Незважаючи на проникнення Заходу в українські землі — а тривало воно протягом кількох століть — українці стали «Сходом» в західноєвропейських очах доволі рано — ще до поділу Польщі. Сталося так не тільки тому, що більшість українців сповідали «східну віру» і до останньої чверті XVII ст. підлягали східному патріархові (уніати, щоправда, підпорядковувалися західному патріархові-папі). Сталося так тому, що сама Польсько-Литовська держава, яку ще в XVI ст. Захід вважав своєю частиною, від середини XVII і майже до середини XVIII ст. почала — безпідставно — розглядатися як приналежна до Сходу. Цей новий погляд зародився навіть раніше. Доказом послужить картина Рубенса на сюжет з Геродота, що нині знаходиться в Бостонському музеї мистецтв. На ньому зображена Томіріс, цариця скіфських массагетів VI ст. до Христа, які жили в басейні Каспійського моря. На Рубенсовій картині, написаній 1625 року, члени почту цариці вдягнені як польські шляхтичі. Мода на східну одежу не лише козаків, а й польської та української шляхти пов’язана зі стосунками (не завжди ворожими) козаків і польсько-литовської Речі Посполитої з Османською імперією та її васалами. Але не лише ця орієнталізація формувала уявлення Заходу про Річ Посполиту. У XVIII ст. до неї приклалися євреї Речі Посполитої (яких стільки мешкало в українських містах та містечках), чиї лисячі шапки й довгополі безрукавки були не до вподоби носіям Просвітництва, і західним, і місцевим, які надавали перевагу сюртукам та білим пудрованим перукам.

Під впливом останніх подій минулого століття один песимістично настроєний польський критик, пан Смеч, погодився з думкою, що в культурному розумінні його рідний край штучно зміщено на схід, і відвів своїм землякам — «врешті-решт, європейцям» — місце якраз посередині між Азією та Європою. При цьому, на жаль, він дав зрозуміти, що Азія починається на схід від Бугу — тобто на сучасному польсько-українському кордоні. Таким чином пан Смеч дійшов згоди з Пантелеймоном Кулішем (див. епіграф), але, як і той, забув віддати належне Польщі за її посередництво у впровадженні західних цінностей на українських землях.

Тепер стає більш зрозумілим той факт, що саме в XV ст. Юрій Дрогобич зумів досягти успіху в Болоньї — єдиний українець, що отримав посаду ректора у великому західному університеті. Адже тоді Польща ще однозначно вважалася частиною Заходу. Якщо дивитися на речі під цим кутом зору, то легше зрозуміти, чому в свідомості українців прилучення частини їхньої території до того, що мислиться ними беззастережно як «Захід», датується 1772 роком, — тобто, коли «Ґаліція і Льодомерія» почали належати вже не орієнталізованій Польщі, а Габсбурзькій імперії.

Приклад з 1990 року проілюструє нашу наступну тезу: на сьогодні вона, може, й недійсна, але зберігає значення у ширшій перспективі. У київському готелі «Москва», тоді ще радянські авіалінії «Аерофлоту» рекламували рейс «Київ — Афіни — Київ», вживаючи російського — а первісно, візантійсько-новогрецького — варіанту назви міста Перікла та Платона. Якщо киянин і сьогодні летить «в Афіни» замість «в Атени», а то й «до Атен» (так уживали це слово у Києво-Могилянській колегії, наслідуючи західні зразки), то робить це тому, що його предки підпали під контрнаступ російського, з візантійським ухилом, «Сходу». Почався цей контрнаступ ще в 1650-х рр., охоплюючи з часом дедалі більшу частину української території.

Тут виникає ще одна складність. На початку ми зазначили, що перший вплив візантійського «Сходу» прийшов до України з півдня — як із самої візантійської столиці, так і через візантинізовані Балкани. Варто тепер поміркувати над тим, що друга хвиля візантійського впливу надійшла з півночі: спочатку не надто сильна — з Московського царства, потім дужча — звідти ж, із Російської імперії. Безперечно, що на початках культурних взаємин між Москвою і Росією, з одного боку, та Україною, з іншого, Північ, ще до того як почати контрнаступ, мусила спочатку захистити власні візантійські цінності, які вважала корінними й оригінальними. Цей захист здійснювався разом з умілим використанням як досягнень, так і людських ресурсів України. Під цим оглядом доречно згадати диспут нещасливого Лаврентія Зизанія з представниками московського патріарха, що відбувся в його резиденції (див. далі, Нарис 9); пригадується також «очищення» релігійних текстів, до якого взявся був патріарх Нікон, і яке велося спочатку за начебто грецькими, а насправді переважно київськими зразками; пригадується видання московського Анфологіона 1660 року, в якому київські тексти з’явилися в іншому, місцевому правописі. Відзначимо також кар’єру в Москві таких учених елліністів та латиністів українського походження як Єпифаній Славинецький та Арсеній Корецький-Сатановський.

Так тривало до останньої чверті XVII ст. А невдовзі сталося те, що відоме усім: неовізантинізм — культурна опора Московського царства — програв двобій, хоча ще якийсь час відбивався зусиллями як приїжджих греків (чи імігрантів), так і доморослих учених, як-от Євфимій з Чудовського монастиря в Кремлі. Не минуло й п’ятдесяти років, як Російська імперія почала великими порціями імпортувати культуру із Заходу, а незабаром західні цінності вже через Росію перекочували і в її українські володіння. У 1730-х та 1740-х рр. італієць Растреллі та німець Йоганн Ґотфрід Шедель вже споруджували чи планували київські будівлі (Андріївську церкву, Велику Лаврську дзвіницю); а прибули ці митці до Києва не з Італії чи Німеччини, а із Санкт-Петербургу.

Випадок із Растреллі нагадує нам про одну важливу загальну рису українських культурних зв’язків як зі «Сходом», так і з Заходом, а саме — брак прямого доступу до оригінальних джерел, якого Україна дуже часто і дуже довго не мала. Закордонні культурні цінності надходили сюди через посередників. Ми вже згадували, що в Київській Русі грецької мови майже не знали — візантійська література йшла туди переважно через Болгарію. Культура контрреформації (яку ми іноді неточно називаємо ренесансом і бароко) йшла переважно через Польщу. Класицизм в архітектурі дістався сюди через Російську імперію. Навіть літературні неокласики XX ст. звернулися до французької символічної поезії під впливом «срібного віку» російської поезії. Подібну «другорядність», щоправда, можна добачити не тільки в Україні, а, наприклад,у болгар: бароко і рококо болгарського відродження почасти завдячує свом корінням мистецтву османського Стамбулу. Однак користі з таких паралелей небагато; факт залишається фактом — другорядність української культури означала й певну її слабкість.

Про те, яким був «справжній» Схід і як він культурно співіснував з Україною, хай судять інші, компетентніші знавці — зокрема, про половців, і про тих, що звуться в літописах «чорними клобуками»; про їхні союзи з руськими князями, зокрема про союз 1223 року перед битвою на Калці; про їхні шлюби з членами київських княжих родин; або ж про графіті турецького походження в Софії Київській. Не нам говорити і про пізніші часи, коли степ став уже пограничною зоною, про турецькі елементи в народних звичаях, про термінологію та інституційну структуру Запорізької Січі, про Кримське ханство і його українське населення — а це ханство іноді було союзником України, іноді — ворогом, загарбником українських земель. Не будемо говорити й про Османську Порту, яку українці спустошували, дарма що зазнавали її культурного впливу, — то вели проти неї війни, в союзі з Польщею, то час від часу були її васалами.

На рахунок отого «спражнього» Сходу наважимося висловити один здогад загального плану і дві конкретні зауваги. Найперші культурні контакти України зі «справжнім» Сходом у наших літературних джерелах представлені надто скупо, а то й «просіяні». Це могло статися почасти тому, що самі ці контакти часом здійснювалися на сублітературному рівні, а почасти через конфесійну упередженість самих джерел. На горішньому поверсі погано відреставрованих Золотих Воріт у Києві у 1990 році можна було оглянути виставку староруської зброї. Відвідувач, знайомлячись із тюркськими чи монгольськими назвами різних видів зброї — «куяк», «колонтар», «юшман», «теґаґляй», «бахтерець» — відразу здогадувався, що технологію виготовлення зброї Русь запозичила у «справжнього» Сходу. Не виключено, що й єдина слов’янська назва, яка трапилася тут — «зерцало» — теж була скалькована зі східної мови. І знову ж таки, як і у випадку з Візантією, «справжній» Схід був переважно Півднем. Для цього досить на мить уявити собі розташування кримського Багчесараю та Стамбулу.

Загалом кажучи, ми, історики, так багато уваги приділяли осі Схід — Захід, від якої сьогодні залежить культурний розвиток України, що до осі Північ — Південь придивлялися порівняно мало. А однак, як ми це постійно твердимо, саме на цій осі лежить Москва, Візантія та її спадкоємниця, Османська імперія. Остання в рамках своїх володінь захищала православ’я від небезпеки, яку ніс йому Захід. Культурні контакти між осередками православ’я в межах Османської імперії здійснювалися за віссю Північ — Південь, і в них Україна XVI-XVII ст. брала участь не лише як реціпієнт: культурні впливи не тільки надходили, а й виходили з українських земель в напрямку Півдня.

Найперше тут слід згадати представників поствізантійської Східної церкви — вселенських та інших патріархів, єпископів і навіть звичайних дидаскалів, більшість з яких були греками. Всі вони або проживали в Україні якийсь час, допомагаючи діяльності православних братств чи князя Острозького та заробляючи учителюванням на життя, або переїжджали через Україну на шляху до Москви. У Москві вони знаходили силу влади і гроші, однак, за відомим свідченням одного з них, сирійця Павла Алеппського, тільки в Україні їм дихалося вільно (див. Нарис 12). Потім слід згадати взаємовпливи — у найширшому розумінні слова — між українсько-білоруськими та балканськими землями: київський митрополит Петро Могила надавав підтримку друкарням у Молдавії й Волощині, а в київській гимнографії XVII-XVIII ст. можна знайти впливи сучасників — греків, болгар та молдаван (що здобували освіту також і на Заході). Найперші книги (серед них і праці Симеона Полоцького), друковані в Острозі та Львові, але здебільшого в Києві, знайшли собі дорогу до Сербії та Болгарії: про це яскраво свідчать доволі численні і добре збережені примірники цих книжок, що знаходяться сьогодні в Рильському монастирі — болгарській національно-релігійній святині, або в музеї давньої сербської громади міста Сентендре під Будапештом, що славиться примірником Острозької Біблії, львівським Служебником з 1691 р. та виданням київського Патерика. З іншого боку, у львівських музеях можна знайти Гексамерон, надрукований в Цетінє (Чорногорія) у 1493 р., та Євхологій, надрукований 1519 року у Венеції для балканців. А ще у XVIII ст. Михайло Козачинський, випускник і згодом професор Києво-Могилянської академії, викладав у Сербії і писав на сербську тематику. Нарешті, у бібліотеці св. Марка у Венеції зберігається рукопис Ключа разумЂнія професора Києво-Могилянської колегії Йоанникія Ґалятовського (помер 1668 р.), переписаний кирилицею на сербохорватський лад у XVIII ст. в Далмації.

Історик культури лише описує — він не дає порад. Можна, однак, під маскою опису дещо й порадити, і я піддамся цій спокусі. Насамперед, історик культури, котрий промандрував уздовж і впоперек земель колишніх імперій — Османської, Австро-Угорської та Російської (обмежуюсь імперіями, що впали в 1917-1918 рр.) — знає, що національні еліти, які входили до цих трьох спільнот (за винятком, зрозуміло, еліт панівних націй), були приречені на культурну провінційність, яку вони часто компенсували перебільшеними, а то й безпідставними твердженнями про культурну неповторність власного народу. По-друге, в кінці XVII — у першій половині XVIII ст. росіяни вирішили, що краще буде, коли вони прямо, а не через українське посередництво, звернуться до Заходу, і це рішення дійсно справило їм дуже добру службу. Безпрецедентно швидкий розквіт московської — згодом російської — культури, починаючи від царя Олексія Михайловича і до Олександра І, в часи якого писав Пушкін, можна великою мірою пояснити прямими контактами із Заходом. Поміж своїх мандрівних учених XVIII ст. росіяни вирізняють Ломоносова, що вчився в Марбурзькому університеті, а українці мають свого Григоровича-Барського, викладача середньої школи на острові Патмос.

За радянської влади в Україні думка про необхідність виходу на прямий контакт з Заходом панувала у колах, вихідцями з яких були Хвильовий і Зеров: всі ми пам’ятаємо їх гасло «геть від Москви!», тобто заклик відмовитися від посередництва Півночі. Знаємо також, яка доля спіткала цей заклик у 1930-х рр. Сьогодні ми живемо в інших умовах, і побажання це може здійснитися, якщо підійти до завдання спокійно, без полеміки. Сьогодні поняття «Захід» слід розуміти широко — як світ у цілому. В цьому широкому світі сучасні двійники Григоровича-Барського може й не зацікавлять таких високопоставлених осіб як посол його імператорської величності у Високій Порті, що розпитував Барського про його враження від подорожей по землях підлеглих османській державі. Але напевно зацікавлять інших своїх земляків, розкиданих по широкому світі.

Недавні переміни у незалежній Україні не розв’язують проблем, піднятих у даному нарисі. Зате неминуче скеровують погляди і місцевих еліт, і зарубіжних українців на Захід і в майбутнє, що є доброю ознакою, однак при цьому виникає небезпека недобачити та розмити історичну перспективу. Візантійська спадщина як греко-православної, так і греко-католицької українських спільнот, разом з пізнішими довготривалими тенденціями (остання з них — культурний вплив Росії на значну частину українських земель), можуть, в нурті стрімких перемін, відступити на задній план, проте їхні наслідки не вивітряться за одну ніч. Хто це усвідомлює, той тим більше буде прагнути якомога швидше навести контакти з широким світом на належному інтелектуальному рівні.

(З книги: Ігор Шевченко. Україна між Сходом і Заходом: Нариси з історії культури до початку XVIII cтоліття / авторизований переклад з англійської Марії Габлевич, ред. Андрій Ясіновський. Львів 2001, с. 1–10).