Свідчення мучеників живе у пам”яті та свідомості віруючих, тих, хто носить у своєму серці рани та прагнення свого народу. Залучення мучеників до історії та віри певної спільноти, певної країни і особливо до історії людства перебуває поза часом і поколіннями як непохитний і останній знак дару. Він чи вона віддав чи віддала своє життя щоб сказати про те, у що вірив (вірила). А ми, у свою чергу, є спадкоємцями та свідками цього життя, яке є для нас наче заповітом та покликом і особливу силу якого ні час ні тлумачення не владні вичерпати : він (вона) віддав (віддала) своє життя.

Значення цьго заповіту ніколи не буде до кінця розкрите : мученик закликає і запитує. Троїчне бачення, яке передує і супроводжує мученика Стефана у 7 розділі Діянь Апостолів, розташовує мученика у глибині погляду, відкритого на безкінечну довіру учня до свого Бога. Заради якого він готовий померти. Але це бачення відкриває також інший простір – подібно до ікони, яка приваблює того, хто на неї дивиться – між тим, хто свідчить своєю смертю і тим, хто здалека на ньго споглядає. В цьому контексті хочеться згадати Павла, який схвалював каменування Стефана, але серце якого в скорому часі було зворушене пізнанням того розп”ятого Христа про кого говорив Стефан. Тому у фундаментальному богослов ‘ ї доречно говорити про подвійну іконічну тріаду мученика. Той, хто помер за віру, вступає у троїчний зв”язок, котрий в особливий спосіб єднає його з розіп”ятим Христом, з Отцем, який визнає його та приймає як свого сина і з Духом, який наповнює його своїм подихом і свободою. Це власне християнська сторона дару, яка розглядається як участь у троїчній агапі, у невимовній та безкорисній любові. Інша сторона, звернена до нашого людського життя, стосується того, хто отримує знак стати мучеником. Цей знак пробуджує у ньому прагнення до пізнання і споглядання троїчної любові. Людина у пошуках власної людськості отримує – у баченні мученика або у спомині про нього – заклик увійти у надію, у якій блудний син віддається в руки свого Отця.

Поєднання двох поглядів – погляд віруючого, звернений до троїчного Бога і погляд свідка (особистості чи спільноти), звернений до мученика – викликає у свідомості свідка (того, хто отримує знак стати мучеником) два запитання :

1. Як можна померти за те, у що віриш ? або навпаки : чи віра приводить того, хто вірує аж до того щоб віддати своє життя ?
2. Ким є я щоб отримати свідчення мученика ? або : ким був би я без того хто віддав (за мене) своє життя ?

	Отець
Син	мученик	Дух Святий
	свідок-спадкоємець

(схема 1: подвійний погляд мученика, звернений до Бога і до іншої людини)

Ці два запитання викликають два богословські твердження : перше стосується відношення між мучеником і свідком (або між мучеництвом і свідченням), друге пов”язане зі словами „чинити спомин”, які є головним положенням Церкви, яка зосереджується і оновлюється через спомин про дар, через спомин і дар.

I . Відношення між мучеником і свідком (між мучеництвом і свідченням

Очевидно, що у Християнстві першим мучеником був Христос : Божий Син, який пожертвував собою задля надії людства. Важливо також наголосити що навіть якщо мученики висловлюють свою віру „як Христос”, саме Христос, що „смертю смерть подолав”, надає протягом всієї історії людства, в якій поєднуються надія та розпач, смислу їхній смерті . Якби він не помер і не воскрес, були б марними наша віра і бажання змінити хід історії. Даремно нас „спалювали б живими”, нагадує нам автор Послання до Коринтян ; якщо в нас не живе агапа , милостива любов , що сходить від Бога, „ все було б даремним ”. Отже важливо об”єднати акт мучеництва і керигматичне твердження, яке нагадує смерть і пасхальне воскресіння Христа, остерігаючись звести мучеництво до надлюдського чи навіть нелюдського вияву свободи, близького деякою мірою до самогубства стоїків. Мученик не є ні самотнім ні у відчаї : він робить явним найцінніше з благ, яким є життя, що є ще ціннішим, якщо воно дароване любов”ю, життя, непідвладне силам цього світу, яке відкриває інше майбутнє для тих, кому призначається. Цим смерть Христа осяває смерть мучеників і пророків Ізраєлю. Бо пророки вважають що викриття несправедливості так як і проповідування спасіння варті того, щоб свідчити за них до кінця.

Таким чином мученик сам є насамперед свідком у значенні, в якому говорить про нього євангелист Іван : «І той, який бачить свідчить те, і правдиве свідчення його. І він знає, що говорить правду – щоб ви теж увірували». Якщо не всі свідки є мучениками – бувають свідки спадкоємці мучеників і бути мучеником у вузькому значенні не є примусом для віруючого ; є також Церква, яка збирає і збирається в памяті „тих, хто живуть” – то всі мученики є свідками і саме мученики закликають вірних в свою чергу стати свідками. Мученики справді є тими умами і тілами, які несуть в собі знак хреста Божого Сина, знак, про який Іриней Ліонський казав що він позначає кожну істоту, що походить від Бога, оскільки Творець, на її думку, творить людину споглядаючи Христа. Відтак жодне богослов”я мучеництва не упустить роздумів про три складові свідчення, про які говорив Св. Йоанн : бачення, правда і дар (віри). Він побачив; він свідчив про істину, щоб ви увірували.

* Бачення має „об”єкт” : первинна повага Бога до свого творіння. Ця повага, яка прявляється через особливу увагу пророків і праведників Ізраїлю до anawim , цих „знедолених, яких любить Господь”. Потрібно сказати що Бог не покинув нас ; що його милосердя вічне і жодна сила протягом історії не зможе його применшити. Бачення Христа, який став ближнім для прокаженого, для пораненого, для покинутого, ризикує, утакий спосіб, говорити про Бога-Отця, якого жодна релігійна влада, жодна традиція не зможеть вмістити. Він виздоровів, простив і проголосив прихід Божого Царства.

* Так само і правда приходить до свідка, як світло, що проникає у темряву : це темрява авторитарних та тоталітарних систем, які будували і продовжують будувати брехливу правду щоб оправдати беззаконність та надмірність влади людини над людиною. Правда, про яку ми говоримо, є свободою у вірі : це обрій знання та визнання, який знову відчиняє простір Зв”язку, часто відгородженого від нас різного роду інституціями. Цей Зв”язок, завдяки якому людина може по-новому подивитись на людину, був відновлений кров”ю Христа, пролитою за свідків і за багатьох, на відпущення гріхів. Це правда, яка перевищує своє догматичне вираження – яке є без сумніву необхідним, але ніколи не є достатнім – це світла та вразлива правда, яка освітлює людську історію, однак несе сліди розп”яття, як про це нагадують розповіді про те, як Ісус явився по дорозі до Емаусу та невірному Томі.

* „Щоб ви увірували” : ось значення нашої подвійної тріади, яка об”єднує свідка-мученика з одного боку з троїчною спільнотою, а з іншого з людською та церковною спільнотою. Бо саме у цьму посередництві свідок свідчить : це посередництво між Богом-спільнотою, в якому кожна людина розкриває і показує одиничність іншого… і спільнотою людей, у якій кожна людина очікує звершення суті своєї історії. Справді, християнська віра полягає у прийманні та визнанні Бога в серці цього людства завдяки свідченню: свідченню розповіддю, але у ще більш визначальний спосіб свідченню життям, яке здійснює те, про що говорить.

* Можна було б додати : „щоб ви теж мали сміливість свідчити і жити тим, у що вірите”… Бо свідчення, про яке тут йдеться, з подвійної перспективи пророків та Христа, апостолів та святих, так, як його розумів Йоанн : „ті, хто отримали миропомазання Святого”, це свідчення має зміст, що стосується становлення нашої церковної спільноти і її ролі в історії людства. Ми хочемо дати вам знак жертовного життя щоб ви могли говорити та проголошувати без страху те, у що вірите, оскільки, повторюючи слова Павла : „ви стали для нас ціннішими за наше власне життя”.

Лише цей богословський погляд на свідчення, на отриману правду та на передану віру, або іншими словами, лише сопричастя між тими вірними, які були вчора і тими, кого милість Господня покличе до віри завтра, надає смислу мучеництву як останньому свідченню і як залученню до цієї дарованої милості. Отже, ми повинні відмовитись від будь-якого тлумачення мучеництва, яке акцентує увагу на жертвуванні, навіть якщо воно є доречним коли йдеться про двозначність твердження, згідно з яким смерть однієї людини зробила б можливим майбутнє цілого народу… У Християнстві Агнець Божий був принесений у жертву і жодна інша жертва крім померлого та воскреслого Христа не змогла б принести спасіння. Крім цьго, саме „уподібнюючись до Христа”, у досвіді добровільного слідування за ним („ sequela Christi ”) мученик показує куди нас веде свобода учня, що йде слідами свого Господа.

Бачення	Правда	Дар віри
Отриманий дар	Свідчення	Жертвування життям

(схема 2 : базується на погляді Йоанна на свідка з метою розглянути відношення між мучеництвом та свідченням)

ІІ . Наша головна духовна позиція полягає у тому щоб „чинити спомин”

Якщо є правильним твердження що мученики живуть у пам”яті вірних, постійно спонукаючи їх бути свідками, якщо написано що мучеництво живе у свідомості тих, хто прагне жити тим, у що вірить, доречно також стверджувати що мученики продовжують надихати вірних завдяки існуванню пам”яті, яка є у серці ecclesia , зібрання хрещених в ім”я Отця, і Сина, і Святого Духа.

У чому ж полягає значення слів „чинити спомин”, головних як у церковній реальності, так і у християнській літургії. Головним чином у потрійному твердженні, яке вписується у біблійне представлення часу і встановлює зв”язок між минулим, теперішнім і майбутнім : „Він прийшов, Він приходить, Він прийде”. Ця анамнетична структура дозволяє хрещеним називати Того, хто є їхнім Початком (” Alpha ”) і їхнім Кінцем (” Omega ”), їхнім Теперішнім і їхнім Майбутнім. Але вона дозволяє також прийняти тих, хто через покликання до мучеництва в особливий спосіб долучився до таїнства вірності Бога для свого люду. Таким чином спомин поєднує мучеників з Христом і якщо саме Христос першим отримав це покликання, якщо саме Він є над всіма святими, він є також тим, кого знають з покоління в покоління через свідчення тих, хто йшов по його слідах, через віру до хреста і через хрест до розп”яття. У християнському спомині мученики стають частинами цього містичного Тіла, яке об”єднує Воскреслого Христа (Голову Тіла) з найсмиреннішим зі слуг, який стоїть осторонь, але в скорому часі теж буде покликаний свідчити. Називаючи їх у вірі та милосерді, ми вводимо мучеників у сучасність, яка визначає сопричастя святих, які ставлять нас у теперішє Бога.

Таким чином у богослов”ї Церкви та таїнств, зокрема Хрещення, Євхаристії та Прощення, є можливим встановити визначальний зв”язок між пам”яттю, мучеництвом та свідченням, відповідно до схеми, що базується саме на спомині :

• Він прийшов : ми отримали від нього знак пожертвуваного та дарованого
• життя.
• Він приходить : сьогодні ми можемо стверджувати і визнавати що ми
• живемо ним.
• Він прийде : ми сподіваємось і з вірою чекаємо плодів цієї енергії що

сходить від отриманого свідчення.

Проте ми відчуваємо також що у кожну хвилину цього спомину і цього звернення Церква покликана до нового початку, до прийдешнього, яке потрібно розуміти як представлення і свободу :

• Він прийшов : віднині він є у твоїх руках і твоєму житті як насіння, яке потребує землі.
• Він приходить : він дарує тобі силу свого милосердя і супроводжує тебе у твоєму покликанні.
• Він прийде і знову збере свідків Царства Божого Сина для сопричастя у Бозі.

Ця трилогія об”єднує Христа, мучеників і Церкву у пам”яті, у якій згадки

про святих, вчорашніх і сьогоднішніх свідків, становить катехитичну і хресну молитву і водночас залучення до плідності пасхального таїнства Христа, оскільки саме від нього походять мученики. Власне виходячи з хрещення ми можемо зрозуміти значення вислову „кров мучеників : насіння Церкви”. Тому що це значення є для нас пам”яттю про Христову кров і саме залучення до Христової Пасхи (смерті і воскресіння) дозволяє нам зрозуміти значення мучеництва, яке є для нас джерелом життя і надії.

Він прийшов	Він приходить	Він прийде
Вони свідчили	Ми стверджуємо	Ми надіємось
після Христа	і пам”ятаємо	і хочемо свідчити

(схема 3 : анамнетична структура свідчення і її місце у житті Церкви)

ІІІ. Замість скромного початку незавершеного виступу… три коротких роздуми про розмірковування :

* Існує водночас парадоксальний та показовий аспект мучеництва : воно не належить ні тому, хто його пережив, ні спільноті, яка його успадкувала. Стати мучеником не вирішують, навіть якщо спадає на думку що можна піти цим шляхом задля вираження своєї віри. Це парадокс життя, яке віддають, але яке не вибирають, так, наче хтось Інший говорить скрізь наше існування і наче любов, яка нас надихає, є більшою за нашу свободу.

* Існує історичний аспект мучеництва, який виходить за межі церковної спільноти : мученики належать також тим, хто прагне абсолюту, навіть якщо вони не входять до числа вірних. Мученики походять з народу і з людства ; іхнє існування є посланням, зверненим до кожної людини, що приходить у цей світ, так як і Христос є Словом, даним кожному, якою б дорогою він не йшов. Послання свободи зачіпає людську свідомість, незалежно від конфесійної чи ідеологічної приналежності. Слово як подих може дути куди завгодно…

* Потрібно називати і пам”ятати мучеників. Але є також мученики, яких ми не можемо назвати бо не знаємо їхніх імен. Проте імена тих, кого ми знаємо є у наших молитвах і мартирологах. Ті, чиї імена ми не знаємо, у свій спосіб перебувають серед нас, наче невидимі нитки нашого з ними зв”язку. З ними і з вами я відчуваю необхідність висловити подяку вірному Богові, який є, був, і прийде.