Натомість, є цілі етнічні та релігійні групи,
котрі існують паралельно з офіційною культурою,
і котрі не заганяються з приводу смерті мистецтва.
Скажімо, греко-католики Галичини…

Сергій Жадан. Госпелс і спірічуелс.

В дитинстві Галичина для мене була в першу чергу назвою соків. А також – землею зі сторінок підручників історії, загадковим міфічнім краєм, terra incognita. Чимось середнім між Нарнією та Середзем’ям. Що киянка з російськомовної родини могла знати про західну Україну крім того, що в тій стороні розташовані контрольно-пропускні пункти на кордоні по дорозі в Німеччину?

Все, що розташовано західніше Збруча, досі постає для мене окремим всесвітом. Хоча долати ці внутрішні кордони я почала ще в 2009-му, коли вперше приїхала у Львів, продовжила в 2012-му, коли ледь не жила в потягах Південно-західної та Львівської залізниць і остаточно закріпила в 2013-му, переїхавши сюди. Але, окрім розширеного лексикону, трохи змінених наголосів в мовленні та десятка нових вулиць, маршрутів та закладів, розуміти цей край я краще не стала.

Ні, тепер я вже знаю, що таке гаївки, чи що різдвяні пампухи солодкі, а не солоні, що таке кохля і за що можна не любити туристів. Також тепер я можу порозумітись із продавчинями в кіосках, з водіями приміських маршруток та бабусями на Шуварі. Я чула Степана Гігу, Івана Поповича, Ірину Федишин та пісню про лебедів кохання. Я навіть майже готова повірити, що насправді Франківськ потрібно називати Станіславовом і що сонце дійсно встає з боку «Східного» (хоч це вже й ніяка не Галичина).

Але дивуватись я не припиню.

Наприклад, тому, що тут ніхто нікуди не квапиться. Що майже всі переконані в своїй особливості. Що кількість ідей, які тут народжуються, є просто неймовірною. Що в містах, зрештою, є ратуші. Що половина маршрутки починає хреститись, коли ми проїжджаємо повз церкву. Що присутність гір та кордону впливає на життя так, як впливає залізо, розташоване занадто близько до компасу. Що в розмовах завжди виникатимуть моменти, коли ми дивитимемось один на одного, не розуміючи, як це – не знати таких очевидних речей.

Тому що всі глибокі світоглядні питання знаходять рішення в книжках, які ми читали в дитинстві, та в мультиках, які ми дивились. У святах, які ми святкували та у піснях, які спочатку співали нам, і які вже потім співали ми. У всіх цих дрібницях, про які навіть не згадуєш до моменту, коли твій співрозмовник тебе здивовано не перепитує.

Пізнавати ці міста і цих людей страшенно цікаво. Почуваєшся одночасно Міклухо-Маклаєм і неграмотним папуасом Нової Гвінеї, коли задовбуєш друзів питаннями: як, чому, навіщо, що це означає і чи можна повторити повільніше? І ці терплячі греко-католики Галичини вкотре вчать мене нових слів та власних традицій, можливо, сподіваючись, що колись з цієї киянки будуть люди.

Вони відкриті, щирі і завжди знають, що мають рацію. Більше за все цінують свій дім та родину. Дуже люблять поговорити. Схильні до гедонізму. Часом наївні. Вперті. Сильні, суворі та віддані. На них завжди можна покластись, їм дуже легко довіряти. Якщо копнути глибше, то хтось з них обов’язково може виявитись гуцулом, бойком, лемком або русином. І це може розпочати новий виток пізнавання геть іншого світу.

Якщо коротко: Галичина, ти просто космос. В тому сенсі, що скільки з тобою не живи – осягнути безмежність твого світогляду та принципи облаштування світу я не спроможна.

І, якщо чесно, мені це подобається.