27 червня 2001 року у Львові Іван Павло ІІ назвав XX ст. „століттям мучеників”. Він абсолютно правий і я, який написав десяток книжок на цю тему, звичайно ж не буду йому суперечити, ….. але я запитую себе чи історики не назвуть це століття також століттям прощення мучеників. До того ж Іван Павло ІІ цього не заперечував : я наведу лише одну його фразу про мучеників : „Підтримані Божим милосердям, вони пройшли до кінця шлях перемоги. Це шлях, який проходить через прощення та примирення ; шлях, який веде до світлого Воскресіння після розп”яття на Голгофі”.

Прощення мучеників та ісповідників віри! Починаючи цими роздумами, я хотів би сказати (як на дорожніх знаках) : „Обережно, небезпека!”. Прощення : ми часто думаємо що знаємо що це, древня християнська доброчесність, перероблена на популярний манір щоб бути актуальною, вчора біг, сьогодні прощення, що буде завтра я не знаю. Придивляючись ближче до цього прощення, ми вирушаємо у подорож, з якої, можливо, не вдасться повернутись неушкодженими…

І. Прощення мучеників

1. Христос приніс революцію цілковитого прощення

Безмежне прощення є, без сумніву, наріжним каменем християнського мучеництва. Безмежність прощення є слідом Христа у серці – явлення Благодаті Отця – я дозволю собі послатись на Dives in Misericordi а , і можливо у цілому християнстві, бо, як це зазначає Анна Аран, „саме Ісус з Назарету відкрив роль прощення у людських стосунках”. Ми, теперішні християни, сказали б „приніс” замість „відкрив”, але йдеться про те саме. Термін „революція ” не є недоречним коли йдеться про віру, оскільки, як це вдало зазначила філософ, будь-які вчинки – навіть палача – є, без сумніву, невідворотними, але лише прощення обіцяє відкуплення від невідворотного, відкриваючи таким чином непередбачуваність.

2. Ця революція не відбулась за день

Ісус на хресті сказав : „Батьку, прости їм бо не знають що роблять”, святий Етьєн, перший мученик, був свідком (по-грецьки „ martus ”) : „Господи, прости їм цей гріх”. Проте ця революція цілковитого прощення, яку він показує, не відбулась за один день. І це не потрібно приховувати : це зворушливе відкриття, бо згадки про прощення були майже відсутніми у оповідях про Страсті мучеників примітивної Церкви : „Рідко трапляються жертви, які які мають до своїх суддей чи катів ставлення, здатне викликати любов ворогів” (Симон Легас) : 2-3 можливо. Отець Крістіан де Шерже висловлював цю ніяковість у 1994 : „ У цих діяннях є щось, що нас сьгодні зачіпає і вводить в оману : жорстокість свідків до їхніх суддів…”. У будь-якому разі як історик я наголосив би на наступному : майже повна відсутність згадки про прощення у текстах які дійшли до нас не обов”язково означають що його не було. Це може означати також що ті, хто були при стратах не помічали його бо були вражені мучеництвом, невідомим досі проявом сили воскреслого Христа і його Духа у людській слабкості.

3. У XX столітті прощення для християнських та інших мучеників не було легшим ніж раніше

Розміри геноцидів та інших масових злочинів, скоєних у цьому столітті, здається (ми це ще побачимо) знову зробили безмежне прощення неможливим для людей і свідченням цьго є дискусія над непорушним характером злочинів проти людства. Будьмо відвертими : не потрібно ідеалізувати : прощення залежить від милосердя і від відповіді людини на це милосердя, воно не є невимушеним. Я чув – рідко, це правда – від ісповідників віри у Західній Європі та Латинській Америці слова про їхніх катів, які можна назвати лише ненависницькими, чи про зізнання, які вони не могли пробачити, залишаячи це Богові. Хто ми щоб засуджувати ? Правдивими є слова брата Крістофа де Тібіріна, сказані у січні 1994 : „Так існують вороги. Ми не можемо змусити себе надто швидко сказати що ми їх любимо, не ображаючи пам”ять жертв, кількість яких зростає з кожним днем”.

4. Століття свідчень про прощення мучеників

Проте число свідчень про безмежне прощення мучеників та ісповідників Христової віри у XX столітті не зрівняється з попередніми століттями : їх сотні, навіть тисячі, не кажучи про тих, яких ми не знаємо. Перед тим як поділитись з вами деякими роздумами про плоди і значення прощення християнських мучеників XX століття, хочу наголосити на найголовнішому : на самих свідченях. Ми маємо Христове милосердя у вигляді вина, ми можемо пізнати його, п”ючи ці свідчення як добре французьке вино : ні читання книг про виноробство, ні відвідування конференцій про позитивний вплив Бордо на здоров”я не замінить стакан Сент Еміліона ! Отже я запрошую вас послухати про свідчення і „випити” деякі з них.

У Іспанській війні молодий кларитинець Фаустіно Перез написав перед стратою разом зі своїми 50 побратимами : „Ми всі вмираємо, просячи Бога щоб кров, яка тече з наших ран не була кров”ю помсти”.

З останнього листа Етьєна д”Орвеса до своїх дітей перед стратою нацистами : „Коли ви будете великими, не таїть зла на нікого, ніколи не забувайте що всі люди є братами і що на образи та зло потрібно відповідати прощенням і любов’ю”.

З проповіді з нагоди приєднання отця Титуса Брансма , іншої жертви нацизму, до лику блаженних : „З цього випробування він вийшов переможцем. Серед ненависті він був здатний любити – любити кожного, навіть своїх катів. Він казав : „Вони теж є дітьми милосердного Бога, і хто зна що таїться у їхніх серцях…”.

Про мучеництво митрополита київського Володимира здійснене 25 січня 1918 : „Очевидці стверджували що митрополит залишався безтурботним, так, наче він збирався правити службу. На місці страти митрополит попросив кілька хвилин на молитву, підняв руки до неба і сказав :” Господи, прости мені гріхи мої, вольнії і невольнії і прийми дух мій у мирі”. Він благословив своїх катів і відразу пролунали постріли”.

Зі слів кардинала Любачівського, проголошених 31 березня 1991 перед тисячами осіб у Львові : „Наша українська Церква воскресла! Вона ще слабка і має на своєму тілі стигмати, але вона звертається до всіх своїх дітей зі словами : „Мир вам” і прощає своїм ворогам, кажучи : „Хай Господь змилується над вами і простить вам. Мир вам!”.

Ось відповідь кардинала Мікеля Колікі з Албанії, який відбув більше 40 років таборів, ув”язнень та підписок про невиїзд на моє запитання „Чи можна простити своїм катам?” : „Я кажу вам щиро : я не таю зла. Проте я молюсь Богові щоб він простив їм. Для християнина помста не має сенсу”.

Коли кардинал Вишинський дізнався про смерть Бєрута, який був комуністом і порушивши обіцянку, кинув його до в”язниці, він написав :” Я більше не сперечатимусь з Болеславом Бєрутом. Тепер він знає що Бог існує і що він є любов. Віденині він на нашому боці… Я благатиму у Господа милосердя для мого переслідувача. Завтра я відправлю за нього службу : я прощаю йому, сподіваючись що Господь знайде у його житті і хороші вчинки… Його спільники зречуться і покинуть Бєрута як це було зі Сталіном. Я не вчиню так. Цього вимагає мій обов”язок християнина”.

Луї Перез Агір, тортурований уругвайський єзуїт писав : „Для християнина недостатньо витримати тортури… Недостатньо також боротись проти них. Християнський обов”язок – прощати, як це зробив Ісус на хресті. Ми повинні вміти прощати навіть нашим катам”.

Монсеньйор Ромеро казав : „Якщо вони вб”ють мене, скажіть їм що я прощаю і благословляю їх”.

Гасібе Кайруз, молодий ліванський мученик так писав до батьків перед смертю : „Єдиного прошу у вас : простіть тим, хто вбив мене. Зробіть це зі щирого серця і просіть щоб моя кров, навіть якщо це кров грішника, була відкупленням за гріхи Лівану, проскурою, вмоченою у кров жертв всіх народів і релігій, які загинули, а також ціною за мир, любов і розуміння, які були втрачені на нашій Батьківщині і у цілому світі”.

Зі слів отця Крістіана де Шерже : „Я хотів би, коли настане час, мати мить просвітлення, яка дозволила б мені випросити прощення у Бога і людей і одночасно простити зі щирого серця тих, хто мене вб”є”.

ІІ. Смисл і плоди прощення мучеників

У другій частині доповіді я поділюсь з вами деякими роздумами про плоди і смисл прощення мучеників. Проте я нагадую що найважливішим є не роздумувати над їхнім свідченням, а постати перед ним і через мучеників постати перед Господом.

1. Прощення мучеників є насінням християн

Я наведу у приклад два свідчення : перше стосується місіонерської діяльності, друге – навернення палачів, обидва з Африки. Спочатку я розкажу про Ісидора Бакангу, молодого з Конго. На початку минулого століття цей учень муляра завдяки місіонерам відкрив для себе Христа. Він прймає християнство і стає катехитом. Його просвітлення заважає іншим. Його поведінка і його вчинки наскільки далекими від Євангелія є ті, хто його проголошують і використовують щоб приховати експлуатацію. Власник однієї з колоніальних фірм побив його до крові. Катехит з Бузіри дав йому притулок. Після кількох місяців страждань Ісидор помер від отриманих ударів, прощаючи і молячись за своїх вбивць : „Я не гніваюсь на Білого, який побив мене. Я молитимусь за нього на небі”. В той час у Бузірі було 9 хрещених, а через 12 років вже більше 6 тисяч.

Другий мученик – Люсьєн Ботовасоа. Цей мадагаскарський католик в ім”я християнської віри відмовився взяти до рук зброю і вбивати невинних під чіс заворушень 1947. Переслідування не зламали його. Він був засуджений до смерті з негайним виконанням вироку. Кати привезли його на місце страти. Прибувши туди, Люсьєн попросив дати йому час для молитви. Палачі дали згоду і залишили його на самоті. Він став на коліна і молився в півголоса за тих, хто мав його вбити : „Мій Боже, прости їм…” Перед стратою він вголос пробачив своєму катові і прошепотів щось йому на вухо. Через 16 років місіонер, відповідальний за це село, покликали до узголів”я вмираючого, якого він не знав. Той сказав йому : „Отче, це я вбив Люсьєн Ботовасоара 17 років тому. Перед смертю він сказав мені : „коли ти потребуватимеш мене я буду поряд”. Я знаю що він тут. Охрести мене бо я вмираю”. Місіонер охрестив його і в скорому часі той помер.

2. Прощення мучеників виявляє силу молитви

Катехизм католицької Церкви говорить про це так зрозуміло, справедливо та вичерпно, що мені достатньо буде лише зацитувати його – стільки там буде доказів молитов мучеників зі всіх континентів у момент їхньої смерті. Ось одна із цитат : „Християнська молитва допомагає простити ворогів. Вона преображає учня, уподібнюючи його до Вчителя. Прощення є вершиною християнської молитви ; дар молитви може зійти лише у серце, відкрите до божественного співчуття. Прощення засвідчує також що у нашому світі любов є сильнішою за гріх. Вчорашні та сьогоднішні мученики є носіями цього Христового свідчення. Прощення є головною умовою Примирення Божих дітей з їхнім Батьком і самих з собою” (  § 2844).

3. Знову відкрити шлях до цілковитого прощення

Вивчаючи написані про прощення протягом 50 років праці французьких і не лише філософів, істориків, есеїстів чи журналістів, я прийшов до висновку що це питання особливо висвітлене у працях двох авторів, які писали про геноцид єврейського народу.

Першим з них є Володимир Янкелевич, точний і витончений автор, який розглядав прощення з точки зору моральної філософії. Він писав : „Прощення загинуло у таборах смерті … Прощення не створене для свиней”. Для нього „головною умовою, без якої прощення було б позбавлене змісту … , були лихо та безсоння винного … ця умова є тим, без чого вся проблематика прощення була б блазенством … лише покаяння злочинця надає смислу прощенню, так само як і милосердя було б безглуздим без відчаю”.

Другим автором є Симон Візенталь, відомий винищувач нацистів. У своїх „Квітах сонця” він розповідає як у 1942 році у Львові, коли він був єврейським ув”язненим, засудженим до страти, його покликав до себе молодий вмираючий есесівець, який висповідався йому в огидному злочині, у якому він приймав участь (йшлося про винищення 150 євреїв в одному з українських сіл) і попросив у нього прощення. Візенталь мовчки вийшов. Один ув”язнений семінарист – поляк, який пережив Аушвіц, пізніше скаже йому що він повинен був прийняти це розкаяння і простити. Проте його ув”язнені співвітчизники євреї думатимуть інакше. У кінці своєї розповіді Візенталь запитує : „Чи правильно я зробив ?” і закликає читачів висловити свою думку. З намагання знайти відповідь на це питання Симона Візенталя постало і далі продовжують виходити у світ багато праць у різних країнах, авторами яких часто є відомі філософи, науковці та політики. В загальному Візенталь був правий. Не мені казати вам що лише християни здатні до безмежного прощення – Дух дихає де хоче – а питання Візенталя складне, оскільки йдеться не лише про нього самого. Проте потрібно визнати що ці дві книги скерували і водночас відгородили твердження про те, що існують злочини, які не лише не підвладні Праву, але й непростимі свідомістю. Чого тоді варте прощення на Хресті ? Можливо одним із завдань мучеників є якщо не знайти кінцеву відповідь на це питання, то принаймні нагадати про нього ? Ось свідчення, яке я, звичайно не можу прирівняти до свідчень Янкелевича чи Візенталя, але наведу лише для того, щоб показати що питання не є однозначне. Це свідчення Альберта Симона, який пережив Бухенвальд, про своїх побратимів мучеників і про себе самого : „Підносити свою душу до Господа заборонено. Тайкома я промовляю, вагаючись „Прости нам гріхи наші як і ми прощаємо винуватцям нашим”. Простити нашим нелюдам … Н…І…К…О…Л…И…Ніколи… Ніколи… Ніколи… Ніколи… Ніколи… Дивись, ехо більше не відповідає”.

4. Прощення християнських мучеників є виявом найбільшої любові

Я наведу лише одну цитату з Булли з нагоди проголошення Ювілейного Року, нагадуючи вам лише богословську та духовну значимість цього русла роздумів про мученив як про свідка не лише віри, а й у тому значенні милосердя, про яке говорить Іван Павло ІІ : „Мученик, особливо у наші дні, є виявом найбільшої любові, яка переважає всі інші цінності. Його існування відображає останні слова Ісуса на Хресті : „Батьку, прости їм, бо не знають що роблять”. Віруючий, який йде за своїм християнським покликанням, однією з форм якого є мучеництво, проголошене ще в Об”явленні, не повинен викреслити таку можливість зі свого життєвого обрію”. Щоб підтвердити ці слова я наведу два свідчення : перше з них Дітріха Бонгоффера, який відмовлявся ненавидіти своїх палачів перед своєю мученицькою смертю : „Хто може більше потребувати любові, ніж той, хто живе у ненависті ?”. Друге свідчення з вуст Малузі Мпумлвана, закатованого південно-африканського католицького священика : „Коли вони катують вас ви думаєте : це діти Божі і вони поводять себе як звірі. Їм потрібна наша допомога щоб віднайти втрачену людську подобу”.

5. Прощення, яке заважає нам

Євгенія Гінсбург, яка пережили радянський Гулаг, розповідає про те, як її друзям по нещастю було важко зрозуміти те, що вона їм пропонувала не таїти ненависті на їхніх катів, кажучи : „ Це не вихід з положення. Вони проти нас, потім ми проти них і знову вони проти нас … доки триватиме це зачароване коло ненависті. Для чого повсюди забезпечувати перемогу ненависті ?”

„Доки триватиме це зачароване коло ненависті … ?” Ви без сумніву помітили, що у наших парохіях, у наших сім”ях та наших подружжях ми, як християни, готові простити майже все, крім зла, яке роблять нам наші близькі : „Все що завгодно, але не це” ; – і зачароване коло продовжується… Коли ми постаємо перед прощенням мучеників це „Все що завгодно, але не це” зникає. Чи можемо ми порівнювати наші страждання з їхніми тортурами, з їхнім мучеництвом ? Вони не казали „Все що завгодно, але не це”. Сором охоплює нас і справжнє прощення може знайти шлях до нашого серця.

6. Новий етап у революції прощення

Йдемо далі, навіть якщо у наших роздумах ми дійдемо туди, де , як кажуть англійці, „навіть Ангели не наважуються ступити”. Чому Господь захотів щоб це століття було століттям прощення мучеників і свідчення про їх прощення ? Я хотів би щоб ви розділили чи принаймні звернули увагу на важливий важливий факт, який важко правдиво подати.

Про що ж йдеться ? Почнемо з наступного : незадовго до завершення радянського режиму одна комуністична газета публікувала це зізнання про віруючих бабусь : „Їхнє прощення і їхня молитва за переслідувачів зберегла людське обличчя нашого народу”. Сьогодні у інших формах, які, проте, є гілками того самого дерева, викритого Іваном Павлом ІІ у момент падіння цього режиму, дерева неправдивого гуманізму, яке прагне поставити людину і її „я” на місце, яке належить лише Богові, хіба сутність людини не наражається на небезпеку і в наших суспільствах ? Реклама, модні філософські течії, статті, реаліті-шоу і т.д. чи не спонукають вони нас поставити наше маленьке „я” на місце, яке належить лише Богові ? Криком Ніцше („ Якби існували боги, як міг би я жити, не будучи богом ?”), промовленим на шляху до божевілля торгують з газет та екранів наших телевізорів. Голос всередині нас неможливо обманути, проте ми піддаємося лестощам. Звідки зародилася в нас ілюзія про те, що якщо я є богом, навіть маленьким, я не потребую спасіння (саме так, до речі, філософ Леон Бруншвіг характеризував сучасну людину). Отже, якщо я більше не потребую спасіння, я не потребую принижуватись щоб прощати і бути прощеним – тобто бачити ненависть Ніцше до прощення і труднощі, через які сучасна людина йде до безмежного прощення – труднощі, тісно пов”язані з маскарадом під назвою „бути маленьким богом”.

Я запитую себе чи підгрунтям всього цього і цієї трагедії не є коріння християнсва, яке стало безумним. Звичайно ми не є богами, але у кожному з нас є образ Бога, зокрема такий : будь-яке невинне терпіння має сліди Ісусового хреста, а, отже, і покути (незалежно від того чи той, хто несе її знає про це чи ні, і чи він є християнином чи ні). Хто принаймні раз у своєму житті не стерпів несправедливість чи насильство, приєднавшись таким чином до невинного терпіння Христа ?

Я все більше переконуюсь що однією з форм розбещення у сучасному світі є, власне, використання божественного начала, яке є у кожному з нас, з метою контрабанди „божественного” для маленького „я”, яке у своїх бажаннях, пристрастях та ставленні до інших видає себе за бога. Десь далеко у своїй духовній підсвідомості сучасна людина каже собі : „Так, у глибині душі я знаю що я не є тим богом, якого з мене роблять реклама та література, але я є ним через страждання, які я стерпів і це оправдує мене”. Так продовжується трагедія сучасної людини, яка не потребує ні спасіння ні прощення. На щастя милість Божа є більшою і проганяє це безумство людини, яка сама себе зробила божественною. Я запитую себе чи для цього Бог не використовує прощення мучеників та ісповідників віри як „зброю”. Бо через їхнє прощення люди відмовляються від псевдо-виправдання ! Їхнє свідчення, якщо прийняти його у своєму серці, може звільнити віл такої спокуси…

Висновки

Цей швидкий огляд прощення мучеників XX століття зрештою приводить нас до ключового слова „пам”ять” ; такий же результат дали б нам роздуми про їхню молитву або милосердя.

Коли ми говоримо про пам”ять, ми думаємо , що цим робимо послугу тому, про кого хочемо пам”ятати, інакше без нас він кане у забуття. Таким чином, чим далі ми заглиблюємось у пам”ять про християнських мучеників і разом з ними, тим краще ми розуміємо що виграють не вони, а ми якщо пам”ятатимемо про них. Цей термін „мученики”, тобто свідки Христа, повинен вживатись тут у прямому значенні. Пам”ятаючи про них, ми з людської точки зору, можливо рятуємо їх від забуття, але найголовніше те, що ми постаємо перед ними – і через них – учасниками пасхального таїнства страждання, смерті і життя, якими нас робить і Євхаристія. Бо цей „шлях до майбутнього, який вони відкрили нам”, своїм прощенням, мучеництвом та свідченням, як влучно сказав Іван Павло ІІ, є шляхом Того, хто є „дорога, правда і життя”.