Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

Якщо більшість християн у світі знають Папу Римського хіба з наукових доробків, екранів телевізора чи публікацій у пресі, то один з українців упродовж року був близьким приятелем Йозефа Рацінґера в семінарії. Про спільні дні семінарські о. Павло Когут розповідає в ексклюзивному інтерв’ю для журналу „Патріярхат”.

Як Ви познайомилися з майбутнім Папою Римським?
Це було більш ніж півстоліття тому. Я вже відівчився на філософсько-богословському факультеті, був готовий до свячень, але владика вирішив на рік відіслати мене навчатися на пасторальній програмі в місто Фрайзінг, що в Німеччині. Усіх семінаристів там було 250, а на пасторальному вчилися 52. Мене записали до кімнати Йозефа Рацінґера, який одразу проявив до мене максимум уваги, а згодом і став хорошим приятелем. Він цікавився моїми справами та допомагав адаптовуватися до нових, цілком незвичних обставин. На лекціях ми сиділи один біля одного, щодня ходили разом на проповіді. Я настільки зблизився із ним, що ділився найбільш сокровенним. В Україні на той час не було нічого доброго: Церква пішла в катакомби, наші владики – до в’язниць, вісток було дуже мало, все прикривалося щільною залізною заслоною. До того ж мене постійно мучило особисте переживання – я пішов з дому 12 липня 1944 року, мама провела до лісу та поблагословила. Я пішов у невідомість. Ліс дихав смертю. А мої родичі так і не знали, перейшов я його чи ні. Упродовж десяти років ми не мали жодної звістки: ні вони про мене, ні я про них. Про все це ми говорили з Рацінґером.

Як минали будні семінаристів, що Вам запам’яталося найбільше?
У нашій кімнаті було дуже холодно. Аби не було великого руху вранці на коридорі, щовечора мусили приносити собі воду в мисці. Зима була дуже люта, тому зранку часто треба було пробивати лід, аби вмитися. Це було геройство: ввечері залізти під перину, а рано звідти вибратися. Трохи вищою була температура на вранішніх роздумуваннях у каплиці та на лекціях. Очевидно, що ми такі зовнішні обставини не помічали, ми навіть не ставили перед собою питань: чому так важко? Усі навколо переживали те саме. Для мене ці „випробування” було новими. Вони формували мене. Йозеф Рацінґер мав на мене дуже великий вплив, стимулював до науки. Саме йому я завдячую бажанням глибше простудіювати соціяльну доктрину Церкви на підставі енцикліки Лева ХІІІ, яка тоді щойно з’явилися. Мій владика вирішив послати мене на душпастирську роботу до Франції. Тоді й визріло остаточне рішення стати священиком. У тих часах сотні тисяч наших людей були по таборах – як вівці без пастиря. Церква давала їм духовний корм та втіху.

Якось жартома Ви обмовилися, що Рацінґер був Вашим особистим секретарем. Яка доля правди є в цьому твердженні?
З огляду на моє недосконале знання німецької мови, часто бувало, що Рацінґер редагував мої тексти, допомагав із перекладами. Ніколи не відмовляв, навіть жертвував своїм часом, який міг використати для особистого навчання.

Коли Ви вперше побачилися з Рацінгером після закінчення науки?
Кожен із нас пішов своєю стежкою. Правдоподібно, Рацінґер спочатку був капеланом у церкві в Мюнхені, потім став професором, архиєпископом у Мюнхені, кардиналом. Ми зустрілися десь у середині 70-х років. При цій зустрічі він розпочав розмову так, ніби ми щойно вчора розлучилися: розпитувався про моїх батьків, чи я віднайшов з ними контакт, а також згадав багато деталей. У семінарії нас дуже погано харчували, переважно консервами, тому в мене від нестачі вітамінів з’явилася екзема, яку ніяк не вдавалося вилікувати. То Йозеф запитався навіть про неї. Я вже й сам встиг забути, а він це пригадав, що є свідченням його феноменальної пам’яти й уваги до людини.

Як Ви гадаєте, Рацінгер як Папа буде новаторство чи радше традиціоналістом?
Він зібрав великий досвід, уже 23 роки перебуває в Римі. А в сьогоднішньому світі неможливо не помічати змін, які відбуваються довкола. Але й не можна сподіватися, що вселюдські цінності можуть мінятися. Не раз люди піддаються таким спокусам – домагаються, скажімо, визнання гомосексуалізму. Знаємо, що він цього не зробить, бо це не має нічого спільного з традиціоналізмом. Певні речі є самозрозумілими. Думаю, що з кожним днем ми будемо краще пізнавати Рацінгера, розуміти і любити, бо через пізнання знайдемо з ним живий контакт. Але якщо ще й співпрацювати, то будуть дуже добрі результати для майбутнього Вселенської Церкви.

Розмовляв Олесь Дармограй,
Львів-Рим
Журнал „Патріархат” #3 (393) 2006 рік.

Отець Павло Когут помер 22 листопада 2006 року.

Вічная пам’ять!