Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

Після шостого року навчання на богословському факультеті Українського Католицького Університету у дивній круговерті обставин мені випала нагода завершити розпочатий на батьківщині ліценціят з богослов’я у далекому і тепер вже близькому Ліоні (Франція).

Львів – Ліон

Своїм навчанням в одному із найбільших університетських центрів Франції я продовжила давній може в дечому таємничий зв’язок між французьким Ліоном та українським Львовом. Саме в Ліоні папський легат коронував Данила Галицького. В пам’ять про коронацію король Данило іменує свого сина Левом, а згодом в його ім’я називає також і місто. Цю легенду я ніколи не чула у Львові, але вона звучала доволі переконливою з уст корінних ліонців. Наскільки вона є правдива — нехай сперечаються історики. Що ж стосується мене особисто, то я справді пережила глибоке споріднення із цим французьким містом-тескою мого рідного Львова: його будинками, вуличками, мистецтвом, а головно його мешканцями.

Паралель із історією про Авраама

У книзі Буття Старого Завіту читаємо історію про Авраама. Біблійна розповідь, на перший погляд, не містить нічого надзвичайного. Коли ми однак придивимося до неї уважніше, зможемо побачити найважливіше. Перша річ, яку передає нам оповідання, є слово Боже до Авраама : Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу (Бут 12, 1). Авраам подався в землю, яку він не знав, але був певний, що ту землю покаже йому Господь і не помилився. Він освоїв нові території і був свідком здійснення великих Божих планів. Певною аналогією до цієї старозавітньої історії є мої богословські студії у Ліонському Католицькому Університеті. Там відбулося абсолютне переображення мого світобачення.

Французькі відкриття

У Ліоні мене вразило багато речей. Насамперед я побачила Францію, де християнство не занепадає, як це прийнято вважати. Це правда, що там стало менше покликань до священичого та монашого служіння, але якість тутешнє християнство від того не тратить. Я зустріла там дуже відданих священиків-пастирів, побачила церкви переповнені людьми, почула надзвичайно глибокі й цікаві проповіді, стала свідком великих торжеств з нагоди хрещення дітей чи їхнього першого Визнання Віри. Християнство у Франції невіддільне від щоденної реальності. Тому, на моє глибоке переконання, ті, які хочуть побачити там християнство за визначеними заздалегідь критеріями не знайдуть його так просто. Бо воно буде не там, де його шукають. Християнство не становить окремої частини життя француза чи француженки, воно глибоко вкорінене у їхній свідомості. У Ліоні мені часто доводилося розшуковувати різних адрес. Одного разу я звернулася за допомогою до перехожого. До місця потрібно було їхати кілька зупинок автобусом. Незважаючи на це, француз супроводжував мене аж до дверей. Хіба це не є прикладом християнської жертовності і французького благородства?

Нова Альма Матер

Сенсом і метою мого перебування у Франції було навчання на богословському факультеті у Ліонському Като (саме так там називають цей Католицький Університет). Там усе продумано для більшої зручності студентів: бібліотека, комп’ютерні класи, книгарні, де можна знайти найновіші видання. Університетська програма дуже добре відлагоджена. У спілкуванні з усіма відчуваєш Свободу, починаючи від праці на заняттях і закінчуючи звичайною щоденною розмовою. Викладачі не відзначають відсутніх на заняттях, разом з тим студенти рідко коли їх пропускають.

Професори богословського факультету – справжні знавці своїх предметів, це люди широких горизонтів. Їхні поради у моєму науковому дослідженні були надзвичайно цінними. Всі вони, за винятком керівника моєї праці проф. Бернара Меньє, священики. Інститут Християнських джерел, де й працював мій керівник, займається перекладами і виданням творів Отців Церкви, організовує наукові конференції і забезпечує викладання декількох предметів на богословському факультеті Ліонського Като. В Інституті є власна бібліотека, яка дозволяє студентам знайти дуже цінні коментарі на твори Античності, словники й енциклопедії, які значно полегшують працю над дослідженням. Саме у цій бібліотеці відбувалися наші зустрічі з проф. Меньє.

Спостереження та роздуми

У дискусії французи поводять себе так, ніби й не ставлять собі за ціль переконати свого опонента. Тому люди у Франції не бояться висловлювати свої думки, вони чуються дуже свобідними й іншим дають цю Свободу. Вони уважно слухають, не критикують, не стараються заперечити своєму співрозмовникові. Вони люблять різноманітність. Навіть дуже. Про це саме свідчить і їхня кухня.

Французи відкриті. Це багато значить для таких, як я. Адже з усього, з чим я зустрілася у Франції, я знала тільки мову. Завдяки безпосередньості моїх нових друзів та знайомих я відкрила для себе гуманістичну, а по-суті християнську французьку культуру. У ній легко себе знайти навіть чужинцеві. (Правда, я не знаю, як почувають себе у Франції ті, які не говорять французькою).

Дуже часто, ті, з якими мені доводилося зустрітися, пробували відгадати моє походження. Переважно мене визнавали німкинею, бувало громадянкою Англії, Сполучених Штатів. Може тому, що вони дуже мало або майже нічого не знали про Україну. Якраз у цьому я бачила моє завдання – представляти не лише Український Католицький Університет, але цілу Україну а в ній Греко-Католицьку Церкву.

Про відчуття Свободи

Пам’ять робить свою справу. Я вже у Львові три місяці після захисту французького ліценціяту. Вже багато забулося, але бажання повернутися в чужий край, який став для мене рідним, залишається. Франція захопила мене своєю щоденною культурою, побутом, кухнею, там залишалися мої друзі, завдяки яким мені вдалося написати ліценціятську працю: а це насамперед мої викладачі, які майже кожного дня цікавилися тим, як йде праця над дослідженням.

Я думаю, що французам також щось залишилося від мого побуту в їхній країні. Дехто вперше почув про Україну, про Греко-Католицьку Церкву, дехто був здивований, що в Україні є молоді студенти, які вивчають богослов’я. Хтось навіть почав вивчати українську мову.

Було б не логічно зараз закінчити цю статтю, не беручи до уваги останніх найактуальніших подій – Помаранчевої революції – недавніми свідками якої ми були. Після цих подій французи вітають нас із перемогою демократії. Вони, як і ми, уважно слідкували за розвитком виборчих процесів в Україні. Тепер зовсім інакше їхати у цю країну. Так чи інакше, їхнє ставлення до нас на державному рівні змінилося. Проте не слід забувати, що будучи в гостях у будь-який час і в будь-яких історичних обставинах, саме рівень особистого спілкування найбільше виявляє культуру і духовність тої країни, гостем якої ми є і яку представляємо.

Під час мого перебування у Франції мене турбувало питання, звідки береться заздрість. Я побачила, що серед французів вона відсутня. Моє враження, що заздрість з’являється тоді, коли ми не віримо у наші можливості зробити те чи мати те, чого ми прагнемо.

Якщо ми беремо собі заздрість за друга, нам доводиться розлучитися з усіма досконалішими, щасливішими, розумнішими, талановитішими, багатшими людьми, які нас оточують. І тим самим ми бідніємо. Бо якраз із тими, що є перед нами, ми можемо бути там, де є вони, і рухатися за ними, набираючись їхнього досвіду, слухаючи їх, споглядаючи їх і навчаючись від них. Вони нам багато принесуть і ми багато від них отримаємо.

Тож хочу побажати усім читачам побувати у Франції. Вам відкриються нові світи, ви будете уважно вислухані і ви більше не будете вагатися, чи висловлювати свої думки, чи писати статті, навіть якщо до того ви цього не робили. У вас з’явиться відчуття Свободи, вашої Свободи, і ви більше ніколи й нізащо Її не віддасте. Ви повірите у свої можливості і зможете справді реалізувати свої мрії та проєкти. І що найголовніше, ви залишите в минулому почуття заздрості, якщо воно, звісно, у вас було. Ви будете думати про ваші таланти і зможете їх розвивати, ви почнете шукати можливостей втілювати ваші захоплення і перетворювати їх у творчі ініціятиви й починання…

Пригадуються мені слова євангелиста Матея: «Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога» (Мт 5, 8). Я розумію ці слова абсолютно синонімічними до вислову: «Не судіть». Бо судити означає – ставити у рамки, обмежувати, закривати, і в результаті не бачити … Бога. Так чи інакше це знову пов’язане з питанням обмеженості, або навпаки відкритості та Свободи. Отже побажаю усім нам цього відчуття Свободи, щоб ми, маючи її самі, змогли й інших Нею обдарувати.

Мені залишилося тільки подякувати шановному проф. Антуану Аржаковському, який навчав мене французької мови разом з іншими ліценціянтами УКУ і приклав багато зусиль для того, щоб вони могли продовжити свої богословські студії у Франції.

На світлині: Галина Корпало разом із професорами з Ліонського Католицького Університету після успішного захисту ліценціяту з богослов’я.