Єжи Аксер: Гуманітарна освіта й сучасна епоха

Пані та Панове!

Як професор Варшавського університету, я маю за честь бути обраним до Сенату Українського Католицького Університетy, місія й ідентичність якого формуватимуться разом зі зміцненням незалежної української держави, та фундаментальними перетвореннями в організації Європи як єдиного цілого.

Коли я задумуюся над тим, у чому полягає принципова відмінність ситуації гуманітарія-вчителя, гуманітарія-дослідника в наш час у порівнянні зі ситуацією у ближчому й дальшому минулому, до голови приходить думка, яка політично є не до кінця коректною, принаймні на перший погляд. Отож, я схильний вважати, що основною нашою проблемою, більшою, ніж погане економічне становище й політична нестабільність, є демократія.

Спробую виправдати таке твердження. Ще ніколи в минулому те, що сьогодні називають гуманітарними науками, і що в традиції містилося у понятті artes ingenuae, artes humanae, не повинне було боротися за суспільне визнання в умовах тотальної демократії. Інтелектуальною активністю – зосередженою на дослідженні та розшифруванні внутрішнього світу людини та на міжлюдських стосунках, на записах успадкованої з покоління в покоління історичної пам’яті, на роздумах, що мали би допомогти людині у подоланні екзистенціальних викликів та страхів – займалися, в певному обсязі, від світанку людської культури. Така активність задовільняє – я переконаний – основні потреби людської природи; проте право на діяльність такого роду завжди здобувалося через входження до певної касти, дорогою селекції та надання особливих привілеїв. Незалежно від того, чи суспільства оточувало своїх мислителів та священнослужителів великою пошаною, створюючи для них особливо сприятливі умови (як-от Греки), чи також (як Римляни) трактуючи такі заняття як своєрідне гоббі, що його сприймали передусім у площині otium, а не negotium, гуманітарій був осередком уваги і становив зразок для наслідування тим, хто палко бажав зробити кар’єру. Від часів Академії Платона та Лікею Арістотеля, через знамениті Institutiones oratoriae Квінтиліана дорога веде до інституції UNIVERSITAS – спільноти вчених та тих, що вчаться. Ця спільнота, наділена суспільством особливими привілеями й організована ієрархічно, аж до наших днів є головною інституцією, де відбувається формування гуманітарної еліти та вчителів, зобов’язаних переказувати з покоління в покоління традиції того колективу, у якому вони провадять свою діяльність.

На наших очах протягом кількох останніх десятиліть (якщо подивимося на ґлобальну ситуацію), протягом значно коротшого часу (якщо подумаємо про нашу частину Європи), традиційна роль гуманітарної освіти піддається сумніву. Пані та Панове, демократія позбавила так звану еліту, яка створила університети та відтворювалася у них, свого найсильнішого козиря. Гуманітарна освіта вже не є ані ґарантом, ані умовою просування суспільною драбиною. Знання відповідного переліку книг та орієнтування в історії спільноти, до якої належиш, ані особливо не цінують, ані не вимагають від тих, хто прагне досягнути успіху в демократичному суспільстві. Демократія зрівняла різні способи проведення вільного часу, зрівняла різні суспільні групи, що гуртуються навколо зовсім інших знаків, аніж носії історичної пам’яті та знання об’єктів високого мистецтва, створених європейською цивілізацією. В таких умовах роль гуманітарного виховання й ситуацію вчителя т. зв. гуманітарних дисциплін більше не можна порівняти зі ситуацією, що існувала в минулому. Шкільний примус, на який спиралася структура всієї державної програми освіти наступних поколінь, завис у просторі. Artes humanae перестали бути частиною системи, яка охороняла привілеї еліти в минулому.

Як було сказано вище, наші колеги на Заході усвідомили цю ситуацію вже досить давно. Пророцтва таких мислителів як Тойнбі та Хосе Ортеґа-і-?ассет, випередили радикальний струс 1968 року. Суперечка про місце університету в демократичному суспільстві точиться від того часу безперервно та інтенсивно, проте, не в нас, не в Польщі, не в країнах та суспільствах, що знаходяться в колі впливів Радянського Союзу, позаяк у нас тоталітарна система й чужинецька окупація спричинялися до того, що в певному сенсі й надалі тривало дев’ятнадцяте століття. Парадоксально, але у такій перспективі для гуманітаріїв це були добрі часи. Історія, навіть та, що значно віддалена, була для нас і для вас однаково важливою. Вона була полем безперервної боротьби, невичерпним джерелом прикладів, з яких можна було черпати надію; скарбницею особистих зразків, що організовують семіотику поведінки. Література, власні та чужі книги, в т. ч. й старі, творили спільний світ, у якому люди за лектурою й з цитат розпізнавали один одного й починали один одному довіряти. Література була езоповою мовою для одних і важливим інструментом виховання та переконання для інших. Доброго вчителя-гуманітарія переслідували, позбавляли посади, деколи навіть вбивали, але він добре знав, заради чого ризикує. Його основним завданням було утвердження почуття тотожності й зміцнення спільноти, яку нищили зсердини.

Все це закінчилося у 1989 році у нас і трохи пізніше у вас. З великим прискоренням ми переживаємо зараз той самий досвід, який нашим колегам зі Заходу знайомий вже півстоліття. Ми повинні шукати зараз зовсім інших арґументів у боротьбі за те, щоби наші суспільства прийняли нашу діяльність і витрачали кошти на функціонування центрів гуманітарної думки та навчання. І що найважливіше – ми повинні переконати наших учнів, що є сенс слухати наші лекції.

Отож, ми у наших країнах – перше покоління професорів, які знаходяться віч-на-віч з так званою демократією. Якими вийшли перші десять років такої конфронтації? Сталося багато поганого і багато доброго. Я би хотів говорити тут лише про те, що випливає з мого власного досвіду, з досвіду тих сердовищ, які в деяких університетaх Польщі та Центральної Європи займаються спробами творення відмінної від дотеперішньої системи освіти й досліджень під гаслом artes liberales. Я повернуся до характеру цих експериментів під кінець моєї доповіді. Загальні висновки, які приходять мені до голови, є досить оптимістичними.

Мені здаєтся, що гасла цілковитої прагматизації освіти є значно слабшими, ніж в кінці дев’ятнадцятого століття, коли класична освіта була поборювана реальною освітою під гаслом поступу й тріумфального походу природничих наук. До певної міри наші суспільства толерують і шанують гуманістичну діяльність. Чому? Я думаю, що більш або менш свідомо навіть ті слабо приготовані й відносно примітивні політики, яких витворюють наші молоді демократії, здають собі справу про те, що кожному колективу потрібні особи, роллю яких не є діяльність винятково практична, але також і оцінка, порівняння, співставлення того, що було, з тим, що є, створення умов для мислення про себе в стосунку до інших і т. д. Такі дії не є повністю прагматичними, їх не можна легко оцінити в категоріях прибутків та втрат, їх важко зробити ринковими цінностями, часто вони є некон’юнктурними. Одним словом, все це ролі, які в наших суспільствах у минулому виконувала інтеліґенція, і які без огляду на змінені суспільні умови хтось мусить виконувати й надалі, якщо суспільство повинне зберегти здатність до прийняття нових викликів й збереження внутрішньої комунікації між різними групами й середовищами, а також між наступними поколіннями у такому суспільстві. Лише добре організована гуманітарна освіта дозволяє навчати таких суспільних ролей. Це – навчання провідників, проте не політичних, а таких, які допомагають людині віднайти себе у потоці часу, кажучи просто, вчителів у широкому сенсі цього слова. Це – наше основне завдання.

Якщо, зважаючи на це, нам не вдасться виконати його чесно, то не тому, що демократичне суспільство унеможливило нашу діяльність, відбираючи привілеї й марґіналізуючи нашу роль, а через те, що ми дали себе підкупити, або, м’яко кажучи, не є достатньо мобілізованими і не вміємо зорганізуватися. Це буде також означати, що ми відреклися наших метрів та вчителів. Слово “відреклися” я вживаю цілком свідомо, адже своєрідне апостольство нині – винятково на часі.

Замість того, щоби скаржитися, що після зникнення тоталітарної системи та виходу останніх російських полків наші співвітчизники не оточують нас достатньою повагою за те, що деякі з нас поводилися більш або менш достойно і зберігали цінності як громадяни Республіки Незалежного Духа, слід подумати, в якій мірі сьогодні можна бути придатним громадянам тієї реальної Речі Посполитої, що її вони пробують збудувати. Замість того, щоби заглиблюватися в часто скалічені інтелектуально та двозначні морально газетні суперечки на тему ролі та заслуг інтеліґенції, слід, якщо хтось відчуває таку потребу, поділитися тими завданнями, які інтеліґенція колись виконувала, і спробувати впоратися з ними.

В міру наших сил, як я вже згадував раніше, ми намагаємося робити це в Польщі, у щораз інтенсивнішій співпраці з українськими, білоруськими та литовськими колегами.

Ми виробили дві засадничі форми співпраці. Одна з них – це нова форма гуманітарної й міждисциплінарної освіти та індивідуального наукового керівництва. Такий колеґіум ми заснували десять років тому у Варшавському університеті. За цим зразком останнім часом виникли колеґіуми в таких університетах: Яґеллонському в Кракові, ім. Адама Міцкєвича у Познані, ім. Миколи Коперніка в Торуні, Сілезькому університеті в Катовіцах та Люблінському Католицькому університеті. Нещодавно ми отримали урочисту акредитацію під патронатом Конференції польських ректорів, звідки випливає, що тепер це вже – офіційна альтернативна дорога освіти для найздібніших гуманітаріїв у Польщі. Мені здається, що ця дорога могла би бути випробувана також і в обидвох львівських університетах, можливо, як спільний колеґіум. Попередньо ми вже розмовляли про це з панами Ректорами Іваном Вакарчуком та Борисом ?удзяком. Друга форма – це Міжнародна гуманітарна школа Центрально-Східної Європи. Ми працюємо від 1996 року.

Зараз ми надаємо біля 400 стипендій щороку, з яких 60% – для молодих дослідників та студентів з України. Львівский університет та Львівська Богословська Академія вже кілька років є дуже важливими співтворцями ідеї цієї Міжнародної гуманітарної школи.

Головна мета, яка освітлює нашу діяльність в реґіоні – це спроба сторення незалежного нонконформістського міжнародного середовища молодих гуманітаріїв, що працюють в добрих університетах. Ця спільнота людей одного покоління, призвичаєна до контактів через кордони інституцій та держав, може бути чудовою школою такої гуманітарної науки, яка впорається з викликами, що їх ставить перед гуманітаріями демократія і виявиться придатною при будівництві громадянського суспільства. Це буде також (ми xочемо в це вірити) середовище, яке мудро шанує власну національну традицію і здатне навчати цієї пошани наступні покоління, яке проте одночасно шануватиме чужу, відмінну історичну пам’ять й умітиме в цій відмінності знайти заохочення до розмови, а не поживу для упередження.

Яке місце може більше надаватися для того, щоби в ньому таке середовище знаходило опору, ніж Львів, місто багатокультурної та багатоконфесійної традиції? Який університет може бути покликаний для допомоги таким середовищам більше, ніж Український Католицький Універистет після випробувань, яких зазнала Греко-Католицька Церква, випробувань християнства в катакомбах?

Пані та Панове, я закінчу діаґнозом, що буде парафразою думки, яку я почув від нашого приятеля, професора Стенлі Каца, колишнього президента Американської Ради Наукових Товариств / American Council of Learned Societies. Наша колективна вчительська душа, та, що її має кожна справжня школа й кожний справжній університет, без сумніву піде до пекла, якщо ми забудемо, що наша педагогічна місія не зводиться до щорічного обчислення бюджету нашої Академії. Отож стараймося спасти наші душі!


Професор Єжи Аксер народився 18 квітня 1946 р. В Лодзі (Польща). Усе академічне життя Проф. Аксера пов’язане з Варшавським університетом. Маґістерський ступінь з класичної філології він здобув тут 1970 р., докторат захистив 1972 р., а габілітаційну працю – 1976 р. Від 1977 р. на посаді надзвичайного, а від 1986 р. – звичайного професора.

У 90-х роках минулого століття Проф. Аксер започаткував кілька революційних наукових проектів у своєму університеті. У 1992 р. з його ініціативи та під його керівництвом було створено Осередок досліджень античної традиції у Польщі та Центрально-Східній Європі, у 1993 р. – експериментальні Міжфакультетські індивідуальні студії з гуманітарних наук, а в 1996 р. – Центрально-Східно-Європейську школу гуманітарних наук. Самовіддані зусилля Професора присвячені молодим науковцям із центрально-європейського регіону і спрямовані на освітню реформу, підтримку та розвиток міждисциплінарної гуманітарної освіти в дусі вільних мистецтв.

Проф. Єжи Аксер є автором близько 260 публікацій, у тому числі 11 монографій, видавцем історичних джерел, літературних текстів, науковим редактором низки серійних та періодичних видань.