VICTOR QUIA VICTIMA

Париж, 24 квітня та Львів 7 травня 2004 р.

Руанда, 21 квітня 1994 р.

Геноцид тутців почався 15 днями раніше.

Фелісіте Ніїтежека, 60-тилітня руандійка є помічницею Апостолату у Жізений. Вона та її посестри прийняли біженців тутсі вдома. Знаючи, що вона у небезпеці, її брат, полковник армії Ругенжері, по телефону попросив сестру залишити домівку і, таким чином, втекти від вірної смерті. Ось лист, який отримав її брат 12 квітня 1994 р.: “ Любий брате, дякую за те, що прагнеш допомогти. Але замість того, щоб рятувати своє життя, покидаючи тих, кого я взяла на себе, 43 особи, я обираю смерть із ними. Молися за нас, щоби ми прибули до Господа, та попрощайся зі старою мамою та братом. Будучи з Богом, я молитимусь за тебе. Тримайся. Велике дякую, що думаєш про мене. Твоя сестра Фелісіте Ніїтежека. І якщо Господь нас врятує, а ми на це сподіваємося, то побачимося завтра ”.

Наступні дні вона продовжувала рятувати десятки осіб, проводячи їх через кордон із Заїром. А 21 квітня за ними прибула міліція, аби у вантажівці завезти їх на цвинтар. У цей момент Феліціте сказала сестрам: “ це момент свідчення, ходімо… ” і вони піднялися до вантажівки з піснею та молитвою.

Прибувши на цвинтар, де вже були вириті спільні ями, убивці, боячись полковника, хотіли врятувати її. Один з них їй сказав: “Ти ж не боїшся померти, ти побачиш, як це серйозно! Ти помреш останньою”. Фелісіте була 31-ю… З нею було вбито шість інших помічниць Апостолату.

Її брат приїхав, коли їх уже вкинули, роздягнених, у спільні могили… він наказав розкопати їх. Тоді знайшли їхній одяг та захоронили його сестру. Він сказав такі слова: “ Ти вибрала смерть. Тепер молися за нас.. ”.

Християнство в Африці не є недавнім явищем, і тим паче не наслідком колоніалізму, як можна було б вважати. Коріння його сягають часів апостолів.

На Північних берегах континенту, Церква процвітала протягом шести століть до народження Ісламу. Єгипет та Північ Африки з такими богословами як Атанасій чи Августин, були основою Вселенської Церкви.

Саме у 640 р. арабська окупація припинила поширення християнства, лишень меншість вижила в Єгипті, пригноблена, але існуюча ще й сьогодні.

Протягом наступних століть присутність християнства в Африці крапля за краплею ширилася по пустелі, але Провидіння ніколи не дозволило, щоб воно висохло, і сьогодні це велика ріка, яка зрошує цілий континент.

Коли Карфаген потрапив до рук арабів у 697, того ж року король Меркурій заснував християнське королівство Ассуан на Синьому Нілі (тобто в Судані). Коли королівство впало під ударами турків у 1270 році, наполягли на відродженні колишньої Ефіопської Церкви, яка мала уже 900 років!

Саме свята війна або джихад перемогла її у 1527 р.

Однак в цю епоху з’явився інший монарх, котрий ніс смолоскип віри: Афонсо, король Конго, перший суверен на півдні Сахари, який протягом 20 років невтомно працював, щоб заснувати християнське королівство. За словами папи Павла V І Заїр є старшим сином Африканської Церкви. Зі своїм сином, єпископ Генріком, король Афонсо накидав програму євангелізації аж до кордонів свого королівства.

Протягом більш ніж трьох століть, його наступники думали проте, щоб підтримувати зв’язки з Римом: за півтора століття, вони запросили до своєї країни 400 капуцинів.

Передколоніальний період, приблизно з 1800 по 1880 роки, був справді героїчним віком сучасних місій. Свідками є ці 100 австрійських місіонерів, які з 1852 по 1862 рр. піднялися Нілом аж до Південного Судану. Усі померли від жовтої лихоманки, за винятком Даніеля Комбоні, євангелізатора Судану, що був канонізований у жовтні минулого року. Згодом були також Білі Отці, що багато разів намагалися перетнути Сахару в надії дістатися до Томбукту, загадкового містечкао країни Чорних, але яких у дорозі вбили їхні ж провідники.

Заснування більшості африканських церков датується однак колоніальним періодом, між 1880 та 1960 рр. Усі місіонерські конгрегації відсилали волонтерів, які від’їжджали, щоб більше не повернутися; про що вони знали і на що погоджувались.

Вони перемогли небезпеку голоду, хвороби, ізоляції, незнання мови, традицій, ворожнечу, нерозуміння… Сильнішим за усі ці людські обставини, які здаються нам сьогодні непереможними, є палке переконання та нагальна потреба сповістити Добру Новину.

Саме в цей час Шарль Луанга та його побратими, мученики Уганди, померли за Христа, спалені живцем. Ці свідки є для Африканської Церкви тим, чим були перші мученики Риму для нашої Західної Церкви. Їхньою героїчною вірою вони повели за Христом чимало нових християн. Цей дар любові, цей приклад мужності породили віру серед їхнього народу, і згадуємо цих двох молодих катехитів 14-ти та 16-ти років, Доді та Жільдо, проколені списом із ненавистю до віри на півночі Уганди у жовтні 1918 р. Століттям пізніше, впродовж 17 років, цей самий регіон Кітгум є закривавлений Господньою Армією Опору, яка здійснює справжній геноцид, забутий медіа, зі 100 тис. загиблих, більше мільйона переселених та 25 тис. викрадених дітей, перетворених у рабів чи силою забраних до армії. У Жюба, у березні цього року, на півдні Судану, я бачила маленького хлопчика, що ховався у будинку священика, в надії уникнути смертоносного божевілля Жозефа Коні, підтриманого урядом Хартума.

За статистичними даними, у 1990 р., християнство стало основною релігією у більшості країн на півдні Сахари.

Ці священики, ці релігійні, ці миряни, що віддали своє життя, чи варто говорити про них ? Чи їхня смерть могла спричинитися до зміни речей ? Так, без жодних сумнівів : не забуваймо імена тих, кого сліпа жорстокість, етнічна ненависть, жага влади, дух помсти знищили, в надії придушити також послання, пов’язане з їх жертвою. Зрештою, їхня смерть є лише верхівкою айсберга, маси переслідуваних людей, відкинених, принижених, замордованих.

Ми навмисне не говоритимемо, за одним винятком, про численних місіонерів, що відали своє життя протягом останнього століття, а говоритимемо про тих, хто є плодом їхнього безповоротного дару. У 2003 р. з 20 убитих у світі католиків, 10 знайшли свою смерть в Африці.

Ми хочемо подати цих кілька свідчень, які не дозволять нам забути, що 220 черниць та 235 священиків були вбиті протягом останніх 50 років в Африці.

Абат Адріано Казала

У 1985 р. в Анголі, громадянська війна зі своїми жертвами, засідками та мінами не завадила о.Лігтарт, члену конгрегації Святого Духа, відвідувати три парохії, що не мали священика у архієпархії Гуамбо, в самому серці країни та найжорстокіших битв.

У супроводі абата Адріано та щоб побороти свій страх, о.Лігтарт призначив програму відвідин парохій. Це запевняло вірних та катехитів, і ці останні готували християн до таїнств, упевнені, що вони прийдуть. Це підбадьорювало також і отця: він знав, що його очікували. На табличці на своїй машині отець вивісив голландське прислів’я “Корабель, що залишається у порту, є в безпеці. Але чи він збудований, щоб завжди залишатися в порту?”. Абат Адріано, що був висвячений у 1982 для архієпархії Гуамбо, був зачарований сміливістю та простотою віри о.Лігтарта. Спільна небезпека поєднувала їх і повільно, але впевнено абат Адріано почав ступати слідами о.Лігарта. Врешті, він став вважати отця своїм старшим братом. Між ними виникнула священича дружба, вільна, мотивована лише місіонерським служінням євхаристії, таїнств та причастя, що підтримували християн різних спільнот. Незважаючи на ризик, абат Адріано погодився служити ще одній парохії, тій самій, де було викрадено монаха.

У вівторок, 24 січня 1987, о.Лігтарт з катехитом відбуває до Шінгуара: мета подорожі – уроки катехизму. Інші теж попросилися до авто, але отець відмовив їм, відповідаючи, що він не бажає “побачити вбитими у тій самій засідці усіх керівників-катехитів парохії”. Абат Адріано їде за ним у іншому авто. Вони домовилися раніше подорожувати двома автомобілями, щоб допомогти одне одному на випадок засідки чи мін. Рідко коли абат брав в авто когось зі собою, щоб не мати на совісті чиєїсь смерті, казав він. За кількох кілометрів, дорога була забарикадована озброєними людьми у військовій формі. Катехитові вдалося вистрибнути з машини та втекти, але о.Лігтарт упав, зрешечений кулями. Абат Адріано, що прибув декількома хвилинами пізніше та вийшов з машини, щоб порозмовляти з солдатами, впав посеред дороги.

Два брати у священстві з’єднались, в один момент, в дарі їхнього життя на служіння тим, котрі їм були довірені.

Владика Крістоф Мунзігірва (29 жовтня 1996)

О.Крістоф, єзуїт, відомий своєю великою щиросердістю, стає архієпископом Букаву у березні 1994 р., тоді як весь регіон охоплений смертоносним божевіллям, де брехня панує ще сьогодні. Бурхливий наплив руандійських біженців (1.500.000) у район Ківу починаючи з травня, їхні нелюдські умови життя, жорстокість, відставка міжнародної спільноти, підштовхнули Владику Мунзігірву стати оборонцем маси безголосих. Незважаючи на його слабке здоров’я, він виявляється невтомним у викритті численних жорстокостей, що схвилювали район Великих озер, звертаючись до християнської спільноти Букаву, до цивільної та військової влади, національної та міжнародної, до людей доброї волі. Я особисто можу засвідчити, що він вів цю боротьбу зовсім сам, і що навіть його побратими єпископи дізналися лише по його смерті про масштаби боротьби, яку він вів на службу правді.

“ Ми просимо уряди Кігалі та Бужумбура урегулювати їхні внутрішні проблеми і не поширювати їх на нас, в Заїрі. Ми просимо особливо Тутсіі з Руанди, котрих ми неодноразово приймали як біженців, не плювати у колодязь, з якого вони пили. Сьогодні вони винагороджують нас бомбами. Нехай пригадають, що історія обертається. Любі брати, обороняймося сміливо проти грабіжників, але завжди пам’ятаймо, що ми християни, що у кожний момент історії ми є християнами. Зберігаймо нашу християнську гідність Ніколи не заохочуймо племінну, расову чи етнічну дискримінацію. А той, хто зазіхає на людську істоту, людину на образ та подобу Божу, зазіхає на самого Бога ”.

29 жовтня 1996 р., коли він допоміг трапістінам тутсі з монастиря Божого Світла перейти через кордон до Руанди, його автомобіль раптово зупинився від черги пострілів. Після радіоконтакту, архієпископ Букаву був убитий кулею в потилицю.

“ Я помру. Убитий солдатами ” – казав він неодноразово. За кілька тижнів до своєї смерті він зізнався: “ Не дивуйся, як матимеш погані новини, лише молися, щоб Господь та Діва Марія були з нами аж до кінця дороги ” – слова, вимовлені зі спокоєм, поважністю, ніби вони були частиною молитов, вимовлених тисячу разів.

Згадка про мучеництво владики Мунзігірва приводить нас до згадки про Владику Еммануеля Каталіко , його наступника, який помер 4 жовтня 2000 р., виснажений довгою боротьбою за мир, справедливість та гідність. Багато спільного існує між ними: така ж ситуація, такий же дух, такий самий ідеал, така ж людська та духовна боротьба, аж до того ж місця їх поховання, рішуче вибраного Владикою Каталіко. 24 лютого 2000 р. він писав: “ Ми обачні, і якщо я помру, покладіть мене поруч Владики Мунзігірва! ”.

Віруюча та смілива людина, реаліст і прагматик, пастор у пошуку єдності. Навіть Державний департамент Сполучених Штатів визнав його беззаперечну роль у примиренні під час конфліктів у регіоні Великих Озер: “Як релігійний керівник та член цивільного товариства, Владика Каталіко може бути каталізатором у примиренні народів Ківу”.

Саме у найпокірнішій стриманості Доньки Воскресіння , створені о.Венефрідом ван Штрааттен у 1996 р., виявляють силу любові, яку вони отримали та хочуть передати. Ми все ще у районі, закривавленому ненавистю, а небезпека настільки велика для спільноти Бузазамана, у Руанді, що єпископ радить їм прибути до м.Ніундо, щоб сховатися: “ Дорогий Отче Єпископе, дякумо Вас за Вашу батьківську турботу. До тепер ми об’єднані між собою та з населенням. Ми боїмося, але ще не почуваємося у небезпеці. У парохії немає жодного священика; християни розраховують лише на нас. Оскільки тут, у Руанді, мирянам не дозволено роздавати причастя, ми не можемо залишити християн без причастя. Отож, ми не можемо втекти, якщо немає великої небезпеки. Зрештою, ми є нейтральними у населенні і не знаємо політики ”.

Шестеро з семи сестер були вбиті тесаком 8 січня 1998 р. Убивці нічого не вкрали, їхнім єдиним наміром було вбити, оскільки вони протиставились їм, даючи притулок дружині катехита, яка втратила майже усіх членів родини.

Перед тим як на певний час закрити книжку страждань цього району, що заплатив найважчу данину людськими життями з часу ІІ світової війни, а саме 3.5 мільйони загиблих з 1996 р., у найбільшому невіддані, і що гірше, у байдужості, пригадаємо, що теперішній архієпископ Букаву мав мозкову атаку у день його призначення на свят Зіслання Святого Духа у 2001 р.

Ізидор Баканжа

24 квітня 1994 р., підчас синоду у Африці, Ізидор Баканжа, катехит з Конго, у цій першій країні суб-Сахари, що прийняла Добру Новину, був проголошений Блаженним. Життя та мучеництво Ізидора Баканжа, народженого у 1880 р., відноситься до епоси, коли бельгійські колони експлуатували вільні землі, так би мовити, незайняті місцевим населенням. Ця система викликала багато суперечок, як комерційних приватних товариств, так і корінних жителів, що були позбавлені їхніх земель та віддані у рабство, що відрізнялось від рабства, котре практикували араби, але котре було не менш нелюдського, ніж перше.

У атмосфері недовіри та ворожнечі, грабежі, утиски та безпричинна жорстокість стали звичним явищем. Насправді Білі Отці, Отці Шет, Єзуїти та Трапісти протягом років виконують чудову роботу євангелізації та відповідь населення відповідає їхньому залученню. Колоністи, зі свого боку, боялися поширення християнства на їхніх територіях, тому що навернені робітники були більш освічені, аніж інші та значно обмежували з цього приводу їхню моральну владу. Баканжа швидко пізнав цю ворожнечу до релігії атмосферу, відбувши зі свого рідного села у 1905 р. до Мбандака, у пошуках роботи. Він влаштовується муляром, записується у катехуменат до Траппістів, приймає хрещення, миропомазання, потім причастя у 1907 р. Потім він вступає, як служник, до товариства SAB , що використовує каучук та слонову кістку, у середовище, де агенти є запеклими атеїстами. Керівник не терпів зовнішніх ознак християнського життя Баканжі, таких як його ладанка та молитви. Він його ненавидів, оскільки той був сповненим поваги та послушним, але також тому, що був сміливим і цілком не схильним піддатися залякуванням щодо його релігійних переконань.

Одного вечора керівник наказує йому зняти ладанку Богородиці, що він носить на шиї, але він цього не робить. “ Як хочеш, зніми його сам, я не торкнуся його! ”. Тоді, керівник вихлюпує усю свою лють і наказує, щоб Баканжу покарали 25 ударами батога. Незважаючи на це, він не здався і продовжував іти, щоб молитися на вервиці, медитував сам чи з кількома робітниками, що бажали навчитися катехизму. Одного дня управляючий зустрічає його на дорозі саду. На вершині розлючення від стійкості молодого Ізидора, він його січе батогом зі цвяхами, 250 ударів, що здирають шкіру і надрізають тіло. Після цієї муки, обезкровлений, він ще й ув’язнений, його щиколотки стиснені залізними кільцями, оскільки управляючий боявся, щоб той не пішов донести. Протягом наступних місяців, його стан погіршується: місіонерові, що запитав чи він погоджується пробачити свого ката, той відповідає “ Отче, я не серджуся. Білий мене побив, це його справа. Він повинен знати, що робить. Звісно, що на небі я молитимусь за нього ”.

15 серпня 1909 р. Ізидор Баканжа згасає, промовляючи молитву на вервиці з християнами. Що йому допомагають. Цариця небесна прийшла за своїм сином. того ж дня. Коли Церква святкує свій славний прихід на небо.

Баканжа є символом перемоги добра над злом, любові та прощення над ненавистю. Ізидор Баканжа не був єдиним свідком цієї переможної боротьби.

Кардинал Еміль Біяєнда Бразавільський

Наймолодший африканський кардинал був убитий 22 березня 1977 у Браззавілі, обвинувачений врешті-решт у смерті президента Маріен Нгуабі, переконаного марксиста. Церква була у самому серці дебатів, коли президент Массамба-Дебат встановив у 1963 р. “революційний” уряд і проголосив науковий соціалізм “офіційною доктриною держави Конго”. Ліві революціонери замінили революційний християнський синдикат, католицькі та протестантські школи були націоналізовані, а викладання марксистської доктрини стало обов’язковим. Церква стала мішенню прямих атак з кампаніями обмов по радіо та в пресі. Невинна жертва запалу конголезьких комуністів, абат Біаєнда уже витримав 44 дні ув’язнення та мук у березні 1965 р. Але щоб забезпечити мир та примирення, він не падав скарги на своїх катів. Ставши кардиналом, головними темами свого служіння він зробить національну єдність та мир: “ ми завжди і всюди повинні бути людьми доброї волі, носіями миру у різних середовищах служіння, де ми знаходимося. Цей мир є необхідним, щоб ми були у безпеці від будь-якого духу партії чи поділу, у Церкві та у націях ”.

Дізнавшись, що його вороги бажали його голову. Кардинал відмовився залишити єпархію, щоб врятувати свою шкіру, сказавши: “ Відсутність у Браззавілі було б жахливою катастрофою для Церкви Конго. Я є тут і я залишаюся тут. Я волію віддати життя. Як Христос, щоб врятувати моє духовенство та мою Церкву, аніж піти і ховатися, навіть не знаю, де. Для миру нації потрібно одна чи кілька жертв. Молімо Марію. Матір Милосердя, щоб мати мир та єдність нації. Наша країна була доручена Їй ”.

Він написав такі пророчі слова:

“ Ти мене оплакуєш сьогодні, втішся ,

Оскільки стаючи священиком, я цілком віддав своє життя Христу, Моєму Вчителю.

Він привів мене до вас. Щоб я. За його прикладом, був вашим пастором.

Ісус Христос прийшов посеред нас не для того, щоб ми йому служили, але щоб служити нам, люблячи нас аж до жертви на Хресті.

Ти мене оплакуєш сьогодні, втішся ,

Бо в Нього я вклав свою надію і ніколи я не був розчарований.

Я відбув добру битву, я закінчив свій хід, я зберіг віру.

Кров Христа, пролита за нас усіх є кров’ю миру та життя.

Як мій вчитель, моя пролита кров є кров’ю миру та життя.

Ти плачеш за мною сьогодні, втішся ,

Оскільки прошу тебе внести у твою сім’ю, у твій район плоди моєї смерті: мир та любов.

Ти поважаєш і гідно шануєш мою тлінне тіло. Поважай ще з більшою гідністю мою жертву та мою волю.

Нехай ласкою нашого Бога. Моя жертва освятить нашу конголезьку землю. Нехай він умиротворить твоє поранене серце і нехай об’єднає усіх наших братів та сестер Конго”.

Процес беатифікації Кардинала Біаєнда був відкритий у 1996 р.

А що сказати про живих мучеників ? Сьогодні у Африці Церква Судану символізує більш, ніж будь-яка інша, опір переслідуванню та рабству, перед фундаменталістським ісламом, що обрав Судан плацдармом Ісламу в Африці. З початку свого понтифікату, Святий Отець невтомно є “голосом безголосих”. Канонізація Жозефін Бакхіта у 2000 р., молодої рабині, замученої і закатованої, а також Даніель Комбоні, яка принесла на цю землю Євангеліє та підвищення архієпископа Хартум до сану кардинала у жовтні 2003 р. підтверджують це. Кардинал Зубеір Вако да Хартум, коли ситуація стає надто нестерпною, виражає це поезією:

Господь, ситуація погіршується.

Незабаром ми будемо неспроможні

Молитися, як ти нас навчив.

Ми забудемо, як пробачати.

Так, могила, яку Ти залишив порожньою,

Заповнюється… трупами.

Прийди посеред нас

І скажи: НЕХАЙ З ВАМИ БУДЕ МИР

Оскільки тільки Ти

Можеш тепер вимовити ці слова,

Так як належить.

І цей електронне повімлення від 23 березня 2004 р.

… “ Мені потрібно було повернутися до лікарні. Рівень цукру став неналежним. Можливо через усе те, що супроводжувало святкування століття у Вау. З ‘ явились ускладнення і стопи уражені. Я неспроможний здійснювати належним чином свою справу, у мене постійні запаморочення. Лікар порадив мені відпочити хоч два тижні перед тим як повернутися до Хартум. А це означає, що я буду у Хартумі найшвидше у Світлий Вівторок…

Сподіваюся і вірю, що Господь дасть нам сміливість йти далі до здобутку, що він нам пообіцяв.

Бачите, це третій рік, що я святкую Піст у ліжку. Сподіваюся, що Всевишній повторить цього року чудо і поставить мене на ноги під час Світлого тижня, щоб я зміг святкувати Воскресіння з моїм народом ”.

Нехай прийде час, щоб ми прислухались до Церкви Африки.

Неділя Святого Прощення, 18.04.2004
Крістін дю Кудре