Нещодавно, 11 квітня, весь християнський світ святкував світле і радісне свято Христового Воскресіння. Для українських греко-католиків ця дата ось уже 59 років має ще одне значення , адже саме 11 квітня 1945 р. у Львові та Станіславові (суч. Івано-Франківськ) органами держбезпеки було заарештовано єрархів УГКЦ, які, як і Христос, принесли своє життя як пасхальну жертву за людей і для людей. Ув’язнені єпископи своєю до кінця вірною поставою уподібнилися до Христа та стали для греко-католиків прикладом і, разом з тим, предвісниками відродження Церкви, яка розпочинала разом з ними свою Хресну дорогу, що тривала майже півстоліття. Теперішній ординарій Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ єпископ Павло Василик назавжди закарбував у своєму серці пророчі слова митрополита Йосифа Сліпого, з яким перебував в одному мордовському таборі під час свого другого ув’язнення на початку 1960-х рр.:
Блаженніший сказав одного разу: „Скажіть людям і священикам, що наша Церква в скорому часі буде переживати великий тріумф перемоги…“. Він серйозно говорив про це. Він передбачив те, що ми сьогодні маємо 1.
Якою ж була реакція спільноти вірних на офіційну ліквідацію та подальші переслідування радянською владою? Відповідь на це запитання має багато аспектів свідчення віри, для розкриття яких потрібно буде значно більше часу, аніж 15 хвилин виступу. Тому, крім стислого викладу процесу ліквідації УГКЦ на теренах колишнього Радянського Союзу, зупинюся також на трьох важливих моментах реакції греко-католицької спільноти вірних на позбавлення їх владою права на існування та переслудування, а саме: збереженні інституційної структури Церкви, різних формах опору радянській системі та ролі жіноцтва. Мої узагальнення базуються на матеріалах документів та свідчень, зібраних у Архіві Інституту Історії Церкви УКУ.
1. Ліквідація УГКЦ як легальної Церкви в межах Радянського Союзу на державному рівні розгорталася на основі секретної інструкції №58 від 15 березня 1945 р., розробленої полковником держбезпеки і водночас головою новоствореної Ради у справах РПЦ Григорієм Карповим, яку особисто схвалив Й. Сталін. Через 4 роки, таємною доповідною Г. Карпова членам Політбюро ЦК ВКП(б) від 24 вересня 1949 р. підкреслювалася активна роль урядових, партійних та каральних органів радянської влади: «ликвидации унии было уделено большое внимание Советом министров УССР, ЦК КП(б)У, лично товарищем Хрущовим Н. С. Значительные и существенные мероприятия были проведены органами МГБ СССР» 2.
При такому заан∂ажуванні держави «швидкі темпи» виконання інструкції Карпова стосовно ліквідації УГКЦ були забезпечені. І справді, події від початку квітня 1945 р. до початку березня 1946 р. в Галичині немов у калейдоскопі змінювали одна одну: поява антиуніатської статті Я. Галана «З хрестом чи з мечем»; арешт єпископату УГКЦ; створення т. зв. «Ініціативної групи Греко-Католицької Церкви по возз’єднанню з РПЦ» та її визнання владою єдиним керівним органом у Церкві; проведення деканальних соборчиків, на яких член Групи в парі з кагебистом переконували духовенство приєднатися до Ініціативної групи; арешти провідних та непокірних священиків; хіротонія в Києві православним митрополитом Йоаном двох неодружених членів Групи; публікація вироку ув’язненим єрархам та проведення неканонічного т. зв. «собору духовенства УГКЦ» на якому було проголошено «відкинути постанови Берестейського Собору 1596 року, зліквідувати унію, відірватись від Ватикана і повернутися до… православної віри і Руської Православної Церкви» 3.
На Закарпатті Мукачівська єпархія УГКЦ була ліквідована у 1949 р., через два роки після насильницької смерті її ординарія блаженного мученика єпископа Теодора Ромжі.
Останньою видимою опорою Церкви було чернецтво. Тому протягом 1946-49 рр. відбувалася поступова і методична ліквідація чернецтва через, з одного боку — арешти, а з іншого — звезення монахів та монахинь в межах області до т. зв. «концентраційних монастирів» чи монаших домів, з яких дорога для молодших віком найчастіше пролягала або до родичів, або до місць ув’язнень і спецпоселень, а на старших чекали будинки перестарілих.
Таким чином на 1950 р. УГКЦ фактично перестала існувати на офіційному інституційному рівні в Радянському Союзі. Надалі обласні чиновники Ради у справах релігії у західній Україні лише константували про боротьбу з «залишками унії», яка, разом з тим, не припинялася до кінця 1980-тих років. Церква, позбавлена єпископату, всіх видимих церковно-адміністративних та навчальних інституцій, храмів та монастирів, продовжувала своє життя як спільнота вірних, як «Мовчазна Церква». Через два нові покоління, що виросли в умовах підпілля, ця Церква свідчила про життєдайність Божого Слова.
2. Неперервність єрархії та духовенства. Церковна структура УГКЦ була збережана завдяки таємним хіротоніям владик та рукоположенням священиків. Протягом 1945-1989 рр. було хіротонізовано 20 єпископів, з яких 5 були титулярними, тобто мали перебрати єпископські повноваження у разі арешту чи смерті діючого ординарія та його помічника. Всі підпільні єпископи були переслідувані радянською владою. Семеро з них (довоєнного покоління) перейшли радянські тюрми та табори за Сталіна у 1940-50-х рр., а 5 з них були повторно заарештовані та засуджені в кін. 1950-1970-х рр.
Очевидно, що можливості єпископського служіння були вкрай обмежені і зводилися, як правило, до уділення священичих свячень. Рукоположені підпільними владиками новоєреї вирізнялися своєю самопосвятою та жертовністю у душпастирстві. Сам факт присутності єпископів та появи молодого духовенства давав яскраве свідчення стійкості віри, скріплював та надихав спільноту вірних.
3. Форми опору.
А. Непрямі/непублічні форми опору.
Опір греко-католиків переслідуваням влади проявлявся перш за все у непублічних формах, як от приватні молитви, дотримання церковних таїнств, участь у богослуженнях, релігійне навчання дітей, підтримка нових покликань до релігійного життя, підготовка та рукоположення нових священиків.
Протягом сталінського режиму (1944-53), коли багато священиків та єромонахів відбували ув’язнення в таборах Сибіру, Казахстану, Далекого Сходу, за Полярним колом, вірні, що залишалися в Україні, продовжували збиратися разом спільнотою на різні набоженства, а також на літургії, які відправляли самі, оминаючи слова священика. Позбавлені державою храмів, вони повернулися до практики зібрань перших християн «де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них» (Мат. 18,20) і «домашніми церквами» ставали оселі греко-католиків (священиків, сестер і вірних), де зберігалися Святі тайни і здійснювалися Таїнства та богослуження. Неодноразово з цією метою використовувалися каплиці, цвинтарі та закриті владою греко-католицькі храми по селах, які не прийняли православного священика. Маємо в архіві ІІЦ багато свідчень, що трансляції «Радіо Ватикан» відкрили для греко-католиків ще одну альтернативу щонеділі брати участь у літургії.
Підпільні священики не могли відправляти літургії для вірних часто, з огляду на кілька об’єктивних причин: (1) їх не було кількісно багато; (2) згідно радянського трудового законодавства вони змушені були працювати на державних роботах до пенсійого віку (60 років), тому для душпастирства їм залишилася вільні від роботи, найчастіше — вечірні чи нічні години та вихідні дні; (3) з метою конспірації їх «парохії» могли знаходитися навіть в іншому районі чи області. Тому, закономірно, що приватні, позалітургічні практики, що підкреслювали католицькість, як от молитва на вервиці чи набоженство до Пресвятого Серця Ісусового, стали відповіддю вірних на обставини браку священиків.
Б. Публічні/Відкриті форми опору.
На місцевому рівні найбільшим публічним свідченням вірності простих греко-католиків, як це не дивно звучить, стали похорони, які відбувалися з жалобною процесією та встановленням хреста, але без занесення тіла покійного до церкви та без видимої участі священика. За це греко-католиків часто вважали баптистами і піддавали остракізму.
На суспільно-державному рівні можемо виділіти три форми вираження протесту, а саме:
(1) відкриті колективні, індивідуальні листи та петиції з підписами до центральних та місцевих влад з протестами проти переслідування греко-католиків, а також листи з клопотаннями про реєстрацію греко-католицької громади чи відкриття в селі храму. Як приклади можемо назвати лист 61 греко-католицького священика від 1 лип. 1945 р. з протестом проти арештів єпископів і діяльності Ініціативної групи 4; численні відкриті листи-протести щодо неканонічної державної ліквідації УГКЦ та подальших переслідувань її вірних єромонаха-студита Григорія Будзінського, які він писав до влади та у пресу протягом 1950-1980-х рр. 5, а також колективні листи з численними підписами греко-католиків Стрия (1972), Мшани (1982) тощо.
(2) відкриті виступи з виявами непокори міліції та представникам влади з метою захистити або храм від знищення, або підпільного священика від арешту. Зокрема, згадується в такому «революційному» контексті (як у доповідних записках уповноважених в справах релігій, так і респондентами з АІІЦ) карпатське с. Надорожна Івано-Франківської обл., в якому, в 1958 р. відбулося заворушення, щоб не допустити арешту активного і жертвенного отця (а з 1974 р. — єпископа) Павла Василика 6.
(3) найбільш радикальним публічним проявом протесту стало покутництво, есхатологічний рух, що розвинувся в кін. 1950-поч. 60-х рр. на основі невизнаного Церквою Марійського об’явлення в с. Середнє на Івано-Франківщині. Покутники, очолені двома підпільними греко-католицькими священиками, оо. Ігнатієм Сотисом та Антоном Поточняком, намагалися до певної міри створити альтернативне суспільство і відкидали будь-який зв’язок з радянською владою: вони відмовлялися від державної праці, освіти для своїх дітей, внутрішніх паспортів, нагород, пенсій тощо. Підпільна Церква відкинула їх радикалізм та розкольництво стосовно Вселенської Церкви, отож вони «виродилися», як зазначає дослідник Б. Боцюрків, «у секту, яка поєднала апокаліптичні елементи католицизму, народні традиції греко-католиків та український націоналізм в особливому “богословському вченні“ відчуження, терпіння, спасіння» 7.
4. Роль жіноцтва.
Архів ІІЦ містить численні інтерв’ю, які демонструють, що жіноцтво багато спричинилося до збереження віри та спільноти греко-католиків через два покоління, які народилися та виросли під час радянсьої влади. На сімейному рівні, матері та бабусі дбали про загальну релігійну освіту дітей, навчаючи їх традиційних молитов («Отче наш», «Богородице Діво», «Вірую») та 10 заповідей, організовуючи спільні домашні молитви на вервиці, беручи активну участь у мирянських організаціях, зокрема «Апостольства Молитви» і Третього чину редемптористів, та набоженствах. На рівні спільнотному, жінки становили більшість «парохіян» «домашніх церков», поповнювали жіночі чернечі згромадження та зорганізовувалися у нові. Саме жінки найчастіше допомагали духовенству у катехизації, були їх зв’язковими та своєрідними охоронцями, що дбали про безпеку отця, здалека супроводжуючи його на літургію і несучи у господарській сумці богослужбові речі. Жінки/черниці також дбали про священичі покликання серед молодих людей — саме вони найчастіше знайомили ймовірних кандидатів із підпільними священиками (про це, зокрема, згадує вл. Михайло Сабрига, якого після кількох розмов познайомила з оо. редемптористами мати його колеги по роботі).
Закінчуючи, хотіла б ще раз наголосити, що незважаючи на державну ліквідацію УГКЦ та постійні переслідування, Церква продовжувала своє життя на спільнотному рівні через відданість вірних та їх постійний опір антирелігійній ідеології. Зберігаючи свою інституційну структуру та ідентичність з наголосом на католицькість (з огляду на примусове навернення владою на режимне православ’я), спільнота вірних плекала у вірі молодь та давала нові покликання до чернечого життя та священства, висловлювала публічно протест у різних формах (від індивідуальних та колективних листів до повного відкинення радянської держави) проти несправедливості та переслідувань. Церква відповіла на переслідування історією свідчення любові та прощення, терпіння та віри, переслідування та надії, простоти та героїчності, упокорення та самопосвяти.
Світлана Гуркіна
Інститут Історії Церкви УКУ
1 Інтерв’ю з вл. Павлом Василиком…, с. 32а.
2 Сергійчук В. Нескорена Церква. Київ, 2001. — С. 227.
3 Діяння Собору Руської Православної Церкви 8-10 березня 1946 р. у Львові . Львів, 1946. — С. 128.
4 Мартирологія Українських Церков. Том 2: Українська католицька Церква. / Під ред. О. Зінкевич, о. Т. Р. Лончини. Торонто, 1985. — С. 83-84.
5 Там же. — С. 259-260, 499-522, 690-691.
6 Порівн.: Сергійчук В. Нескорена… — С. ; інтерв’ю з вл. Павлом Василиком (АІІЦ, спр. 455), Іриною Васько (АІІЦ, спр. 345), Ярославом Водницьким (АІІЦ, спр. 348).
7 Боцюрків Б. УГКЦ в катакомбах. // Ковчег, ч. 1 (Львів, 1993). — С. 135.
