Олег Турій директор Інституту історії Церкви (УКУ)
Історія XX століття в Україні забарвлена в багряний колір. За приблизними
оц i нками, на цій землі насильницькою смертю загинуло близько 17 мiльйонiв
людей. І особливо трагічним є те, що ці жертви були породжені не лише війнами
та конфліктами, а й химерними ідеями перебудови світу, в якому не було б місця
для Бога. Складовою частиною кривавої трагедії насилля в Україн i стало навмисне
пересл i дування релiгiї та насадження атеїзму. Прагнучи утвердити своє
тоталітарне панування комуністична влада не могла терпіти існування структур,
які представляли інші, гуманістичні вартості. Боротьба з релігією стала державною
ідеологією, для утвердження якої не шкодували зусиль, не перебирали засобів.
Як наслідок — зруйновані, спалені, спрофановані храми; розстріляні, арештовані
й депортовані в сибірські ГУЛАГи священики й вірні, православні і католики,
представники інших спільнот і релігій; переслідувані, загнані в підпілля або
повн i стю знищені цілі Церкви. Все це печальні «здобутки» того «реального
соціалізму», який на крові й кістках мільйонів утвердився у цій частині Земної
кулі. Логічним наслідком такої політики стала ліквідація Української Греко-Католицької
Церкви в 1946 р. у Галичині та в 1949 р. на Закарпатті шляхом її насильницького
„возз’єднання“ з одержавленою і підконтрольною атеїстичному за своєю суттю
режимові Російською Православною Церквою.
Разом з тим, історія XX століття в Україні — це не лише історія цілеспрямованого
й методичного насилля «власть придержищих» чи безнадійної агонії приречених.
Це насамперед історія мужньої витривалості та героїчного спротиву, незламності
духа і величезної сили віри, яка була одинокою зброєю тих, хто таки здобув
перемогу в нерівному двобої Добра і Зла, хто дочекався світлого Празника Воскресіння
своєї Церкви. Завдяки несхитності владик, стійкості духовенства, вірності мирян,
сотень відомих і безіменних мучеників та ісповідників віри, УГКЦ вистояла в
період офіційної «ліквідації», організувалася в підпіллі, породила нові покоління
церковних лідерів і вірних, живлячи в їхніх серцях іскру надії у краще прийдешнє.
Впродовж майже півстоліття ця Церква залишалася не лише найбільшою репресованою
християнською спільнотою в світі, але й водночас – найбільшим організмом суспільного
опору тоталітарній системі СРСР.
Історія цього двобою, історія мучеництва і жертовності багатьох відомих і
невідомих героїв не може бути забута, занехаяна чи відкладена на потім з огляду
на якісь інші, як може здаватися «важливіші справи». Вона вимагає негайного
пізнання і всебічного осмислення – шанобливого, навіть благоговійного, але
водночас критичного та систематичного. І це потрібно не так задля задоволення
суто інтелектуальних зацікавлень (чи як часто люблять говорити «розкриття чергової
білої — чи радше кривавої — плями минулого») і не стільки заради зведення порахунків
з цим минулим (своєрідної «історичної бухгалтерії», чи висловлюючись більш
евфимістично — «відновлення історичної справедливості»). Пізнання цієї історії
переслідувань і мучеництва потрібне насамперед для нас, нині сущих, щоб очиститися
від гріха ненависті і кровопролиття, щоб вшанувати пам’ять невинно убієнних,
щоб покаятись і не судити, щоби від усього серця вибачити і з чистою душею
попросити прощення. Бо тільки тоді можемо мати в Бога надію, що трагедія минулого
більше ніколи не повториться, а перенесені страждання і пролита кров не закликатимуть
до помсти, а стануть прикладом для наслідування та джерелом наснаги так необхідних
для будівництва нового майбутнього.
Іншими словами: мусимо пізнати, що, де, коли, як і з ким сталося, але маємо
також спробувати зрозуміти, що саме наш Господь, Творець історії, тим, що сталося,
хоче сказати нам, чого Він хоче навчити нас через досвід мучеництва наших попередників?
Я б наважився виразити це всього у трьох словах: Віра, Надія, Любов. Комусь
це може видатися надто банальним, комусь не дуже історичним, а ще комусь не
зовсім богословським. Але я спробую пояснити свою думку, проілюструвавши її
буквально кількома прикладами.
Немає сумніву що саме глибока Віра була тим стрижнем,
тією опорою, яка дозволяла вистояти супроти насилля тиранії, панування якої
засновувалось не просто на безвір’ї, а на цілеспрямованому поборюванні віри.
Ця віра виражалися у прагненні повсякчас бути з Христом, виконувати Його заповіді
та сповняти доручену ним місію. Так, про ігумена василіянського монастиря у
Дрогобичі Якима Сеньківського, якого за свідченням співв’язнів було зварено
у казані тюрми на початку німецько-радянської війни у червні 1941 р., сучасники
згадували, що «Від перших днів його перебування в Дрогобичі він став улюбленцем
усього міста. Симпатії населення здобув він собі своїм блискучим проповідницьким
хистом, вмінням пристосувати себе до інтелі∂ента й робітника, до старшого й
молодшого, а, навіть, до маленької дитини. Завжди ввічливий та із сердечною
усмішкою на обличчі. Душею відчувалося, що в цій людині немає ніякої злоби,
а поза вродженими скромністю та гідністю криється справжній Христовий слуга…»
Саме ця велика відданість і повна посвята своєму пастирському служінню була
не лише запорукою витривалості у час випробувань, але навіть ще задовго до
них сприймалася оточуючими як ознака святості. Про блаженного владику Миколая
Чарнецького, апостольського візитатора на Волині а пізнішого в’язня ГУЛАГу
один із його бельгійських співбратів-редемптористів у 30-х рр. XX ст. залишив
такий спогад: “ Всюди він уходив за святого монаха і місіонера. Не менше
в Згромадженні завжди уважали його чоловіком Божим, повним любови Бога і душ.
Добрий отець був прикладом для цілого Згромадження. Він заховував Правило в
найменших подробицях. Він не занедбував жодної вправи приписаної Правилом,
все те заховував точно, докладно, досконало. Ранішні молитви, полудневий іспит,
часті відвідини Найсв. Тайн, часослов, розважання, благодарення по Службі Божій,
тижневу конференцію і т.д., духовне читання, – живе правило. Великий подиву
гідний святий. Досконалий монах – священик і апостол ” .
Супроти молитви наших праведників були безсилими навіть вороги. Один НКВД-ист
після чергового арешту о. Михайла Винницького розповідав своїм домашнім: „ До
нас привезли священика. Називається Винницький. Він цілу ніч клячав і молився.
Я ще такого не бачив ” .. Коли на
одному з допитів підпільного владики Василя Величковського, слідчий аж трясся
від люті, вимагаючи, щоб той визнав себе винним, блаженний увесь час молився
„Богородице Діво”, кілька годин поспіль, аж доки кат не витримав і вибіг з
камери .
Бути з Господом для християнина означає насамперед приймати Його найсвятіше
Тіло і Кров. Для душпастирів це означало ще й обов’язок здійснювати за всяких
обставин цю безкровну жертву. Навіть у тюрмах священики і єпископи намагалися
не занедбувати Євхаристії. Наприклад отець Михайло Винницький відправляв Службу
Божу, лежачи у ліжку. Власні груди служили йому за престіл, окуляри – за літургійний
посуд, а футляр від окулярів як дароносиця. Блаженний владика Василь Величковський
послуговувався кришкою від консерви, і «ця бляшка, — як сказав уже після його
звільнення з ув’язнення митрополит Максим Германюк у своїй промові 2 липня
1972 року, —то була і його чаша і дискос і його престіл і його церква; такий
храм Божий, така віра. То Церква, якої не знищить… жадне насилля, якої не
замкне жадна тюрма, якої не знищить ніхто і ніщо, бо то сила переконання, бо
то ласка Божа” . Мирянка Наталя Попович
кісткою від риби вишила на засланні дві ікони (використовуючи навіть нитки
від радянського прапора, бо інших не мала) для того, щоб можна було належно
відправляти Літургію.
Ця віра виражалася не лише в бажанні свідчити Христа іншим, але і в готовності
особисто наслідувати, страждати і вмирати разом з Христом. Так блаженний Леонід
Фьодоров, екзарх російських греко-католиків, ув’язнений радянською владою на
Соловках, ще перед арештом у 1923 р. в листі до галицького митрополита Андрея
Шептицького писав: «Я перконаний, що коли буде пролито нашу кров і до того
ж у великій кількості, то це буде найкращий fundamentum ecclesiae russiae catolicae
». Більше того, в стражданнях цілої Російської Церкви — православної і католицької
— він вбачав «якусь тайну відкуплення» та її особливий внесок у «єдність Церкви
вселенської» . Сам Слуга Божий Андрей
у своїх проповідях і пастирських посланнях у 30-х рр. неодноразово звертався
до душпастирів і вірних із закликом: «Приготовляйтеся на часи, в які прийдеться
вам за Христа і Його Церков терпіти, а може й життя в жертву принести» .
Коли ж внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа радянські війська окупували Західну
Україну, галицький архиєрей 10 жовтня 1939 р. звернувся до папи Пія XII з особистим
проханням уділити «апостольське і батьківське благословення і наказати, уповноважити
і призначити мені вмерти за Віру і Церкву… Ми сповнимо наше завдання і Голіаф
радянського комунізму відійде», — запевняв митрополит Андрей .
Варто також зауважити, що в цьому приготуванні до майбутніх випробувань, наші
блаженні праведники й ісповідники самі взорувалися на досвід мучеництва своїх
попередників. Зокрема монахи-студити буквально напередодні більшовицької навали
у своєму часописі «Ясна путь» заоохочували співбратів наслідувати тоді ще не
проголошеного блаженним, але вже шанованого святця Леоніда Фьодорова у пізнанні
діянь і писаньСвятих Отців і Учителів Церкви, позаяк вони «о. Леонтія утвердили
у вірі та допомогли перенести всі страхіття дійсного переслідувача Христа —
так також і нас скріплять у вірі, піднесуть на дусі та допоможуть разом із
Христом перейти через те страхіття, яке здається, так дуже скоро наближується
до нас» .
Цього великого християнського оптимізму ті, хто змушений був нести Хрест страждань
і переслідувань, не приховували навіть перед своїми гонителями. Так священик
Бобжицький зі Старого Яричева на Львівщині на пропозицію одного з радянських
а∂ентів перейти до контрольованої режимом Російської Православної Церкви відповів
(цитую мовою доносу) «Соединиться? Никогда… Я горжусь тем, что дожил до таких
времен, когда стану мучеником за католическую веру» .
Глибока віра та відсутність страху були тим фундаментом, на якому ∂рунтувалася вірність греко-католицьких
єпископів і священиків, монахів, монахинь та мирян Христовій Церкві, своєму
покликанню і служінню в ній, а також її Верховному Архиєреєві — Намісникові
Петрового престолу. Так за свідченням одного зі співв’язнів блаженний владика
Григорій Хомишин підчас допитів на запитання слідчого-садиста : „Ви, Хомишин,
виступали проти комунізму?“ рішуче відповідав „Виступав і буду виступати!“.
– „Ви поборювали радянську владу?“ – „Поборював і буду поборювати!“ А
як подавав у звіті про свою ганебну діяльність організатор убивства блаженного
владики Теодора Ромжі Павло Судоплатов, єпископа було знищено лише тому, що
той « чинив активний опір приєднанню греко-католиків до православ’я». В
одному з доносів радянським органам нагляду над Церквами з 1946 р. читаємо,
що «в Городокском районе один старый священник в разговоре с православным священником
заявил, что в результате событий по воссоединению будет много “мученников”,
т-е. что многие священники останутся верными унии, хотябы даже им и пришлось
претерпеть всякие мучения» . А сестра-василіянка
зі Львова Будзинська говорила, що «Греко-католическая вера правдивая и я от
нее никогда не отступлю, пусть даже меня мучают. Я уверена, что ни один из
ксендзов и монахов ордена василианов и других монашеских орденов не перейдут
в православную веру, потому что православие исходит из Москвы и руководят им
большевики. Большевики вводят у нас православную церковь для того, чтобы мы
отказались от католической веры, а затем они закроют церкви и уничтожат религию».
Подібно висловилася й монахиня-студитка Олена Білогубка «я верю в греко-католическую
церковь, принять православную веру не могу и меня никто не заставит» .
Особливу стійкість проявили члени Василіянського чину. За даними обласного
уповноваженого Ради в справах релігійних культів «священник-монах Жолкевского
монастыря ордена василианов Дацишин заявил:”Мы священники-василиане скорее
все мучения примем на себя, но своей вере не изменим и в православие не перейдем.” А
ігумен Золочівського монастяря Йосафат Федорик навіть підготував спеціальну
відозву до священиків і вірних, у якій запевнив: До сих пор пока в наших
сердцах не угасла вера и любовь к своей католической церкви, церковь будет
существовать в наших душах, хотя бы все наши божьи дома были закрыты, а все
священники отстранены… За эту правду мы должны быть готовы не только к преследованиям
и терпению, а даже и отдать жизнь. Не бойтесь тех, кто убивает тело, но душу
они не могут убить. Помните, что лучше умереть честно и славно, как мученикам
за веру, чем в греху с позором жить и навеки душу свою погубить .
Під їхнім впливом священики Золочівського деканату рішуче відмовились підтримати
«возз’єднавчу акцію» державної влади, назвавши її «великою брехнею».
З поняттям вірності семантично майже збігається слово надійність ,
і це дозволяє нам перейти до іншої категорії, за допомогою якої ми можемо окреслити
значення подвигу новомучеників для сучасності — до Надії .
Вірна чомусь чи комусь людина, обов’язково є надійною у чомусь або для когось.
Саме такі риси проявили блаженні о. Микола Конрад і дяк Володимир Прийма, які
були по звірячому закатовані енкаведистами після відвідин хворої жінки, яка
потребувала Св. Сповіді, у червня 1941 р. Ось як згадує про це тамтешній парафіянин
Юрій Скавронський: «Він ішов зі Святими Тайнами, ішов робити свій святий
обов’язок, висповідати жінку в сусідньому селі. Він не міг не йти, хоча його
зупиняли. Це я знаю, що його зупиняли і казали: „Отче, не йдіть, бо дивіться,
що робиться, війна почалася, все може бути“. Він сказав, що це є мій святий
обов’язок і я мушу йти. Взяв на себе одяг і разом з дяком Володимиром Приймою
пішли… – і не прийшли… Аж через тиждень їх знайшли там всіх помордованих.
Люди зрозуміли, що там десь треба їх шукати і там знайшли. Бо то зараз кинулися
всі. Бійтеся Бога. В дяка жінка двоє дітей мала. Одному було десь три роки,
другому чотири. Мама розказувала, як знайшли, то всі вжахнулися від того, що
побачили. Особливо порізаний був дяк, попроколювані груди багнетом». Подібні
риси у цей же час виявив і блаженний священномученик Андрій Іщак, який,
знаючи про смертельну небезпеку, відмовився залишити своїх парафіян без духовної
опіки і був розстріляний солдатими відступаючої Червоної армії. А вже підпільний
владика Симеон Лукач , заарештований у 1949 р. за відмову
перейти на режимне православ’я, на допитах зізнався у душпастирській діяльності,
категорично відмовившись видати імена інших членів катакомбної Церкви. У протоколі
його допиту записано: «Я відправляв Службу Божу на квартирі і по декотрих
хатах. Тут бували учасники від одної особи до тридцяти осіб… Також уділяв
хрещення і вінчання… Одначе совість не дозволяє мені згадати імен, щоби з
моєї причини не терпіли ті люди, що шукали в мене духовної послуги. Я ділав
у добрій вірі, що служу Божій справі, тому наразився на небезпеку попасти в
колізію з державним законом. Оскільки держава признає мене винним, сам хочу
нести відповідальність».
Я думаю, що ця здатність бути надійною опорою для інших засновувалась на безмежному
довір’ї до Божої всемогутності та великої особистої надії на Його повсякчасну
опіку й милосердя. Один з епізодів, що трапився ужі під час повторного наступу
радянських військ у 1944 р. з владикою Чарнецьким, наочно демонструє це. Одного
разу Кир Миколай провадив лекції в семінарії, аж раптом почувся жахливий гук
бомб, що падали на місто. Студенти не на жарт перелякались. Зауваживши це,
блаженний звернувся до них спокійним голосом: “ Можливо, ви хочете сховатися
до підземелля? Ви можете йти. Але не страхайтеся, ми знаходимося в Божих руках ” .
Не втрачала надії і сестра Згромадження св. Йосифа Олімпія (Біда) ,
яка разом із двома співсестрами дістала вирок за „антирадянську діяльність“
на довічне заслання в Сибір, переносячи неймовірні фізичні й моральні страждання,
у листі до своєї настоятельки писала: «Божа Всемогучість, Боже Провидіння
не дасть своїм діткам пропасти на чужині, бо Він із нами й тут, між тими лісами
й водами, не забуває про нас… За віру, за справу Божу ми терпимо, а що може
бути краще за це… Ідім сміло Його слідами. І не тоді, коли нам добре, але
тоді, коли гірко, скажімо: Богу слава за все». Керуючись наміром скріпити
у вірі та підтримати в надії блаженний священномученик Зиновій Ковалик щоденно
відмовляв із в’язнями своєї камери молитву на вервиці, сповідав їх, в неділю
відчитував літургійні молитви, а протягом цілого місяця травня кожного дня
служив для в’язнів молебень до Пресвятої Богородиці. Владика Величковський у
камері смертників, де очікував на виконання вироку, теж давав свою „місію”:
розповідав засудженим на смерть про Бога, про Церкву і про Святі Тайни, навчав
молитви, сповідав, відправляв св. Літургію потайки від наглядачів .
А про ще одного нашого новомученика, який помер від тортур у концтаборі біля
Воркути в 1950 р., литовський священик-співв’язень Альфрисас Сварінскас згадував
такими словами: «На засланні, серед людської мізерії, я стрінув теж і правдивих
ангелів у людському тілі, які своїм життям представляли на землі Херувимів,
прославляючих Христа – Царя слави. Між ними був Ісповідник віри, владика Григорій
Лакота, перемиський єпископ-помічник, який від 1949 до половини 1950 року просвічував
життя нам, знесиленим каторжникам, своїм прикладом християнських чеснот». Тіло
ж іншого владики священномученика Йосафата (Коциловського) зуміли
поховати по-християнськи, а не в спільній могилі православні монахині Покровського
монастиря, які викупили його у табірних охоронців за порадою православного
єпископа, ув’язненого у цьому ж концтаборі біля Києва, який просив „захоронити
його в окремій могилі, бо то є святий чоловік“.
З надією завжди очікували приїзду на батьківщину блаженного о. Олексія
Зарицького, який після восьмирічного ув’язнення в таборах Сибіру
й Казахстану за відмову перейти на православ’я кілька разів навідувався рідні
краї, але знову вертався на Схід, щоб опікати душі розсіяних скитальців .
Теперішня монахиня Констанція (Сенюк) свідчить, що «На нього чекало майже
ціле село. Хоч були люди, які ходили до православної церкви, але вони не
сповідалися, чекали… І дочекалися. Коли ми дали знати людям, що є о. Зарицький,
всі прийшли до нас, щоби висповідатися. Сповідь почалася від вечора і тривала
майже до ранку. Над ранком отець відправив Службу Божу. Дуже багато людей
скористало: і молодих, і дорослих. Вони брали шлюби, хрестили дітей. Отець
Зарицький був з нами ціле літо. А 21 вересня він мусів від’їхати назад до
Кара∂анди, мусів вернутися, бо і там на нього чекали…»
Очевидно, що чеснотою, яка поєднює і якоюсь мірою довершує дві перших складових
запівіту наших мучеників є Любов . Адже сам Господь
« так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує
в Нього, не загинув, але мав життя вічне » (Йо 3, 16). Можливо найнайяскравішим
прикладом такої любові аж до готовності прийняти хрест став мученицький подвиг
блаженного Зиновія Ковалика. На його приміційному образку були написані такі
слова: „ О, Ісусе, прийми мене із Св. Жертвою Твого св. Тіла й Крови. Прийми
її за св. Церков, за моє Згромадження та мою Вітчизну ”. Цей напис виявився
пророчим. Під час першої радянської окупації Галичини його було заарештовано
за сміливі проповіді з критикою безбожного режиму, а після відступу Червоної
армії в червні 1941 р. очевидці побачили його розп’ятого „ як Христос ”
на стіні у коридорі львівської тюрми „Бригідки” .
Жертвенну і обнадіюючу любов до світу покоління наших попередників серед неймовірно
важких обставин дарувало людям, спонукаючи і нас перейняти цю естафету Божої
Любові. Добрий взірець для наслідування подає нам блаженний священномученик Климентій
(Шептицький) довголітній ігуменом монахів-студитів, який під час
Другої світової війни організував порятунок переслідуваних євреїв, а радянською
владою був заарештований і засуджений на вісім років ув’язнення. У Владимирській
в’язниці суворого режиму в Росії він буквально випромінював любов до співв’язнів. «Високого
зросту, 180-185 см, худорлявий, з довгою білою бородою, трохи сутулий, з палицею.
Рухи повільні, спокійний, обличчя і очі привітні. Мені нагадав святого Миколая, —
згадує Іван Кривуцький. Ми не чекали такого „злочинця“ в нашій камері…
Йому якісь сестри передали три яблука – таких червоно-рожевих, спілих – і він
одне яблуко віддав Новосадові Романові тому, що той часто хворів шлунком. Казав:
„Вам треба лікувати шлунок“, а інші – розділив між нами».
Любов до ближнього, яку Христос вказав нам як одну з найважливіших заповідей
Господніх (Ма 22. 39) інколи мала ще тісніший, родинний вимір. Блаженний о. Микола
Цегельський , якого за відмову відректися від своєї Церкви заслали
у Мордовію, а дружину, троє дітей і невістку вивезли в Читинську обл.,зазнав
нестерпних фізичних страждань через хворобу, а ще більших моральних тортур
через роз’єднання з близькими. Проте це не зламало його духа і не порушило
його сердечної турботи про них. У одному з листів він писав: «Моя наймиліша
дружино. На Успення минуло 25-ліття нашого подружжя. Мило згадую наше спільне
родинне життя, і в снах щоденних з тобою і діточками, і тому я щасливий…
Цілую батьківським поцілунком їх чоленька та благаю жити чесно, заховуватись
у невинності, держатись оподалік усякої скверни. За це молюсь найбільше».
Любити ближнього, це не тільки любити того, хто подобається тобі, хто близький
чи споріднений з тобою. Євангеліє вчить нас любити й ворогів. Священномученик Омелян
Ковч під час Другої світової війни відважно виконував свої священичі
обов’язки, проповідуючи любов до людей усіх національностей та рятуючи від
винищення євреїв. У грудня 1942 р. він був заарештований ∂естапо. Проявив геройську
мужність у концтаборі, визволяючи зі зневіри в’язнів, засуджених на смерть.
Натомість своїх рідних він просив: «Я розумію, що ви стараєтеся про моє
визволення. Але я прошу вас не робити нічого. Учора вони вбили тут 50 чоловік.
Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання?…Я дякую Богові
за Його доброту до мене. Окрім неба – це єдине місце, де я хотів би перебувати.
Тут ми всі є рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латиші та естонці. З
усіх присутніх я є одиноким священиком. Не можу навіть уявити собі, що було
би тут без мене. Тут я бачу Бога, який однаковий для всіх, незалежно від релігійних
відмінностей, що існують між нами. Можливо, наші Церкви є різні, але у всіх
них царює той же великий Усемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі
вони моляться… Не турбуйтесь та не зневіряйтесь моєю участю. Натомість радійте
зі мною. Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими,
хто потребує молитов… Нехай Господь помилує їх»
Серед темряви комуністичного режиму наші мученики життєвою поставою більше
ніж словами давали свідчення Христової любови до людини. Тої любови, яка не
виключає зі свого впливу нікого, навіть мучителів і ворогів. О. Роман Бахталовський
говорив до своїх побратимів у переслідуваннях, що слід любити також тих, хто
переслідує нас, бо вони допомагають нам осягнути Царство Боже .
Вже стала легендарною розповідь про навернення ката, який знущався з владики
Чарнецького, після того, як наш святець з любов’ю відізвавсь до нього: „ Сину,
доки будеш мучити дітей Божих? ” .
Про владику Величковського згадує один зі співв’язнів таке: „ Він молився
за нас, невільників, він молився і за тих, хто наглядав за нами й збиткувався
над невільниками. Так виглядало, що о. Величковський прагнув усім небо прихилити.
Він любив по-християнськи навіть наших мучителів! У це годі повірити, але то
був факт! І такий факт, що викарбувавсь у моєму серці назавжди й світився,
яснів і променів у темряві взаємоненависницького абсурду сталінських таборів ”
„Страху нема в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо
… хто боїться, той недосконалий у любові” (1 Йо 4, 18). В світлі цих слів
апостола Йоана, чеснота відваги становить в християнському житті друге обличчя
любові. Відвага це також вияв віри в Божу присутність і в Боже діяння навіть
серед важких випробувань і досвідів. Тому можна сказати, що відвага виражає
глибину віри даної особи. Віра ж, заснована на любові — це запорука нашого
спасіння і життя у вічності. «Ми бо духом з віри очікуємо надії оправдання»,
бо у Христі Ісусі нічого не важить більше, як «тільки віра, чинна любов’ю»
(Гал. 5.5).
д-р Олег Турій
дирктор Інституту Історії Церкви
Українського Католицького Університету
Блаженні священномученики Редемптористи
Львівської Провінції Чину Найсвятійшого Ізбавителя , Львів 2001, 15-16.
Подвижники Чину Найсвятішого Ізбавителя
в Україні. Книга 2 , Монастир Успення Пресвятої Богородиці, Тернопіль
2002, машинопис, (далі Подвижники 2) , 123.
Пор. С. Бахталовський, Василь Всеволод
Величковський, єпископ-ісповідник , Йорктон 1975, с. 98-99.
Пор. С. Бахталовський, Василь Всеволод
Величковський… , с. 18
Василий (фон Бурман), диакон. Леонид
Федоров. Жизнь и деятельность. Рим 1966, с. 160-161.
ДАЛО, ф. 3, оп. 1, спр. 212, арк. 76-82.
ДАЛО, ф. 3, оп. 1, спр. 230, арк.
10-20.
ДАЛО, ф. 3, оп. 1, спр. 212, арк.
91-94.
АЙПЧНІ, Інформації о. Стефана Вівчарука
з дня 25-го грудня 1961 р., 2.
Пор. К. Лабінська, Дивен Бог у
святих Своїх , Львів 2001, 35-36.
