Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

І зрозумій, який ти азіят мізерний

Пантелеймон Куліш (1882)

Да, скифы — мы! Да, азиаты— мы,
C раскосыми и жадными очами!

Олександр Блок (1918)

У Києві цю мою тему унаочнити легко. Ось приклад: відвідувач Софійського Собору швидко збагне, що ця церква XI ст., заповнена всередині візантійською мозаїкою та грецькими написами, зовні майже цілковито вкрита архітектурними додатками в стилі бароко. Ще один приклад: у книзі Григорія Логвина про гравюри в українських стародруках XVI-XVIII ст. вміщено почаївську гравюру 1768 р. На ній зображено апостола Луку в момент написання портрета Пречистої Діви Марії. Портрет Діви Марії виглядає як суто візантійська ікона, тоді як самого євангеліста зображено у західному, бароковому драматичному стилі. Цих двох прикладів достатньо, аби показати, що в українській культурі XI-XVIIІ ст. — принаймні, в культурі художній — східні й західні впливи або чергувалися між собою, або співіснували.

Є тут, проте, одна складність: Візантія (чи, якщо хочете, Царгород) лежить не на схід, а на південь — чи навіть на південний захід — від Києва. Виходить, що, маючи на увазі вплив Візантії на Україну, ми повинні говорити не про вплив Сходу, а частини середземноморської цивілізації. А водночас ми інстинктивно знаємо, що Схід означає Візантія, а Захід означає «Європа». Звідки взялося це уявлення?

Взаємовиключні поняття «Схід» і «Захід» ввійшли в обіг ще за кілька століть до того, як Україна прилучилася до цивілізованого світу. В літературі, оминаючи Гомера, ці поняття уперше зустрічаємо в Геродота, що описував конфлікт між греками (Заходом) і персами (Сходом). Входження цих понять в історичну свідомість доби пізньої античності зумовлене адміністративним поділом пізньої Римської імперії на східну й західну частини. Границя між ними проходила уздовж східного пограниччя земель, які до дев’яностих років XX ст. складали Югославію; отже, свого часу майже вся колишня Югославія належала до Заходу. Вклинення слов’ян у Балканський півострів у VI ст. ще більше розмежувало Схід і Захід. Церковна адміністрація, організована за світською схемою, теж відрізняла західні церковні спільноти від східних, називаючи останні ecclesiae orientales. Цей поділ, однак, не мав «антисхідної» спрямованості — навпаки, ранні християни Середземномор’я ставилися до Сходу з особливою повагою, як до землі, що породила Спасителя. Все це було зрозумілим з географічної точки зору і з перспективи головних політичних центрів того часу: фактично Царгород (місто Візантій) лежав на схід і від Равенни — однієї зі столиць Західної імперії, і від Риму — осідку найголовнішого західного патріархату. В XI ст., після поділу Церков, а особливо в 1204 р., після нападу на Візантію хрестоносців, справи погіршилися, оскільки відтоді поняття «Схід» набрало в очах Заходу негативного забарвлення, а самі візантійці та народи, що залишилися під їхнім культурним верховенством, пройнялися нехіттю до католицького Заходу.

Бунт (а чи узурпація, як твердить дехто з істориків) Карла Великого та його коронація у 800 р. як особи, що «править Римською імперією» (але ще не як «римського імператора») були подіями антивізантійського спрямування, що заклали підвалини сучасної Європи. Мабуть, саме ця обставина пояснює, чому, в той час як у 369 році один із грецьких отців Церкви ще називав Царгород «чільним містом Європи», у Х-XV ст., як показують тексти, вже й самі візантійці перестали усвідомлювати власну столицю як частину Європи, хоча добре знали, читаючи й коментуючи праці давніх географів, що границя між Європою та Азією проходить через Босфор і вздовж Дону. Отже, коли Київ князя Володимира прийняв християнство, він увійшов до культурної сфери, що і в очах Заходу була Сходом, і сама себе не відносила до Європи. Цей погляд протривав до наших днів. Згадаймо Тичинове «нехай Європа кумкає, у нас одна лиш думка є». Більше того, навіть сьогодні не тільки мешканці Софії, Бєлграду, Стамбулу чи Бухаресту, а й жителі Києва чи Москви подорожують «до Європи», хоча ще зі шкільної парти їм відомо, що Європа закінчується на Уральських горах і що в географічному розумінні всі вони — європейці. Орієнтація сучасного українства «на Європу», до якої колись закликали Хвильовий та Зеров, може розглядатися як продовження і водночас як спростування такого погляду. Те саме можна сказати про одну публікацію у київській газеті 1990 р., яка нагадала нам, що географічний центр Європи знаходиться на Закарпатті. Звісно, в такому запереченні «Сходу» відбито бачення сучасних, освічених східних європейців — хоча й не всіх, про що свідчить наведена як один із епіграфів цього нарису цитата з Олександра Блока. З іншого боку, у східноєвропейському фольклорі поняття «Сходу» має успадковане від пізньоантичного поганства позитивне забарвлення, яке й збереглося в ранньому християнстві. Адже молитися прийнято обличчям на схід — до оселі богів (згодом, Бога); захід — це оселя демонів (згодом — Сатани).

Якщо поняття «Схід» та «Європа» в рамках нашої теми вимагають уточнення, то саме поняття «Захід» уточнювати немає потреби, оскільки його географічний і культурний смисли збігаються. У викладеному тут короткому огляді того, яку роль відіграв Захід в українській культурі, ми не будемо зупинятися на окремих подіях ранньої історії — таких, наприклад, як взаємини княгині Ольги та імператора Оттона І в X ст. чи мандрівки князів Ізяслава та Ярополка до Риму в XI ст. Не будемо з’ясовувати, чому в XI-XII ст. члени київської династії набагато частіше шукали собі шлюбних патрнерів у Польщі, в скандинавських землях, в Угорщині, Німеччині та Франції, як у Візантії. Не будемо аналізувати таких фактів, як воєнні походи на Захід та коронація там (1253 р.) Данила І — галицького князя, якому випало бути ще й васалом Золотої Орди. Не будемо, бо маємо перед собою іншу мету: нас цікавлять явища значної часової тривалості» зокрема, явища культурної історії.

З погляду історика культури, деякі області України підпали під вплив Заходу ще до 1349 року; після 1569 р. цей вплив значно посилився і поширився, протривавши до 1793 року. А коли говорити про вплив польських еліт на Західну та Правобережну Україну, його часову межу можна продовжити до 1918 чи навіть до 1939 р. Цей «Захід» виступав передовсім у польському кунтуші (пізніші габсбурзькі впливи були часово і територіально обмежені), і в переломну добу XVI-XVII ст. його головну культурну місію здійснив знову ж польський варіант католицької контрреформації. Єзуїти впроваджували латину й нові педагогічні методи, православні усе те приймали. Навіть відродження інтересу до грецької мови було лише відгуком на засилля України латиною й католицькими новинками. А одним із результатів було те, що в першій половині XVII ст., і вперше в українській історії, українські елітарні верстви змогли нарешті звернутися до античних культурних джерел безпосередньо — грецьку мову в Київській Русі знали дуже мало. Усе ж на практиці висока культура доходила до українців не так через латинську і грецьку, як через польську мову. Переможний наступ цієї мови завершився виникненням своєрідного суржика, яким місцеві православна та уніатська еліти XVI-XVII ст. користувалися на письмі і, мабуть, в усному мовленні.

До культурного наступу Заходу ці еліти почасти адаптувалися, почасти — зустріли його вороже. Їхню реакцію називають відродженням руської віри. Це знайшло свій вираз у полемічній літературі й створенні Острозької академії та Могилянської колегії, а також інших шкіл, створених за їх зразками. Офіційно боротьбу зі, здавалося б, нездоланним Заходом українські еліти вели за грецьку віру своїх предків, на ділі вдаючись до тієї ж зброї, яка забезпечила Заходові його перевагу — до єзуїтської педагогіки, католицької ученості та католицького письменства.

Отож, і стимули, і засоби для захисту візантійських культурних цінностей українські еліти отримали не так від греків, як від самого Заходу. Такий захист «рідного» Сходу за допомогою західних обладунків не було винятковим явищем у Європі XVI-XVII ст. Схожі механізми діяли і в інших регіонах на пограниччі західної та візантійської культур — як-от на тих грецькомовних територіях, що їх після 1204 р. Венеція відібрала у Візантії. Особливо помітним це явище було на Криті. Звичайно, до виникнення якогось греко-венеційського суржика на цьому острові не дійшло. Натомість сталося щось інше, подібне: грецький словник переповнили венеційські елементи. Не менш важливо й те, що в XVI-XVII ст. грецькі піддані Венеційської республіки, також відкидали унію і творили свою власну, так звану критську літературу, проте у цьому творчому процесі нерідко вдавалися до прямих перекладів чи запозичень із венеційських, частково єзуїтських творів.

Наступ Заходу ніс в українські землі потенційну небезпеку — втрату єдності української нації. Тут приходить на думку доля хорватів і сербів. Одномовність цих двох народів, грубо кажучи, не забезпечила їхньої національної єдності, бо вже від XI ст. обидві групи були розділені кордонами й вірою. На відміну від сербів з хорватами, збереженню української нації сприяли три чинники: по-перше, тривалість періоду, протягом якого більша частина української території перебувала під правлінням однієї держави, а саме, польсько-литовської Речі Посполитої; по-друге, порівняно недовгий час, коли цією ж територією правило кілька держав (1772-1945);по-третє, неповне окатоличення західноукраїнських земель.