Вл. Бернар Дюпір парох російської католицької парохії східного обряду у Парижі, директор Російського католицького культурного центру
Одного дня на Вознесіння, Ісус залишає своїх апостолів, кажучи їм: “І Моїми ви свідками будете” (“ESSESTE MOU MARTYRЕS” (Дії 1,8). Для апостолів у цій новині немає нічого трагічного, оскільки в цей час грецьке слово “Martyr” означає “Свідок”, “Ви будете моїми свідками”.
Але незабаром апостоли довідуються про інше значення слова “martyres”, коли їм самим потрібно удостовірити, “затвердити” правдивість їхнього свідчення, піддаючись на випробування страждання та смерті.
Отож, вони окреслені “ мучеником з великої літери ” , яким є Христос, “свідок вірний і правдивий” (APO 1,5), який, повідомивши своє послання словами, проголосив його також загальнозрозумілою безперечною мовою вимученого тіла і пролитої крові.
***
“І Моїми ви свідками будете… аж до останнього краю землі”. Неможлива місія для цієї купки звичайних людей, замало підготованих до настільки грандіозної та небезпечної справи. Переслідування, страждання та смерть – ось, що чекає цих сміливців, які наважуються прославляти (бравувати) Царя цього світу, Царя Темряви та Батька Брехні. Вони, що стають протагоністами, свідками Правди, Світла та Любові Господа.
Але те, що не можливе для людини, є можливим для Бога, і вони пригадують, що Ісус пообіцяв їм: “Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас” (Дії 1,8).
Ось уже більше 2 тисяч років здійснюється постійне чудо передачі, у часі та просторі, мучеництва, великого вияву сили, “динамісу” (“DYNAMІS”), Духа Святого через людську слабкість.
Бо тоді, як Цар цього Світу, починаючи з ночі часів, царював на велетенському людському стадіоні, щоб “розважати” та відвертати натовпи від їхнього божественного призначення, в іудейському куточку, у ногах хреста з розп’яттям, почав справжню естафету, непередбачену програмою.
І вже два тисячоліття надзвичайний людський ланцюг, справжній марафон наступників безперервно борознить планету, які не припиняють повідомлятися тим, що його називають “свідком”, який більш не є об’єктом, ціпком чи факелом, але живою істотою, Воскреслий Христос, який у кожному з його живих свідків, увічнює і актуалізує своє єдине віковічне мучеництво, свою єдину вічну жертву, вище свічення абсолюту любові Бога до усіх людей.
***
Ось чому покликання до мучеництва не є виключністю “Святих Мучеників”. Воно є покликанням кожного хрещеного, покликаного пережити абсолют любові, яким би не був стан його життя, як це повчально висловив Св.Бернар: “Виміром любові є любов без виміру”. Так, випробування стає доказом, тест справжньої любові і що переслідування є “часом правди”, яка породжує або мучеників, або, на жаль, тих, що зрікаються релігії. У цьому значенні, в історії Церкви переслідування завжди були сильними періодами, що стимулювали запал християн. Саме це натхнуло Оріжен сказати: “мирний час сприяє Сатані, що краде у Христа його мучеників, а у Церкви – її славу”.
Саме як реакція проти такого обезбарвлення віри та великодушності, Святим Духом підштовхнув християн та християнок, які прагнуть пережити абсолют любові євангельського ідеалу, йти шляхом, який Св.Атанас назвав “біле мучеництво” – монархізм. Голова цих великих духовних вчителів, Св.Антуан, був першим, хто, знову згідно Св.Атанаса, “досяг святості, не скуштувавши мучеництва”.
Все ж, християнські мужі, вчорашні та сьогоднішні, покликані свідчити те, що подружня ідеальна та досконала любов, якщо не є можливою людям, то є можливою Господу та з Господом, завдяки церковним обрядам. Ось чому Святі Мученики, “які були увінчані божественною славою після жорстокого побиття”, цитуються у приклад та згадуються у подружній літургії, що у східних християн називається “коронування”, для того, щоб вони допомагали молодим подружжям вести добру боротьбу, що буде увінчана в кінці часів.
Чи він “червоний” від пролитої крові, чи “білий” від чернечої чи подружньої посвяти, мученик завжди покликаний бути свідком “великої любові”, “максмум-любові”, а тому, на відміну від слова та людської уяви про нього, він не може вести ні до долоризму (dolorisme), ні до мазохізму, навпаки – до радості Блаженства. Хрест, який мученик отримує від свого Учителя і який він носить з Ним, стає, за обіцянкою Ісуса, “ношею приємною та легкою”, джерелом радості та сили.
***
Постійна присутність “святих мучеників” протягом становлення Церкви і особливо, їхня присутність поміж нами сьогодні, у в’язницях, таборах, гулагах та інших людських “бійнях”, без сумніву розміщених по всій земній кулі, є суворим закликом, благотворним “електрошоком”, що мав би розбудити та оживити (надихнути) духовний тонус християн.
Що ж до СРСР, він, протягом більш як 75 років, формував Імперію, де жили під примусом цієї ж політичної глибоко атеїстичної диктатури 300 мільйонів мешканців “усіх націй, рас, народів та мови”.
Єдиним спільним знаменником, що характеризував цих християн, було те, що більше 75 років вони жили під одним ідеологічним, економічним та політичним режимом. Та ж марксистсько-леніністська ідеологія і та ж Комуністична партія повністю командували усіма секторами адміністративного, економічного, соціального та культурного життя країни. Таким чином, вони формували окремий світ, що жив у замкненому просторі, герметично замкненому у самому собі.
До того ж, усі віруючі СРСР, а точніше, усі християни були, щоб використати уяву, “під строгим наглядом Влади”.
Цей тоталітаризм досягав батогом те, що для християнина було найглибшим та найособливішим: його живий зв’язок з Богом, той зв’язок, який знову пов’язує його з Богом – релігія. Християн переслідували не через політичні чи соціальні концепції, протилежні чи суперечили концепціям Партії, а лише через те, що людина повинна бути атеїстом, відірвана від Бога, позбавлена Бога, “безбожна”.
Якщо, у галузі тактичних застосувань “праксису”, марксизм-ленінізм не переставав лавірувати, у своїх принципах він не змінювався ні на йоту, але завжди стверджував, що є внутрішньо атеїстичним. За внутрішньою логікою, комунізм повинен був примкнути до “остаточного рішення”, до повної ліквідації будь-якої релігії.
Лицем до різних форм переслідування, проходячи вбивства, ув’язнення, інтернування аж до болючих адміністративних, професійних та соціальних знущань, як реагували християни СРСР і якими були їхні сили, а також їхні слабкості?
Сила цих християн, з усіх перемішаних конфесій, є в тому, що вони відстояли недоторканість доктрини. Одне є те, про що на Заході недостатньо говорять, що жодна християнська конфесія в СРСР не терпіла марксистське “зараження”. Чи це православні, чи католики, протестанти чи баптисти, вони усі утримали чистою ідеологічну доктрину. Також, вони були здивовані, коли, приходячи на Захід, побачили, що наше богослов’я зазнало впливу марксизму.
Потім, усі ці християни позначені тим самим випробуванням переслідувань, усі страждали, усі були сповідниками, мучениками. Усі зазнали випробувань.
Що ще потрібно відзначити, усі ці християни чинили опір тиску жорстокості, політичним провокаціям і вони залишилися на землі строго релігійній. Саме тому вони не хотіли, щоб їх називали “дисидентами”, “опозиціоністами”. Вони були лояльними жителями своєї країни, які однак утверджували свою незалежність у зв’язках з політичною владою, відстоюючи своє право “мислити інакше”.
Однак, поруч із мужніми “захисників”, були також “підкорені”, вимушені “співробітники”, або ж активні. Не потрібно також зменшувати атеїстичні руйнування на рівні населення. Скільки потрібно буде років, десятиліть, щоб підняти цих людей. Що здалися? прекрасні приклади віри та сміливості не повинні окультовувати цю реальність.
Але всередині різних християнських конфесій можна було також помітити різні способи опору, від героїзму та мужності до розсудливості.
Дехто був доволі далеко у “пасивному співробітництві”, особливо у деяких конфесіях православної традиції , де перш за все намагалися утримати церкви відкритими. Це тому, що на християнському Сході культ літургії є джерелом усього християнського, обрядового (??), катехитичного, богословського та духовного життя. Тому, закриття однієї церкви мало драматичні наслідки для вірних, що були меш готові вести підпільне церковне життя.
У католиків форми опору були іншими. Коли нападають на католицьку Церкву, то насправді ж намагаються порвати з Римом, з цим “пупом Землі”, що робить нас католиками. Відсіч завжди була тією ж, оскільки переслідувані католики, якщо зачиняють їхні церкви, вони спускаються у катакомби. Приклад Греко-Католицької Церкви був найбільш наочним, оскільки на Україні кілька мільйонів поміж них жило повністю у “катакомбах”.
Протестантські спільноти лютеранської традиції у Балтійських країнах, що звикли слідувати знаменному правилу “cujus regio ejus religio” (релігія країни повинна бути релігією “царя”), намагалися, як правило, утримати важку рівновагу між громадським лоялізмом та християнською мужністю. Баптисти-євангелісти, навпаки, виявлялися набагато непримиреннішими, навіть коли їх було легально “записано”, щоб підтвердити, “що потрібно підкорятися Богові, а не людям”. Через це вони були об’єктом постійних переслідувань, що часто завдавало їм показового впливу, особливо у сільських та робітничих верствах населення.
Отже, для багатьох християн СРСР, переслідування стало нагодою екуменічного відновлення, а зокрема, примирення між православними та католиками. У випробуванні переслідування та хреста, у величезній суміші депортацій та внутрішніх засланнях, християни різних конфесій навчилися, на тих же низьких стінах в’язниць та гулагів, де у сусідстві по камері, роботі чи повсякденним життям, знайомитися, пізнавати себе, як братів набагато ближчих, ніж вони могли собі це уявити.
Ці різноманітні християнські спільноти, напередодні Революції, жили поруч. Звісно, що вони були залежні від історичних та національних розділень (поділів). Вони були переповнені упередженнями та карикатурним баченням одні одних. Вони не знали про свої справжні взаємні багатства.
Сьогодні, у цьому так палко жаданому екуменічному примиренні, християни євангелісти баптисти намагаються внести якнайбільше динаміки, щоб досягти глибокі народні маси, повністю дихристиянізовані.
Католики римського обряду, особливо в Латвії, а також у всій внутрішній діаспорі, що розсіяла по всіх найбільш віддалених районах Сибіру та Центральної Азії, свідчать про дивовижну життєвість.
Католики візантійського обряду, особливо українці, наперекір насильному приєднанню до православ’я у 1946 р., намагаються наблизити вибачення та примирення.
Що ж до православних, які складають більшість від християн колишнього СРСР, численними є ті, що бажають налагодити братерські стосунки з неправославними християнами, але їм потрібно ще багато терпіння, щоб подолати перешкоди взаємного незнання та непорозуміння.
У намаганнях християн колишнього СРСР повернутися до християнської Єдності, потрібно підкреслити показову роль цих переслідуваних, цих мучеників та цих сповідників для підтримки примирення.
Це вони, жертви, які не лише вибачили своїм катам, своїм переслідникам, донощикам, зреченим, зрадникам та боягузам, але які до того відсуджували свою справу перед Господом, благаючи його милосердя. Зрештою, саме завдяки їхній пролитій крові не тільки численні християни продовжили “розвиватися”, але багато також “Устань і піди на вулицю, що Простою зветься, і пошукай у домі Юдовім Савла, тарсянина, ось бо він молиться” (Дії 9,11), стали палкими апостолами і проповідниками ніжності Божої, “що є багатий і милостивий, надзвичайно Добрий і Друг людини”.
Зрештою, універсальність християнського мучеництва почало руйнувати скандальні поділи, утворені гріхом людини у лоні учнів Христа. На цьому рівні свідчень найбільшої любові бар’єри та конфесійні етикети більш не мають значення і з тріскотом зникають ( volent en eclat ). Насправді, мученики є також переможцями християнського примирення. Вони вказують нам радикальні ліки проти підступного раку поділу, який роз’їдає органи Христового Тіла, і якому Він сам болісно пророкував руйнування. Цими радикальними ліками є єдність любові, така, якою вона справдилася у єдності любові трьох осіб Святої Трійці: “А ту славу, що Ти дав Мені, Я їм передав, щоб єдине були, як єдине і Ми” (Ів. 17, 22). І протилежно до того, як би ми хотіли думати, єдність віри не є ні передмовою, ні умовою єдності любові, вона є її плодом, як про це свідчать Святі Літургії Св.Івана CHRYSOSTOME і Св.Базіля перед CREDO: “Любімо одні одних, щоб у єдності одного Духа, ми визнавати Отця, Сина n а Святого Духа, Трійцю єдиносущну і нероздільну”.
Тому весь духовний потенціал, нагромаджений усіма християнами СРСР, у тому ж випробуванні переслідуванням, вся кров мучеників, усі страждання сповідників, уся мужність пасторів та вірних, усе це утворює виняткове і славнозвісне нагромадження любові, яке може тільки приносити багаті плоди, сприятливі для них, а посередньо, і нас, спонукаючи нас зміцнити з ними зв’язки дружби. Солідарності та взаємодопомоги.
Оскільки, зрештою, отрута поділу, що атакує клітини тіла Христа і яка нишком прищеплена “Діаболос-ом” ( Diabolos ), Дільник – це ненависть, яку можна перемогти тільки протиотрутою, якою є Любов Бога, посіяна у наші серця Духом Любові.
Усі Святі Мученики, які на тій самій землі вели ту ж боротьбу за перемогу любові Господа, нехай же будуть, як ніколи, міцним насінням єдності, щоб, як запрошує нас кожна Літургія, сприяти зміцненню та “процвітанню Святих Церков Божих та Єдності усіх”.
