Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

Кажуть, що існують спокійні, погідні роки і часи. Період, упродовж якого я мав привілей спостерігати за публічною діяльністю Івана Олександровича Вакарчука, а згодом досвідчив його велику підтримку, розуміння і дружню пораду, можна називати як завгодно, але тільки не спокійним. Про великі наукові досягнення Івана Олександровича можуть засвідчити його колеги-фізики. І цей ювілей, мабуть, стане доброю нагодою, щоб плоди його наполегливої систематичної наукової праці, як вченого-дослідника з талантами від Бога, були поціновані у якнайширшому колі академічної спільноти.

У цьому короткому спогаді я хотів би звернути увагу на три аспекти життя і діяльності Івана Вакарчука – академічний, суспільний і особистий. Кожний із цих аспектів увиразнює якусь грань обдарованої і щедрої особистості професора Вакарчука. Він мав і, надіюсь, іще матиме великий вплив на інших людей. Як менш досвідчений академічний адміністратор, я поділюся кількома спостереженнями про його служіння протягом останніх шістнадцяти років на посаді ректора Львівського національного університету імені Івана Франка; як українець, хотів би поділитися своїми думками про громадянську позицію Івана Олександровича; як духівник-священик, який мав честь бачити поодинокі кадри з особистого життя Івана Олександровича, дозволю собі висловити спостереження про нього як про батька.

Колись, у подальшому майбутньому, уже з історичної перспективи багато питань, які хвилюють нас сьогодні, стануть незначними подробицями минулого. Проте й тоді історики, а також вдумливі громадяни звертатимуть увагу на ті процеси і на тих осіб, які відігравали ключову роль у позитивних змінах суспільства. Серед тих процесів центральним, мабуть, буде питання ролі вищої освіти. Ідилія необмеженої іншими обов’язками відданості науково-дослідницькій праці закінчилася для Івана Олександровича в молодому віці на злеті успіхів і амбітних творчих планів. Громадськість Львова і академічна спільнота Львівського університету раптово покликали його до Верховної Ради Радянського Союзу і до служіння на посаді ректора. Скільки тоді було в нас надій та обіцянок, скільки було перспектив і проектів! Коли подивитись на перелік особистостей, які в часи новітніх українських визвольних змагань провадили народом, стає ясно, що надалі з них залишилось у проводі доволі невелике число. Серед десятка, а згодом уже сотні університетів, які розвивали свою діяльність у незалежній Україні, Львівський національний університет виявився одним із небагатьох, який стояв і стоїть в авангарді реформи вищої освіти. Для здійснення бажаного і втілення декларованого буде потрібно ще не одне десятиліття. Як керівник малого міста, яким є університет, Іван Вакарчук протягом шістнадцяти років свого ректорства, може, й не міг вцілювати завжди у десятку, однак витримка і відкритість, які характеризують ректорство Івана Вакарчука, є для мене особливо повчальною.

Передусім слід підкреслити, що ректор Вакарчук щиро і природно любить студентів. У контексті, в якому академічному адміністраторові дуже легко поринути у стратегічні, тактичні і фінансові завдання управління, забуваючи про особистість учня, Іван Олександрович зберіг подиву гідну дисципліну лектора, наставника, професора, яка стає передумовою і фундаментальним критерієм його постави як ректора. Близькість до студента і базового навчального процесу, гадаю, є основною причиною, чому як ректор він протягом трьох ректорських каденцій не втомлювався і відкривався на нові пропозиції, що їх породжувало часто бурхливе, непричесане, але живе і творче університетське середовище. Мені годі судити про точні науки, але як гуманітарій можу засвідчити, що важко назвати важливий гуманітарний чи літературознавчий, історичний, філософський чи богословський процес, який би випав з уваги Івана Олександровича або не викликав у нього зацікавлення, а то й активної участі. Сьогодні, в епоху часто надмірної спеціалізації, яка хоч і забезпечує глибокі пізнання у специфічній галузі, але часом згубно звужує перспективи на цілісність людського буття, професор Вакарчук, зберігаючи своє провідне місце в українській фізичній науці, виявляється одним із чільних промоторів реформи і розвитку української гуманітарної освіти й науки та закріплення пріоритету інтердисциплінарності в академічному житті.

Завдань і тягарів відповідальності ректора одного з найстаріших, найбільших і найзаслуженіших університетів у Центрально-Східній Європі вповні вистачає, щоб заповнити чашу клопотів і переживань однієї людини. Тому багаторічні зусилля і час, які Іван Олександрович щиро посвятив для розбудови іншого вищого навчального закладу – Українського католицького університету, свідчать про його непересічну великодушність. Систематичний і багатосторонній внесок Івана Олександровича в розбудову структури УКУ, опрацювання й акредитації його навчальних програм, впровадження цього немовляти у співдружність львівських і загальноукраїнських вищих навчальних закладів є надзвичайно цікавим прикладом розширення поняття співпраці. Зважаючи на його авторитет, на заслуги щодо створення передумов становлення УКУ і відданість справі подальшого розвитку цього закладу, Блаженніший Патріарх Любомир призначив Івана Олександровича членом Сенату УКУ у його першому складі. В час, коли, попри глобалізацію і віртуальні комунікаційні поєднання, фактично прогресує процес громадської атомізації й агресивної конкуренційності удільних князівств у політиці, бізнесі й навіть у культурі та науці, бажання Івана Олександровича виходити з прийнятих параметрів ректорського управління і ставати в авангард міжінституційної співпраці сприяло багатьом новаційним і плідним науковим та навчальним процесам.

Одним із моментів його академічної біографії, який для загалу, можливо, залишився непомітним, але який, зважуся сказати, записаний на скрижалях у небесній канцелярії, є провідна роль ректора Івана Вакарчука у визнанні права вчитися про Бога. При його цілеспрямованій участі вдалося подолати впертий рецидив радянської ідеології – заперечення академічності богословської науки. Протягом багатьох років Іван Олександрович присвячував чимало часу для формування стратегії визнання богослов’я Міністерством освіти України. Він використав увесь свій інтелектуальний і громадський авторитет для того, щоб студенти богослов’я нарешті вважалися в Україні студентами, щоб вони могли користати із загальних студентських соціальних прав, пільг, медичного обслуговування і щоб їхні дипломи були визнані Українською державою. Дай, Боже, щоб сучасне і майбутнє покоління душпастирів, монахів, монахинь, а також мирян і мирянок, випускників богословських факультетів різних конфесій пам’ятали добрі діла ректора Івана Вакарчука і споминали його у своїх молитвах (поряд з іменами інших доброчинців, які допомагали нам на початках становлення). Вагомість і потенціал цього здобутку, зважуся передбачити, будуть мати непроминальне значення для моральної та духовної віднови України. Прозріти це було дано Іванові Вакарчуку від Господа багато років тому і, підкотивши рукави, він багато років плідно трудився на цій ниві.

Творча співпраця між ЛНУ і маленьким УКУ – це лише один приклад ролі Івана Олександровича в розвитку вкрай необхідних міжуніверситетських зв’язків. Окремої уваги заслуговує діяльність ректора Вакарчука у становленні нових академічних міжнародних проектів, зокрема з польськими університетами. Історія покаже, що зміна в українсько-польських стосунках за останні п’ятнадцять років – це епохальна геополітична перестановка на краще. За свою роль у преображенні цих стосунків Іван Олександрович отримав у липні 2001 року нагороду Капітули польсько-українського поєднання з рук папи Римського Івана Павла ІІ під час його історичного паломництва в Україну. Той факт, що студентство Польщі повело громадян своєї країни на майдани підтримки Помаранчевої революції, є черговим свідченням того, що стратегічні пріоритети, які визначав і здійснював Іван Олександрович, були правильними.

Якщо про проникливість фізика й ефективність ректора можуть свідчити численні колеги, то є певні моменти громадської діяльності Івана Олександровича, про які, мабуть, зможе розказати лише вужче коло. Я вважаю одним зі своїх життєвих привілеїв те, що пережив 2004 рік – драматичні місяці перед президентськими виборами і саму Помаранчеву революцію – разом з Іваном Вакарчуком. У ті місяці, коли у зухвалий, грізний, а інколи небезпечний для життя спосіб державна влада старалася схилити до власної політичної позиції мало не всі сегменти українського суспільства, особливу повагу своєю передвиборчою тактикою заслужило студентство України. Не можна сумніватися, що багатьом ректорам вітчизняних вищих навчальних закладів тиск із боку центральних і місцевих органів був глибоко осоружним. Проте лише кілька ректорів і ректоратів в Україні спромоглися на чітку, експліцитну і послідовну політику дотримання свободи совісті студента. Іван Олександрович не лише визначав поставу Львівського національного університету, а й як член Сенату Українського католицького університету більше року перед виборами брав активну участь в утвердженні позиції УКУ щодо політичних процесів в Україні, яка була оприлюдена в окремому документі.

Ніколи не забуду тої вечірньої жовтневої зустрічі, під час якої, попереджаючи нас про необхідність обережності й дотримання заходів безпеки, Іван Олександрович розповів, що йому довелося наполягати на тому, щоб дружина певний час не водила машину. (Сьогодні, Богу дякувати, складно вернутися уявою до тих обставин). Цькування Івана Олександровича представниками державної й обласної адміністрації та місцевим начальником обласних структур міліції й державної автоінспекції було авторитарним і цинічним. То не були жарти, бо на кожному рівні можна було чекати від адміністративних органів безоглядних учинків. В ті часи, коли зникали журналісти, коли загинув колега – фізик і ректор Ужгородського університету, в тижні після отруєння кандидата в президенти Віктора Ющенка, – в часи кризи, яка довела до грані, за якою могла вибухнути громадянська війна, життя людини, особливо громадського лідера, який мужньо стояв поперек дороги можновладцям, цілком імовірно перебувало в небезпеці.

Коли прийшов вирішальний момент захистити не лише народом висловлену волю, а й перспективу свободи для майбутніх поколінь, Львівський національний університет під керівництвом ректора Івана Вакарчука, якого особливо підтримували проректор Марія Зубрицька і прекрасне львівське студентство, став одним із найпотужніших епіцентрів Помаранчевої революції. Під проводом Івана Олександровича Рада ректорів Львівщини також відважилася підтримати той стихійний опір, що його породило студентство, а за ним і народ України. Сьогодні, після почергових користолюбних компромісів і цинічних зрад із боку багатьох політиків, яких студентська і всенародна хвиля винесла на пости служіння, особливо важливо зберігати пам’ять про мужність і плекати незіпсуті рештки автентичної спадщини подій, які своєю духовною чистотою надихнули цілий світ. Іван Олександрович Вакарчук належить до тих кількох постатей всеукраїнського масштабу, постава і дії якого лишилися прозорими і стійкими перед знаменними історичними подіями 2004 року, під час них і після них. У його особистій ректорській спадщині цей зовсім не теоретичний спецкурс про громадянську поставу залишиться для його студентів, фактично, найтривалішою наукою і повчальним досвідом. Хоч скільки мине років, а у вдячній пам’яті студентів лишатиметься той факт, що Іван Олександрович як ректор виправдав їхні чисті і правдиві очікування і власним прикладом формував їхню життєву позицію.

Між Іваном Олександровичем і його синами Святославом та Олегом панують особливо близькі стосунки. Наша співпраця під час Революції дозволила мені бути свідком частих телефонних розмов батька з синами, в яких відбивалася взаємна турбота: „Чи все в порядку?”. Згодом стало ясно, що регулярність, безпосередність і теплота цього телефонного спілкування не були пов’язані лише з кризовими ситуаціями. Це була нормальна характеристика вакарчуківського родинного етосу. Для Івана Олександровича ці стосунки сокровенні і святі. Він їх плекає і над ними чуває, не дозволяючи, щоб будь-які справи випереджали їх у шкалі вартостей. Загалом у родинних питаннях Іван Вакарчук дискретний, але різні, майже непомітні на чуже око, жести і приватні обряди, вислови, факти присутності чи відсутності свідчать про глибинне бажання Івана Олександровича зберігати сокровенне ставлення до своїх дітей. Можна лише собі уявити, яку втіху принесла дідусеві новонароджена внучка!

Відзначення світлого ювілею дару життя Івана Олександровича Вакарчука є нагодою задуматися над плідною спадщиною, якою він встиг уже збагатити стільки осіб і середовищ локального та всенародного масштабу і значення. Висловлюючи ректорові Іванові Вакарчуку вдячність за розвиток його університету, за реформаторський внесок у вищу освіту України і за його вагому роль у процесі становлення УКУ, наша академічна спільнота бажає йому подальшого і всеохопного радикалізму в підготовці та вихованні нового покоління керівників вищої освіти.

Подивляючи його громадянську мужність і постійність у революційний час, ми хочемо з приводу 60-літнього ювілею, який інколи звучить як передпенсійний салют, все ж настійливо поділитися надією, що увесь накопичений досвід і моральний авторитет свого життя Іван Олександрович докладе до подолання в нашому місті й державі синдрому байдужості, знеохоти і плоскої безтворчості, який щораз більше паралізує наше суспільство.

А в особливий спосіб ми зичимо Божого благословення на рід Вакарчуків, на те потомство, яке вже гідно наслідує свого великого батька, щоб родинна злагода та святість стосунків і далі наповнювали життя Івана Олександровича миром і радістю й випромінювались на всіх, хто його оточує.

о. Борис Ґудзяк