Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

Слово ректора УКУ о. Богдана Праха про те, що завдання кожної людини, бачити навколо себе ближніх і, при потребі, допомагати їм.

Люблю обсервувати українське суспільство, а через те, що багато часу проводжу в Польщі та інших країнах, то маю можливість порівнювати нас із людьми по усьому світу. Скажу річ дуже відому: українці – романтичний, терплячий народ, емоційний і… дещо безпорадний. Новини, які з різних джерел на нас ллються, вибивають камінь з-під наших ніг. Ми надто швидко можемо переповнитися праведним гнівом, який у нас закипає, емоційно радіти і жертвувати. При цьому дуже складно нам  раціонально оцінювати ситуацію і самостійно діяти.

Інше спостереження — ми живемо в тій реальності, яку нам формує телебачення, Інтернет чи газети, і стараємося відгородитися від реальності на вулиці. Часто боремося з донкіхотськими вітряками, але відводимо очі від тих проблем, які здатні вирішити самостійно.

Третє спостереження — українці дуже щедрі. У пориві можуть віддати останнє. Але з досвіду знаю, що найкраща та доброчинність, яка носить конкретний характер, коли та людина, яка жертвує, знає людину, яка є в потребі.

Українська реальність дуже жорстка: ціни зростають, світло вимикають, гроші знецінюються, бідні ще більше зубожіють. І не видно кінця-краю. Навпаки, наближається момент, коли пенсіонери або люди, які мають найменший дохід, не зможуть себе прогодувати.  Нехай Господь не допустить, щоби ми одного дня прокинулися і побачили навколо себе сотні жебраків! Тоді наша допомога нічого не зарадить, але зараз, поки маємо час, діймо спільно і — допомагаймо одні одним.

Схожий досвід я пережив у Польщі в кінці 1980-х, коли нічого, крім оцту, в магазинах неможливо було купити. Але поляки вистояли, солідаризувалися, не озлобилися, допомагали одні одним. Зрештою — перемогли і переломили цю ситуацію.

Наша ментальність особлива: люди, які найбільше потребують допомоги, самі її не попросять, вони звикли мовчати і терпіти. Тому хочу, щоби погляд суспільства був спрямований на них – знедолених.

Мені здається, що українське суспільство подорослішає тоді, коли навчиться правильно розставляти пріоритети, зрозуміє, що зараз час відмовлятися від зайвого. Не закликаю до аскетизму. У мирний час похід до ресторану є звичним, але ми повинні розуміти та відчитувати ту реальність, у якій живемо. Інколи наші звички є зайвими і непотрібними. Було би добре, якби кожна людина визначила для себе межу, зрозуміла, від чого може відмовитися – не так для економії, але щоби допомоги іншому. Зрештою, тільки з такої доброчинності формується солідарність між людьми.

Як священик, як ректор УКУ маю дуже багато знайомих: багатих, бідних, людей зі середніми статками. Іноді всі ми шукаємо Христа в дивних місцях, хочемо почути Його голос в серці, коли Він щодня промовляє на вулиці. Друзі, Христос — у ближніх, у бідних, які очима просять допомоги,  бо вустами цього не можуть сказати! Христос — у солідарності та взаємодопомозі!

За останній час у нашому суспільстві відбулися великі здвиги. Ми навчилися робити благодійні аукціони, концерти для підтримки української армії. Це дуже добре, але дбати про армію в першу чергу повинна влада. Наше завдання – не забути про бідних і самотніх. Ми зобов’язані солідаризуватися також із ними. Окрім захисту кордонів, ми повинні бачити і людину в біді. Може, ця допомога буде не такою видною, але, на мою думку, вона сьогодні дуже, дуже потрібна. Отже, помагаймо бідним і солідарно вимагаймо від влади реформи. Без зайвих емоційних поривів і безнадійно опущених рук.

Джерело:

Збруч