Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

Фрагменти з виступу Патріарха Любомира Гузара під час його зустрічі з викладачами та аспірантами кафедри богослов’я Українського Католицького Університету

Дорогі викладачі, дорогі колеги нового покоління богословів, це величезне завдання − виховати людей, дати їм відповідне знання, але потрібно також дати їм відповідну духовну підготовку, щоб це знання вони могли використати.

Любити книжку

Дуже часто люди закінчують школи, різні факультети, так і не набувши любові до книжки. Це не тільки любов до фахового читання. Це любов до поглиблення свого знання, щоб не було так, що в той день, коли пролунав останній дзвінок, студенти запалюють велике багаття, на якому спалюють усі записи за всі минулі роки і ще докидають до того багаття кілька книжок. Вони повинні любити книжку. Треба виховати їх в любові до книжки, в любові до студій, до праці над собою, до поглиблення свого знання, до справжнього використання того, що вони здобули. І це завдання повинно бути скероване до наукової правди, головне – до отого «Вірую», яке ми мусимо щиро промовляти із глибини нашої душі. Нема прекраснішого і піднесенішого завдання, ніж бути вчителем. Учитель формує майбутнє. Учитель − це скульптор людської душі.

Це краса, але й колосальна відповідальність. Тої відповідальності треба бути свідомим. Її треба свідомо прийняти. Сьогодні дуже популярними є так звані дистанційні курси. Вони трохи дають знання. Але який величезний дефект цього способу навчання – брак спілкування вчителя і учня! Це неможливо замінити. Вчитель повинен бути цілковито перейнятий тим, у що він вірить, своєю любов’ю до книжки, щоб передати ці знання учневі навіть коштом власної жертви.

Скажу вам таку річ із власного досвіду. 1943 р. моя сім’я переїхала зі Львова до Австрії. Після закінчення війни у місті Зальцбурзі було відкрито гімназію. І батьки віддали мене туди. Ми сидимо сьогодні в такому гарному, люксусовому приміщенні. Наша ж гімназія – то був барак. В класі ми сиділи на лавках, вони навіть не дуже були гладкі. Писали на столах, які також не були дуже гладкі. А це було важливо, бо ми книжок не мали. Все, що нам вчителі розповідали, треба було записати. Коли хтось подарував нам гарний грубий зошит, то зробив величезний дар. По дошці крейда скакала так, що годі було щось із написаного зрозуміти. Обставини навчання були безнадійні. Але цю гімназію організували гімназійні вчителі з Галичини. Незважаючи на всі труднощі, вони вчили нас. І робили це з великою посвятою. Їм також було нелегко без книжок, а часом навіть без належного шматка хліба. Часи були прикрі, повоєнні. Але вони на це не зважали. Вони працювали для нас. І коли ми, я і мої товариші та товаришки, опинилися в Канаді та Америці, в тамтешніх школах ми дуже добре давали собі раду. Ми були дуже добре підготовлені, набагато краще, ніж тамтешні учні, які мали все. Чому? Завдяки нашим вчителям, які так багато присвятили, щоб нас зробити людьми. Я вам це представляю як приклад. Бо для мене самого то був колосальний приклад у нелегких обставинах мого життя. Бути людьми повної посвяти – це ви повинні передати своїм студентам.

Богослов’я помісної Церкви

Є ще одне колосальне завдання, яке стоїть перед вами. Як ви знаєте, вже десятиліттями, а якщо глибше глянути в історію, то й століттями, в нас є бажання бачити нашу Церкву в патріархальному устрої. Ми маємо на це всі підстави, але щиро вам скажу, я не думаю, що ми вже зробили все для того, щоб повністю відповідати вимогам Церкви щодо такої форми самобутнього устрою. У чому ж річ?

У 23 розділі Lumen Gentium, cоборової конституції про Церкву, говориться про помісні Церкви. І там сказано про те, що дає підставу Церкві бути помісною − це Літургія, канонічна традиція, ієрархія, духовність, а також власна богословська думка. І мені здається, що власне цього нам бракує. Ми не маємо солідно випрацьованого свого богослов’я. Ось завдання для наших богословів − для вас: випрацювати богословську думку, яка була б справді дзеркалом нашої душі – з одного боку, науково бездоганною, з іншого – справді нашою. Кажу це після багатьох років змагання за наш патріарший устрій, за визнання його для нашої Церкви. Щораз більше я розумію, як нам це потрібно.

Це не завдання для загалу, а насамперед для спеціалістів, таких, якими є ви. Це не означає, що богословська думка мусить нас відокремлювати від інших. Вона повинна бути глибока і своя, має бути своїм внеском у розуміння богословської традиції, свого духовного богословського «я».

Суть нашого богослов’я − бути собою. То дуже складне завдання. І я тішуся, що ви над цим починаєте працювати. У нашій історії було дуже мало оригінальних богословів, яких би представники інших Церков радо цитували, було мало богослов’я як справжнього внеску в розвиток духовної історії цілого світу, розуміння всього сотворіння в дуже специфічний спосіб. Вам як богословам треба глибоко задуматися, хто ми є, яка наша богословська ідентичність. Пригадаймо собі слова з послання Митрополита Андрея «Наближаються часи» (1906 р.), в якому він говорить про екуменічне завдання Церкви. Між іншим, він каже: «Коли хтось із вас щось напише, то воно повинно бути так простудійоване і так продумане глибоко, щоб щойно за сто років міг хтось щось до цього додати». Тут, бачите, Митрополит Андрей поставив дуже високо планку для нашої праці. Тому, прошу вас, пишіть, працюйте, пишіть солідні речі, пам’ятаючи, що сказав Митрополит Шептицький.

З Божою поміччю маємо оцей університет, цей факультет і вас, людей, які показали, що можуть працювати на справді науковому рівні. Таке завдання є почесним. Це справді служіння своїй Церкві. Ми маємо УБНТ, яке повинно займатися поширення богословської культури в народі. Чи ви є членами цього товариства чи ні, важливо, щоб ви творили богослов’я. Перед Богом, перед Церквою і перед людьми ви повинні виправдати ці надії й скористатися наданими вам можливостями, яких не мали ваші попередники з різних об’єктивних причин. Моє звернення, моє бажання, моє прохання до вас: прошу вас, працюйте дуже солідно, не жалуйте себе.