Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

Спочив у Бозі Іван Павло ІІ, Римський Архиєрей, церковне служіння якого на чолі Католицької Церкви було третім за тривалістю в її майже двотисячолітній історії і далеко не останнім за масштабами творчого й дійового впливу на культурне обличчя своєї епохи. Церковний муж і лідер католиків усього світу, людина молитви і духовний батько мільйонів християн, провідник на тісних стежках християнської віри і крутих віражах секулярної культури, моральний авторитет усіх людей відкритого серця і доброї волі, «слуга слуг Божих» – він на всі сто виправдав свій титул Понтифіка, прокладаючи мости миру і взаєморозуміння там, де зяяли провалля людських вад і непорозумінь.

Від нас відійшов не просто лідер світового масштабу, а людина, яка, зізнаймося, вміла апелювати не тільки і не стільки до нашого корпоративного відчуття приналежності, скільки уміла віднаходити дорогу до нашого сумління. Він умів знайти слова, які будили у людському серці неспокій, що його втамувати може тільки Бог. А його думку не могли не брати до уваги навіть ті, хто не звик і не хотів рахуватися з жодною іншою думкою, крім своєї, з будь-яким іншим, альтернативним поглядом на речі.

Не покидає відчуття сирітства. Більшість з нас українців могло не знати Івана Павла ІІ особисто, чимало могло не читати його поезій, п’єс, філософських праць, богословських трактатів чи віронавчальних документів, хтось міг не чути його гомілій, промов, закликів, виступів, звернень. Але вистачило одного його приїзду, однієї зустрічі з ним, щоб пережити хоч і невидимий, але напрочуд особистісний і довірливий зв’язок з цим старцем у білому. Він став своїм, близьким, навіть рідним для багатьох з нас, віруючих і не дуже, православних і не тільки, воцерковлених і не зовсім.

Своє служіння Богові і людям на чолі Вселенської Церкви Іван Павло ІІ розпочинав закликом «Не бійтеся!». Не бійтеся самовіддано любити у світі, де бракує людяності і віри у можливість щирої і безкорисливої любові. Не бійтеся вірити в людину, відстоювати її гідність і невід’ємні права, виявляти солідарність і милосердя навіть тоді, коли інші зневірилися, коли, покладаючись на суто людські, аж надто людські критерії, звикли зараховувати ту чи ту людину до аутсайдерів, непроханих гостей на чужому «бенкеті» життя. Не бійтеся плисти проти течії, шукаючи свободи у «послухові правді», повноти життя – у служінні ближньому, свого «я» – у досвіді спілкування з іншими «я», Бога – у Його образі, що в кожній людині. Не бійтеся йти за Христом, але будьте теж готові, коли Він покличе нести тягарі і хрести один одного.

Іван Павло ІІ не боявся експериментувати, робити багато речей уперше, виходити за рамки вузько конфесійного чи провінційного мислення. Не дивно, що ні його постать, ні його життя не вкладаються у вузькі межі штучних кліше і стереотипів. Своїми кроками він міг скандалізувати одних, провокувати і виводити із комфортної сплячки інших. Христа ради він не боявся бути юродивим, нетрадиційним, незручним. Він не міг належати одним за рахунок інших, бо він хотів належати Богові, а тому бути для всіх. Він просив вибачення перед Богом і людьми за гріхи християн, вчинені протягом земної історії Церкви. Він увійшов у мусульманську мечеть і молився разом з главами інших світових релігій. Його пастирська ревність і турбота не знали труднощів здоров’я, географічних чи політичних кордонів. Його послідовність у відстоюванні свободи і гідності людини без жодних подвійних стандартів руйнувала геополітичні схеми і комбінації.

Він умів бути дріжджами у тісті людського життя, сіллю у плетиві міжлюдських чи міжнародних стосунків. Як і належить істинному християнинові, його праця і його молитва ставали зерном, ґрунтом, поживою – невидимою і тихою дією Святого Духа у видимих і відомих подіях суспільного і політичного життя кінця минулого і початку теперішнього тисячоліття. Падіння тоталітарних режимів у колишніх країнах радянського блоку і закінчення холодної війни, зростання авторитету Церкви у приватному і публічному житті людей, воскресіння і розбудова греко-католицької Церкви в Україні, незворотні демократичні перетворення у Центрально-Східній Європі, Помаранчева революція у Києві. Ризикована це справа – робити проекції небесного на земну систему координат. А тому нехай кожен сам для себе відповість на питання, чи можливий був би мільйонний Майдан і революція людської гідності 2004 року без мільйонного євхаристійного зібрання влітку 2001 року навколо світлої особи символу і захисника людяності і свободи.

Іван Павло ІІ був людиною миру і не тільки у вузькому значенні цього слова. У своїй тихій особі він умів примиряти здавалося б непримиренне і поєднувати здавалося б непоєднувальне, якщо судити за суто людськими масштабами. Але що неможливо людині є можливим для Бога і з Богом. У своїй інтелектуальній формації й науковій діяльності він зумів поєднати феноменологічну близькість до життя з томістичною любов’ю до термінологічної точності і систематичності. Інтелектуальна допитливість справжнього науковця збагачувалася релігійною певністю віруючої людини. Наукова критичність і дерзновенність людини молитви; вишукана аристократичність і невимушена безпосередність; витончена поетичність і менеджерська практичність; нездоланна спрямованість до єдино потрібного і непідробне, навіть дитинне уміння цінувати земні, прості, людські радості; екуменічна відкритість і свідомість власної релігійної тотожності; християнський світогляд і щира симпатія до сучасної культури; такий свій для поляків і такий не чужий для українців, італійців, німців, американців, нігерійців та інших представників Божого люду; духовне захоплення Богом в дусі релігійної містики Івана від Хреста і тверезість раціонального богослова; любов Божа і любов людська… Список можна продовжувати. У випадку Івана Павла ІІ ця збіжність протилежностей (coincidentia oppositorum) чомусь не дивує, видається цілком природною. Чи не тому, що подібна великодушність є привілеєм справді святих?

Недарма ж у народі кажуть, що людина, яка завершує свій земний шлях у Світлий Тиждень Великодня, має особливу прихильність у Бога.