Мирослав Маринович віце-ректор УКУ з питань зовнішніх зв'язків
Ніщо так не спроможне схилити людину до роздумів над вічними істинами, як цвинтар і в’язниця. Автору цих рядків, що був позбавлений волі в термін з 1977 по 1987 роки, вдалося пізнати цю істину на підставі досвіду в’язниці, і подальші свої спогади я присвячую тим своїм побратимам, котрим довелося платити за свободу свого духу ціною власного життя.
1. Дещо про обставини у брежнєвських таборах праці
У моїй доповіді мова йтиме про духовну атмосферу, що панувала в брежнєвських таборах періоду кінця 70-х – початку 80-х років, зокрема в уральському таборі № 36 в Кучино Пермської області, в якому відбував термін я особисто. В цьому і подібних йому таборах утримувалися, зокрема, дисиденти – люди, які були заарештовані виключно за свою творчу чи громадську діяльність, що не була пов’язана з пропагандою чи застосуванням насильства. Ця категорія в’язнів сьогодні під впливом Міжнародної Амністії має усталену назву “в’язні сумління”. Діяльність більшості з цих в’язнів мала світський характер, хоча траплялися серед них і такі, чия діяльність мала виразну релігійну основу. В моєму таборі до таких осіб, зокрема, належали:
- литовський католицький священик Альфонсас Сваринкас;
- представник молодіжного опозиційного православного руху з Москви Олександр Огородніков;
- представники нетрадиційних релігійних груп, зокрема один віруючий Істинної Православної Церкви Росії та один свідок Єгови.
Більшість в’язнів сумління були (принаймні формально) православними або греко-католиками. За ними йшли римо-католики, лютерани, вірні Вірменської та Грузинської Церков. Окрему й релігійно згуртовану групу складали юдеї. Що ж стосується поодиноких в’язнів-мусульман, то вони, як правило, були нерелігійними.
Якщо говорити про табірне життя християн, то однією з найголовніших його ознак була мінімальна увага до конфесійності. Головним був сам факт приналежності до християнства, той чи інший ступінь релігійності, тобто сила самої віри. Цей факт може мати кілька пояснень.
По-перше, більшість в’язнів була духовно сформована в атеїстичному радянському суспільстві, в якому нормальне церковне життя було надзвичайно ускладнене, а часом – взагалі неможливе. Такі в’язні здебільшого мали слабке уявлення про конфесійні ознаки своєї Церкви, про характерні елементи її обрядовості тощо. Тому конфесійність не була закорінена в їхній душі на рівні символів та стереотипів.
По-друге, нормою табірного життя була опозиційність щодо панівної в Радянському Союзі ідеології. Однією з найхарактерніших ознак цієї ідеології була її антирелігійна спрямованість, в результаті чого опозиціонери мимоволі й майже автоматично ставали прихильниками релігійного світогляду. Декларувати себе віруючими уже само по собі було викликом панівній системі, актом спротиву й вільного духовного волевиявлення. Так ламалися перші мури атеїзму. А потім, коли основні аргументи атеїстичного скепсису було підважено, починала свою тиху дію Господня благодать. В іншої (меншої) частини в’язнів Бог увіходив у душу раптово, одним потужним актом, який без великого перебільшення можна назвати актом Господнього об’явлення. Таке раптове преображення душі пережив і я. І хоч передати цей стан словами майже неможливо, залишається безсумнівним його наслідок: ти стаєш іншою людиною, і все, що тобі у релігії видавалося кумедним, стає сповненим глибокого змісту, а твої колишні й начебто надійні світоглядні опори безпомічно розсипаються на порох.
Але навіть якщо людина й продовжувала вважати себе невіруючою (як це було, наприклад, у випадку відомого російського правозахисника Сергія Ковальова), вона все ж усіляко сприяла віруючим у їхній табірній боротьбі за свої релігійні права. Тому важливішим було не те, до якої Церкви чи конфесії ти належиш, а чи протиставляєш себе узаконеній офіційній, антирелігійній практиці.
По-третє, існували суттєві відмінності між континґентами в’язнів у сталінських і брежнєвських таборах. Так, у сталінських повоєнних таборах існували великі згуртовані групи віруючих – наприклад, українців греко-католиків чи литовців римо-католиків. Це були люди з твердими релігійними переконаннями і прищепленою змалечку церковною культурою. Вони вміли організувати своє релігійне табірне життя відповідно до своєї церковної традиції. Крім того, серед в’язнів було багато священиків, які могли підпільно виконувати свої священичі обов’язки.
Натомість у брежнєвських політичних таборах жодна з релігійних груп не була настільки численною, щоб організувати своє релігійне життя відповідно до своєї традиції. В 70-80-ті роки поодинокі в’язні-священики здебільшого вже не могли проводити формальні підпільні богослужіння, натомість приділяли більше уваги спільним загально християнським молитвам і духовним бесідам. В такий спосіб у в’язнів брежнєвських таборів формувався своєрідний стихійний екуменізм – звичайно ж, зовсім не окреслений канонічно, проте дуже ефективний у сенсі виховання релігійної толерантності та християнської солідарності.
Відповідно до тодішніх радянських законів, виконання будь-яких релігійних обрядів чи практик у таборах було суворо заборонено. До того ж в’язні не мали права офіційно запросити священика для своїх духовних потреб. Заборонено було зберігати і користуватися Біблією та молитовниками. У мій час не допомогло навіть кількаденне голодування, яке я зі своїми колегами тримав, домагаючись права отримати Біблію. Пригадую також, що табірна цензура конфіскувала листа, який прийшов на мою адресу з волі, в якому на моє прохання один приятель переписав Нагірну проповідь. Певний виняток із загального правила складали віруючі юдеї (в нашому таборі, наприклад, – Йосеф Менделевич), яким під тиском Ізраїлю було дозволено мати Старий Завіт, але лише на івриті. Усім іншим, хто не володів івритом, залишалося вдовольнятись читанням войовничо-атеїстичного “Забавного Евангелия”, в якому зрідка подавалися цитати з Євангелія справжнього.
Заборона на релігійну активність була майже повною; це означало, що будь-які акти протесту – заяви, голодівки чи страйки – не приносили бажаного результату. За моєї пам’яті лише одного разу моя голодівка мала успіх, але стосувалася вона навіть не права на релігійну активність, а права носити натільний хрестик, який у мене силою зірвали наглядачі при поміщенні в карцер. Проте, побачивши хрестик на тілі важко хворого в’язня Віктора Нєкіпелова, табірний лікар обурено відмовився його лікувати: “Хай Він [Ісус] вас лікує, а не я!” Одне слово, радянські в’язні були надійно захищені від наркотичної залежності від “опіуму для народу”, яким, за Карлом Марксом, була релігія…
2. Під захистом Святого Духа
І все ж релігійно-духовне життя багатьох в’язнів було надзвичайно інтенсивним. На превеликий жаль наглядачів ҐУЛАҐу, Святий Дух не слухався табірних циркулярів і витав там, де Йому заманулося. Чимало в’язнів, що на волі були щонайменше байдужими до релігії, в таборі наверталися до віри. Відсутність нормального обрядового життя часто лише загострювала чутливість людини до глибинного відчуття Бога. Так утрата зору часто загострює інші чотири відчуття сліпого. Отож неможливість молитися у храмі Божому змушувала в’язня робити святим храмом вистраждану свою душу. Замість літургійних піснеспівів зболене його серце “співало” свої власні псалми. А споживання гіркого табірного хліба й води ставало літургійним таїнством, яке преображало людські душі і причащало їх до життя у Христі.
Проте таким “народженим вдруге” християнам треба було відразу ж складати непростий іспит. Що означає для в’язня “підставити свою ліву щоку”? Як він повинен “любити ворогів своїх”, коли цими ворогами є його цинічні й безжальні наглядачі? Воістину, немає кращого місця для випробування християнських почуттів, ніж табір! У ньому не сховаєшся від ока Господнього за спинами інших парафіян. У таборі не почуєш підказки з боку священика (принаймні, так переважно було в умовах ГУЛАГу). Там ти стоїш перед Богом один – як ота тремтлива мурашинка на людській долоні – і нікуди від того іспиту не втекти. Але якими ж благословенними були дні того в’язня, який згаданий іспит здавав успішно!
Позбавлений опертя на Біблію чи інші зовнішні символи, як рівно ж на регулірну духовну опіку з боку духовенства, в’язень мимоволі опирався здебільшого на силу Святого Духа. Може саме тому, як відзначає більшість в’язнів сумління, їхнє життя в тоталітарний період було надзвичайно насиченим і багатим. Цей факт теж можна логічно пояснити.
В’язні сумління мали чітке усвідомлення своєї невинуватості. Їхній бунт проти законів своєї держави не був бунтом проти принципу верховенства права. Насправді це був протест проти неправедності радянського закону і його офіційного тлумачення. Відчуття, що тебе карають за правду, безпосередньо виводило в’язня на благодать Нагірної проповіді, причому “блаженство” його правдолюбства і миротворства духовно осявало в’язня навіть у тому випадку, коли сам він не вважав себе віруючим. Це усвідомлення освячувало кожен день табірного життя, робило його виправданим і сповненим важливого змісту. Воно возносило в’язня на духовні висоти, служило йому опертям, значення якого в’язень починав розуміти лише тоді, коли виходив із табору і тепер уже мав заслужити собі на хліб насущний, виправдати своє існування добрими ділами. Тільки тоді усвідомлюєш, якими воістину блаженними були всі твої табірні роки!
Отож, відчуття, що тебе карають за правду, надавало в’язневі надзвичайної духовної сили – звичайно, за умови, що його страждання не ставали підставою для ненависті щодо мучителів і прагнення помсти. Втім, я не хотів би змальовувати тут ідилічну чорно-білу картину протистояння “добрих” в’язнів і “злих” наглядачів. Як і вчив Апостол, лінія розмежування добра і зла проходила через серце людини, і табір – місце, де пробачати своїх ворогів було чи не найважче, – ставав для релігійно наставлених в’язнів місцем випробування та утвердження їхньої віри.
3. Кучинська Пасха 1980-го
На завершення доповіді дозвольте розповісти вам одну з реальних історій, пов’язаних зі Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ.
Християнська солідарність поміж в’язнями живилася і доповнювалась табірною солідарністю. Табірній адміністрації значно важче було карати в’язнів за виконання релігійних обрядів чи відзначення релігійних свят, якщо в’язні діяли згуртовано. Ось чому в пермських таборах того періоду християни святкували Різдво двічі – за західним і східним календарем, – двічі святкували й Пасху. Таким чином, позаконфесійність християнської солідарності частково визначалася позаконфесійністю покарань: за здійснення християнських обрядів до карцеру йшли однаковою мірою православні чи греко-католики, римо-католики чи протестанти.
Такою спільною християнською родиною зібралася група політв’язнів й одного пам’ятного Великодня 1980 року (за юліянським календарем), щоб скромним табірним почастунком відзначити велике свято. Однак те, що для в’язнів свято, для адміністрації – ЧП (надзвичайна подія). Від керівництва табору надійшов сигнал: якщо ми святкуватимемо Пасху, то будемо покарані. Ясна річ, погроза не вплинула, ми спільно помолилися, а тоді розпочали табірне чаювання. Проте скінчити його не довелося: практично усіх “порушників режиму” було покарано поміщенням на 15 діб у карцер (табірний штрафний ізолятор).
Що ж, страждати в ім’я Христа – це завжди нагорода для християнина, і своє покарання ми відбували зі світлою душею. Проте майже відразу спало на думку: про цей випадок слід поінформувати усіх християн світу. Ім’я Святішого Отця Івана Павла ІІ як адресата такого звернення було названо першим. Його обрання папою Римським в усіх радянських політичних таборах було сприйнято з абсолютним ентузіазмом, інтуїтивно всі відчували, що ця постать послана Господнім Провидінням для духовного подолання комуністичного зла. І тому авторитет Івана Павла ІІ був надзвичайно високим. Що стосується більшості релігійних лідерів тодішнього Радянського Союзу, то вони довір’я не викликали, оскільки кожен по-своєму догоджав безбожній владі. Якоюсь мірою з цього ряду виділявся тодішній католікос усіх вірмен Вазґен І, отож ми вирішили (а серед нас були і вірмени), що наше звернення ми спрямуємо також і йому.
Текст листа доручено було скласти мені, і я кілька днів подумки писав його, налаштовуючи свою душу на високу духовну ноту, або, кажучи літургійною мовою, підносячи вгору своє серце. На той час мені ніколи не доводилося писати подібні листи, отож він вочевидь містив чимало недоречностей. Однак було в ньому головне: нелукава щирість і реальна табірна правда.
Ознайомившись із готовим текстом, учасники акції схвалили його, і невдовзі дрібно списаний папірець з листом до обох релігійних лідерів було таємним шляхом передано на волю. Минали дні, напруга тієї пасхальної пригоди спадала, і раптом у табір потрапляє шифроване повідомлення: “Папа отримав листа і молився за вас під час месси”. Радості нашій не було меж. Ми були вдячні Господу, що наш голос було почуто, і водночас вдячні Святішому Отцеві, що озвучив цей голос на увесь світ і молився за всіх нас.
* * *
У своїй доповіді я не формулював прикінцевих висновків. Вони, висновки, формуються в душі кожного християнина як акт віри і вдячності Тому, Хто не покидає в’язня ніколи.
