Щоб зрозуміти місце літургічних наук у новому Українському Католицькому університеті, ми повинні запитати себе, що таке Католицький університет; якими повинні бути східні богослужіння в Католицькій Церкви після Другого Ватиканського Собору і чому східний Католицький університет повинен їх досліджувати?
Що таке Католицький університет?
Сучасний університет, як відомо – винахід Католицької Церкви середньовічного Заходу. Славні середньовічні університети в Солерно, Падуї, Болонії, Саламанці, Парижі, Оксфорді та Кембріджі постали як католицькі заклади, які згодом розвинулися у справжні universitas studiorum, – місця, де кожен міг об’єктивно та без упереджень вивчати все, пізнаючи та поширюючи істину. Я гадаю, що це й надалі залишатиметься ідеалом для будь-якого католицького університету, як і Генрі кардинал Ньюман (1801-1890) уявляв це у своїй відомій засадничій праці “Ідея університету”.
Середньовічний Католицький університет – це інституція, що заклала підвалини сучасної західної культури, яка, якщо хтось ще не помітив, є глобальною культурою сьогодення, подобається це комусь, чи ні. Ця культура, звісно, має свої недоліки, як кожен витвір людства. Однак її успіхи походять радше з переваг, аніж з недоліків. Кожен сучасний університет стремить до одних і тих же надбань: відкритість, плюралізм, цивілізованість, повага до особи та її прав. Інтелектуальне мистецьке та культурне життя університету прагне свободи від зовнішніх обмежень та зловживань, та старається бути об’єктивним, безстороннім та справедливим. Такі західні цінності як інтелектуальна честь, послідовність, логічність, самокритика, об’єктивність, справедливість, діалог, поміркованість та ввічливий тон і мова, навіть у випадку суперечок, взаємність, що уникаючи подвійних стандартів, застосовує одні і ті ж критерії та стандарти оцінки співрозмовників, їх думок та дій, що й для власної самооцінки. Де ж Захід навчився цим речам? Відповідь дуже проста, вона міститься в одному слові – освіта.
Як Мартін Лютер Кінг, “я маю мрію”. Моя мрія полягає в тому, щоб все, що стоїть за висловом “бути освіченим”, сучасний християнин у новій Україні міг здобути саме тут, у Львові, – в Українському Католицькому Університеті, – проекті, над затвердженням якого я клопотав у Ватикані впродовж кількох років.
Якою сьогодні повинна бути Східна Літургія?
Постає друге питання: якою сьогодні має бути Східна Літургія у Вселенській Церквй після Другого Ватиканського Собору? Згідно Католицького вчення, вона повинна бути “належною” (примітка перекладача: в оригіналі “good”) східною Літургією. Однак, якщо вона не “належна”, то не може претендувати на те щоб бути східно-католицькою. Східно-католицька Літургія може вважатися “належною” лише тоді, коли її відправляють у відповідності з затвердженими приписами та обрядами кожної Помісної Церкви зокрема.
Другий Ватиканський Собор, однак, особливо наголошує, що така канонічна і рубрикальна відповідність у жодному разі не самовистачальна (§11). Параграф за параграфом, Собор також навчає, що кожен повинен активно брати участь в Літургії (§14), як зовнішньо, так і внутрішньо (§19), не лише індивідуально, але й спільнотно (§§21, 26-27), завдяки повній (§§14, 21, 30), діяльній (§11), свідомій (§14) та активній заангажованості (§§11, 14, 19). Кожен з цих використаних мною термінів зокрема, походить з Конституції “Про Святу Літургію” Другого Ватиканського Собору (§§11,14,19, 21, 26-27, 30). “Дуже бажає собі того Мати Церква, щоб усіх взагалі вірних вести до тієї повної, свідомої та діяльної участи в літургійних відправах, чого сама природа Літургії домагається і до якої силою хрещення має право й обов’язок християнський народ” (§14).
Це ключове твердження неодноразово повторюється в наступних параграфах конституції (особливо §§14-30), вказуючи на те, що “належний дух Літургії” – це не питання естетики, а її суті: Собор особливо наголошує, що повна участь мирян у богослужіннях Церкви вимагається самою природою Літургії та природою спільноти охрещених, якою і є Церква. Однак, щоб це сповнити, слід досліджувати богослужіння, старатися зрозуміти їх та пояснити. Де ж як не в Українському Католицькому Університеті повинно проводитись це дослідження нашої Традиції?
Більше того, стародавній принцип Ut lex orandi legem statuat credendi каже, що богослуження посідає також учительський авторитет, втілюючи та осмислюючи те, в що Церква вірить, та те, що хоче проповідувати про себе сьогодні. Відповідно, щоб претендувати на якість “належних”, літургійні відправи повинні бути справжньою живою іконою того, чим Церква є, та чим повинна бути для себе і для інших. Це вимагає від Літургії спільнотного виміру, активної участі всіх, не лише зовнішньо, але й внутрішньо, через єдність умів та сердець, вказуючи нам шлях бути тими, ким ми себе декларуємо. Йдеться про саму іконічну природу Літургії, яка є всеохоплюючим вираженням того, чим Церква є, та як вона діє.
З цього випливає інша характеристика нашої Літургії – її екуменічний вимір. Нагоглос Декрету “Про Екуменізм” – Unitatis Redintegratio (21 листопада 1964 р.), на тому, що реформа розпочинається “вдома”, стосується також і східного літургійного життя. Як Літургія може показати іншим справжню природу Христової Церкви, якщо, – у випадку Східних Католицьких Церков, – вона попросту суперечить всьому тому, що впродовж століття проголосив верховний Учительський Уряд Церкви про пошану до Східної спадщини, а також бажання Церкви зберегти її цілісною, як частину спадщини не лише Сходу, але цілої Вселенської Церкви? Одним словом, Учительський Уряд наказує нам зберегти нашу східну спадщину цілісною, та відновити її там, де вона була спотворена, тому що вона, як і наше життя, належить Богові та людям і ми не повинні робити з нею те, що нам заманеться.
Ця остання думка становить основну історичну проблему для східного католицького літургійного благочестя, проблему, для вирішення якої Церква доклала чимало зусиль ще з часів понтифікату папи Лева XIII (1878-1903) в кінці XIX століття. Звісно, проблема про яку я говорю, – “латинізація”, яка спричинила певне спотворення східної спадщини. Де ж ми шукатимемо ліку на цю недугу, якщо не в Східному Католицькому Університеті?
Літургічні науки у Східному Католицькому Університеті
Вищезгадана проблематика – це контекст, в якому Східний Католицький Університет повинен досліджувати богослуження на благо Церкви, з подвійним мандатом повернення до східної автентичності та віднови як богословської, так і пасторальної. Останній аспект дуже важливий. Багато провідних західних католицьких літургістів, зокрема, Едмунд Бішоп, Антон Баумстарк, Ансельм Стрітматер, Єронім Енґбердінґ мали незначний, або й зовсім не мали жодного впливу на літургійний praxis Церкви. Однак, такий підхід невідповідний для Сходу, ані не властивий моїм попередникам, єзуїтам Юнгману та Гансенсу, ані моїм єзуїтським вчителям Лігеру, Ресу та Матеосу, чиї дослідження не менше наукові, хоча мають пряме відношення до церковного розуміння богопочитання та літургійної практики.
Звісно, що роль наукових досліджень не полягає в тому, щоб диктувати Церкві, що їй слід робити. Дослідження можуть лише допомогти Церкві побачити, що можна зробити, якщо душпастирі вважають це здійсненним та доцільним. Проте це завдання не з легких. Саме сучасні наукові літургічні дослідження більше ніж будь-які інші людські зусилля, уможливили літургійне віднову, започатковану Другим Ватиканським Собором. Ось чому вивчення християнської традиції християнськими дослідниками для блага всіх братів і сестер в Христі є важливим видом досліджень, з особливою метою, оскільки воно відштовхується від питання зміни та розвитку, а його мета полягає у пошуку, в розквітах та занепада, істотної тяглості,- того сталого залишку, який властиво і становить Традицію-Передання.
Традиція це не історія, і не минуле. Традиція – це самосвідомість Церкви про те, що їй передано, не як закостенілий скарб, але як динамічний принцип життя, це сучасна дійсність Церкви, яку слід розуміти через призму витоків та тяглості, що творили цю Традицію. Підвалина ідеалу Церкви полягає у точному відображенні та подальшій реінтерпретації в нових обставинах та епохах волі та вчення її Засновника не лише в момент зародження, але також у кожному періоді тяглості, в якій ця воля та вчення проявлялися. Отже, ми досліджуємо традицію не через те, що зацікавлені у відродженні мертвого минулого, але для того, щоб плекати сучасне розуміння християнського життя, від його витоків та з перспективи розвитку.
Однак, це не означає, що літургійні практики з минулого становлять для нас готові моделі для наслідування. Минуле, звісно, завжди повчальне, але ніколи не нормативне. Дослідження минулого, як будь-які дослідження, дають нам розуміння, що спростовує міфологеми і звільняє нас від тиранії не лише закостенілих скрижлів історії, але також від тиранії сучасних кліше, щоб ми могли свобідно просуватись вперед, шукаючи розв’язок, відповідних для сьогодення, залишаючись вірними живому Переданню, яке завжди завдячує минулому, але ним не обмежується.
Але на щастя, ми не мусимо у Львові знову винаходити велосипед. Маємо конкретні приклади, як досліджувати східні богослуження в умовах Східного Католицького Університету: я вже згадував про Папський Східний Інститут в Римі, а також про грандіозний доробок над відродженням маронітських та інших сирійських літургійних практик, що належить Маронітському Університету Святого Духа в Касліку (Ливан). Отож, приклади цілком наочні. Все, що нам залишається робити, це перейняти їх досвід.
Заключний приклад
Дозвольте мені завершити мою доповідь сучасним прикладом богословського та екуменічного прогресу, що став можливим завдяки літургічним дослідженням у такого роду католицьких університетських структурах. Я маю на увазі історичну угоду щодо Євхаристії від 26 жовтня 2001 року між Католицькою Церквою та Асирійською Церквою Сходу. Цей знаменний декрет визнає важність асирійської Літургії, яка використовує анафору “Аддай і Марі” – ранньохристиянський євхаристійний канон, що не містить слів освячення: “Це моє Тіло, це моя Кров”. Кожен, хто хоч трішки знайомий з історією католицького євхаристійного богослов’я, зокрема з контроверсіями щодо “моменту переєстествлення”, “слів освячення” та епіклези, належно оцінить суттєвий прогрес цього рішення. Лише сучасні католицькі літургічні дослідження могли уможливити цей поступ.
Цей декрет, який називається “Інструкції для визнання Євхаристії між Халдейською Церквою та Асирійською Церквою Сходу”, безпосередньо затверджений Іваном Павлом ІІ, Конґреґацією Віровчення, Конґреґацією для Східних Церков та Папською Радою сприяння єдності християн, я вважаю найсуттєвішим рішенням Учительського Уряду Католицької Церкви з часів Другого Ватиканського Собору.
Аргументацію Декрету, який відповідає сучасним богословським та літургічним нормам, можна звести до наступних пунктів:
1. Учительський Уряд Католицької Церкви навчає, що традиційні практики наших Східних Церков-Сестер заслуговують повного почитання та пошани.
2. Анафора “Аддай і Марі” – одна з найстарших досі практикованих анафор.
3. Згідно консенсусу, досягнутого сучасними дослідниками, анафора “Аддай і Марі”, в своїй первісній формі не містила слів освячення. Всупереч попередньому переконанню, це явище не унікальне, оскільки існує кілька інших євхаристійних анафор, які також не містять слів освячення.
4. Хоча анафора “Аддай і Марі” не містить буквально слів освячення, вони фактично включені в неї, зокрема, завдяки непрямим згадкам встановлення Євхаристії, Тайної Вечері, Тіла і Крові, жертви Христа та приношення Церкви, які чітко демонструють намір відтворити те, що чинив Ісус, згідно з Його заповіддю: “Робіть це на мій спомин”.
5. Цей твердий намір пов’язати Тайну Вечерю, встановлення Євхаристії, Хресну Жертву та приношення Церкви, підтверджений іншими сирійськими анафорами, всіма східно-сирійськими містагогами, а також своєрідною асирійською традицією malka – т. зв. “святі дріжджі”, які додаються до євхаристійних просфор, на знак історичної тяглості до Тайної Вечері.
Богословські підвалини такого способу мислення полягають у нашій вірі, що Святий Дух живе у Божій Церкві, зберігаючи цілісність її свідчення, перш за все, впродовж століть ще не поділеної Церкви. Оскільки деякі спірні проблеми, що поділяють нас, сягають тих століть, слід беззастережно визнати, що ці проблеми не впливають на суть апостольської віри. Тому Католицька Церква визнає, що Східні Церкви становлять історичне апостольське християнство Сходу і що вони – Церкви-Сестри Католицької Церкви. Відповідно, слід вважати неповним будь-яке розуміння християнської традиції, яке не бере до уваги прадавнє традиційне вчення цих Церков-Сестер. Будь-яке богослов’я слід оцінювати не лише через призму спільного Передання неподільної Церкви, але також і з перспективи безнастанного свідчення Духом натхненого апостольського християнства Сходу. Це не означає, що Схід, чи Захід ніколи не помилялись. Це радше означає, що їх не можна ігнорувати.
Беручи до уваги ці аргументи, відразу стає очевидним, що Католицька Церква не могла не шукати вирішення того, що вважалось “проблемою” важності анафори “Аддай і Марі”. На якій легітимній богословській та еклезіологічній основі, з історичної та екуменічної точок зору, Рим міг аргументувати, беручи до уваги, що Апостольська Церква, яка споконвіку використовувала цю ранню анафору, яку ніколи не відкидав жоден Отець Церкви, жодний помісний, провінційний синод чи Вселенський Собор, ані жоден католикос, патріарх, чи папа, хоч непрямо, натякаючи, що така рання Церква Апостольської традиції, ніколи не мала важного Євхаристійного жертвоприношення? Це не просто риторика, це – еклезіологія, оскільки наслідки такого негативного вердикту були б приголомшливі.
Наголошую, що крім вищезгаданих екуменічних засад, елементи, що уможливили таке позитивне рішення, випливають з консенсусу щодо Євхаристії та євхаристійного богослов’я, який був досягнутий сучасними католицькими дослідниками, а саме, що слова освячення в анафорі – це емболізм, тобто пізніша вставка до ранньої євхаристійної молитви. Зараз ця анафора – об’єкт плідного та інтенсивного дослідження, в ході якого досягнуто згоди принаймні в одному: немає жодного авторитетного сучасного католицького, чи некатолицького дослідника цього питання, який би був переконаний, що слова освячення були невід’ємною частиною ранніх євхаристійних молитов над Дарами. Такий прогрес можливий лише в університетській атмосфері свободи ґрунтовних, неупереджених історико-критичних досліджень.
Хочу особливо наголосити, що головними рушіями цього небуденного рішення були східно-католицькі літургісти, сповнені духом та богослов’ям своїх літургійних традицій. Яким чином досягли цього? Вони день за днем прямували до цього рішення, перш за все, завдяки живому досвіду та осмисленню багатств своїх літургійних традицій у їх цілості та автентичності. Однак, інтелектуальний досвід для цього вони почерпнули впродовж докторських студій у Папському Східному Інституті в Римі.
Постає запитання: чи означає це рішення, що слова освячення “це є моє Тіло, це є моя Кров” вже більше не освячувальні? Звісно, що ні. Воно означає, згідно найновіших досліджень, що слова Ісуса залишаються освячувальними назавжди в тому сенсі, в якому Св. Йоан Золотоустий на Сході, чи Св. Амврозій на Заході, вважали їх освячувальними. Освячувальна сила цих слів походить не від літургійного повторення священиком слів Ісуса в контексті Літургії, але, властиво, від історичного встановлення, тобто від первісного висловлювання Ісуса, сила якого поширюється на всі подальші Євхаристійні приношення. Отже, немає “слів освячення”, а є радше молитва освячення, – євхаристійна молитва, якій слова, що промовив Ісус, завжди надають сенсу та сили, навіть якщо ці слова священик не повторює буквально.
Того, хто вважає, що такий дискурс та спосіб мислення були б можливими без титанічної праці та досліджень наших літургійних традицій впродовж довгих років, можна назвати мешканцем казкового “Діснейленду”. Саме такого роду працю також слід здійснювати тут, – у Львові, – на благо як Української Греко-Католицької та Православної Церков, так і Вселенської Церкви.
__________________________________________
Отець Роберт Френсіс Тафт народився 1932 р. в м. Провіденс (США). Навчався у Вестонській філософській та богословській школах Бостонського коледжу та Фордгемському університеті в Нью Йорку, науковий ступінь доктора східно-християнських наук здобув 1970 р. у Папському Східному Інституті.
Вступив до чину єзуїтів 1949 р. Рукоположений на священика візантійсько-слов’янського обряду 1963 р. 1998 р. Митрополит Філадельфійський від імені Глави УГКЦ надав о. Тафтові титул митрофорного архимандрита.
Останні десятиліття тісно пов’язані з Папським Східним Інститутом, де о. Тафт працює звичайним професором східної літургіки від 1979 р., протягом шести років був віце-ректором цієї установи. В різні роки був гостьовим професором у різних інституціях більш ніж у 20 країнах. Він є головою Ради старійшин центру Візантійських студій “Дамбартон Оукс”, членом-кореспондентом Британської Академії наук, членом багатьох наукових товариств та лауреатом численних нагород.
Отець Роберт Тафт – автор понад 630 наукових праць, у тому числі 14 книг, переважно англійською та італійською мовами, редактор ряду періодичних видань, зокрема “Orientalia Christiana Analecta”, “Вселена”, “Anaphorаe Orientales”, “Христианский Восток”.
Невтомний захисник переслідуваних Церков Сходу, о. Тафт завжди захищав зневажених християн, допомагаючи перебороти наслідки насильства, відновити зруйновані інфраструктури. Він багато приклався до відновлення в Україні Львівської Богословської Академії 1994 р., а в останні роки своїм авторитетним словом прискорив перетворення ЛБА у перший Східний Католицький Університет.
