Нація без голови?

Ну, так, правильно. Але підростають нові молодші покоління з новими поглядами, і щось поволі буде мінятися. Ми мусимо перейти «сорок років у пустелі».

«Собор не є комерційною будовою. Це дім, який люди будують не тільки грішми, а й молитвою»

Владико, скажіть, будь ласка, а ви у своєму житті мали миті, коли шкодували, що не маєте власної сім’ї, своєї родини, не маєте дітей?

Ні, ніколи. То є, знаєте, абсолютно ніщо. Я своїм покликанням і своїм станом життя завжди був дуже задоволений. Маю такий склад характеру, що я задоволений тим, що маю. Ніколи не мав колосальних прагнень, що коли я того не буду мати, то буду нещасливим, ні. Там, де я був, куди мене послали, які мені давали завдання, я це все так сприймав, як само собою зрозуміле. І тому я можу щиро вам сказати – що у своєму житті я був досить щасливий. Ніколи не був страшно пригноблений, ой, що-то діється зі мною! Можливо, треба було трошки більше працювати над собою, це я бачу з висоти своїх літ. Я ніколи не відчував, що я нещасливий. Завжди був задоволений тим, що було, не вимагав більше. Такий мій шлях.

Мені жаль, щиро вам признаюся, я не використав багато нагод, через які міг би багато чого зробити краще. Наприклад, міг би краще послужити людям, краще й більше навчитися, більше духовно загартуватися, здійснити інші корисні проекти. І мені жаль, я завжди замало вчився, замало читав, можливо, й замало молився, замало використав нагод спілкуватися із людьми, вчитися від них.

Знаєте, ми у Святому Письмі маємо такі гарні Господні слова, коли Він каже, що все зробите, що ви мали зробити, скажіть собі: я не потрібний слуга. Значить, що людина повинна старатися свої таланти якось може більш серйозно використовувати.

Храм, який Церква зводить у Києві, чиє це дітище? Чия це мрія?

Важко навіть сказати, хто первісно таку думку мав. Напевно, це був Блаженніший Мирослав Любачівський, це те, що я знаю з розмови з ним, хоча він не дожив навіть до початку здійснення цієї мрії. Але чи це була його оригінальна думка, не знаю. Думаю, що також були інші люди, які вважали, що ми повинні мати такий центральний храм, який ми всі могли би називати своїм.

І 2010 року, ви маєте надію, що храм відкриє свої двері?

Ну, скоріше чи пізніше, думаю, воно буде так.

Я не хочу казати, що ось певно тоді-то і тоді-то купуйте квитки на поїзд чи на літак і приїжджайте, люди. Бо є різного роду обставини. Але надіємося, і небезпідставно, що, можливо, восени 2010 року зможемо уже служити у храмі. Я не кажу, що він буде остаточно завершений і все буде на своєму місці, але буде готовий настільки, що вже можна буде там служили. Проект такого типу не є комерційною будовою. Це є дім, який люди будують не тільки грішми, а й молитвою.

До певної міри нам це трудно йде, бо це коштовний проект. Але цей храм є проектом цілої нашої церкви.

Нещодавно прийшла така пожертва, яку зібрали люди в Австралії, які відчувають себе причетними до нашої греко-католицької церкви, зібрали певну суму грошей і переслали на будову цього храму. Будова йде поволі. Якби ми мали більше грошей, справа би йшла скоріше, але ми маємо стільки, скільки маємо, скільки добрі люди складають, більше, чи менше. І так ідемо вперед.

Низка концертів, що заплановано на початку травня – яка їхня ідея?

Спочатку виникла ідея тих концертів як нагода зібрати кошти на храм. Але пізніше, коли ми почали над тим працювати, все набрало іншої форми, іншої думки. Я не хочу заперечувати, що ми будемо дуже вдячні за кожну гривню, яку люди зложать у побудову собору з нагоди того концерту. Абсолютно не будемо плакати, будемо дуже раді. Але, бачите, є ще щось більше за тим.

Проведення цих концертів збіглося зі всесвітньою фінансовою кризою. Якась криза є, але крім фінансової, вона виявилася перш за все кризою духовною, і багато людей почуваються пригнобленими, декому бракує грошей, щоб купити хліб, дітей вигодувати, люди втрачають працю.

Я одержав листа від мого товариша з Америки, в деяких околицях ситуація дуже й дуже прикра. Не диво, що і в нас є певне пригноблення, люди переживають. Дехто чекає ще дуже жахливих часів, при цьому забуваючи, що й вони минуться. Криз у світі, в житті, в історії плюс ще з війнами було безліч, і ця криза, яку ми переживаємо, хоча вона всесвітня, її дуже роздраматизовують. Але тим не менш, вона мине. Але щоб не пірнути на дно, щоб не загубити себе, треба вірити, що є щось триваліше, ніж та криза.

Безумовно, абсолютно витривалішим є Бог, у цьому немає сумніву. Але є також певні прояви Божого, які для нас є дуже цінними. І одним із них є класичне мистецтво: будь це література, будь це музика, будь це образотворчі речі, які пережили століття і завжди є цікаві й актуальні. Значить, є певні вартості в житті, важливі для людей з різних епох, різних країн, різних культур, різних походжень. І такою вартістю є також класична музика. Ми хочемо ці концерти подарувати нашій спільноті, тим, хто хоче, хто здібний цим скористатися.

Може більш ефективним було би зробити концерт естрадної, легкої музики, зібрати кілька популярних співаків, забавити людей, і сказати: люди добрі, тепер іде капелюх, киньте, що можете, на собор. Люди би на це зреагували, поскидали б ті пожертви, але що ми, властиво, би дали людям? Пустої радості? Натомість ми хочемо, щоб люди зуміли відчути спокій душі.

Виконавці, які мають приїхати і взяти участь у цих концертах, вони ж приїздять не безкоштовно, чи не так?

То вже більше може сказати отець Василь Вільчик, він більше в тому поінформований. Мені хтось був поставив таке запитання: «А чи є спонсори на ці концерти?». Я сказав: «Певно, що є!». А ті митці, які зголосилися, які безкоштовно або за дуже малу винагороду щось дуже гарного нам дадуть. Вони дають те, що мають, а мають талант, мають здібність відтворити красу. Це також є спонсори. Будуть світового масштабу виконавці.

Владико, ви плануєте бути присутніми на всіх концертах?

Якщо витримаю. Я, знаєте, вже не такий молодець. Сьогодні я мав бути в Римі, але не вийшло, бо фізично погано почувався. Ну, то я з вами маю нагоду приємно побалакати.

Дякую.

Але я хотів би підтримати цей захід. Бо я собі так подумав, що якщо люди такого формату як та співачка (Вікторія Лук’янець – ред.) чи інші, якщо вони готові зробити такий вклад, то я хочу щонайменше своєю присутністю подякувати їм за це, показати, що ми дуже високо цінуємо їхню жертовність. І якщо витримаю всі ті п’ять заходів…

З Божою поміччю.

Так, бо від міста до міста треба гнати, щоб успіти на певний час.

А ви самі водили свого часу авто?

Так.

Який ваш улюблений був автомобіль?

Це було італійське «Уно», мале авто, але дуже гарне, моє справді улюблене. У своєму житті я мав тільки одне оригінальне авто, всі інші – були автомобілі з другої руки, бо я не мав за що купувати нові. Моє перше авто коштувало сто доларів, але їздило воно чотири роки, і я навіть ще його продав за сорок доларів. Але італійське «Уно» було для мене дуже дороге, воно було найкраще, його, на жаль, у мене вкрали.

Ви надавали перевагу їздити лише у якихось дрібних справах по місту чи подорожували у дальні країни?

Я і так, і сяк. Коли треба було, я сідав і їхав. Знаєте, коли чоловік молодший, йому море по коліна.

Дозволяли собі порушувати правила дорожнього руху?

Ні. Я старався бути солідним водієм. Я сам у своєму житті пережив кілька катастроф, аварій, і свідомий того, що треба їхати обережно і реалістично, шанувати себе і шанувати других. За всі роки за кермом я дістав тільки одну кару, та й то за дурницю – я переїхав подвійну лінію. Але, Богу дякувати, не робив дорожній міліції якихось особливих проблем.

А які ваші основні правила життя?

Ті, про які ми молимося щодня в літургії, молимося про те, щоб «осталий час життя нашого в мирі і покаянні скінчити».

Знаєте, скажу так: не шарпатися, берегти здоров’я скільки Бог дає, старатися працювати, не сидіти без діла, молитися та якось старатися жити в згоді з людьми. Не хочу жити в світі зайвих бажань, які нездійсненні. Але те, що це так як Бог дав, так і є, видно, що так добре.

«Вороги – це є умовна річ, і я би не будував свого життя у відповідь на ворогів»

Дозволю собі поставити запитання дещо брутально: чому Бог не дає об’єднання української церкви? Чи ми терпіння не маємо?

Я думаю, що питання погано поставлено, пробачте, з повною пошаною до вас. Ні, Господь Бог дає, тільки ми не хочемо прийняти. Ми не є готові прийняти Божий дар, ми не хочемо його прийняти. Я не маю ні найменшого сумніву, що Бог хоче і дає нам те, що нам потрібно для сповнення Божої волі, тільки ми не готові цього прийняти.

На сьогодні чотири окремі церкви – Греко-католицька церква, УПЦ Київського патріархату, УПЦ Московського патріархату та УАПЦ – де спільна основа, на якій чотири церкви одного кореня можуть знайти єдність?

Святе Євангеліє – це є підставою. Крім того, є спільна історія, спільна культура, спільне служіння тому самому народові.

Спільні вороги?

Ви пригадуєте, Ісус Христос молився за тих, хто його розпинав. А хто кого розпинає? Тільки ворог мене буде розпинати. А Ісус Христос за них молився, бо він не мав ворогів.

Вороги – це є умовна річ, і я би не будував свого життя у відповідь на ворогів. Об’єднуватися тільки задля того, що є спільні вороги – але нічого це не дало, історія це довела. Сьогоднішня політика – це ще один наочний доказ.

Є спільне Євангеліє, є спільна традиція, але нам бракує такого щирого бажання, як бути разом. А можна, абсолютно можна. Тільки треба цього направду дуже хотіти.

Полюби ближнього як себе самого? Отже, ми не любимо насамперед себе, кожен із нас.

Правильно, ви дуже добре сказали, ми не любимо себе. Дуже часто ми себе не любимо, не шануємо того Божого дару, який ми одержали від Бога, ми у самому собі. А тому, що не шануємо себе і Божого дару для себе, ми не шануємо того самого дару і в своєму ближньому.

І де вихід?

Бути кращими християнами, жити по Євангелію. Треба, щоб ми старалися бути кращими християнами. Бо ми всі дуже переконані, що ми є дуже добрі, але маємо факт, якого не можемо заперечити – ми не є об’єднані, а з цієї точки зору усі ми в якийсь спосіб до якоїсь міри грішимо. Не хочемо об’єднатися у Хресті. Ми хочемо об’єднатися у такий спосіб: прийди до мене, роби те, що я тобі кажу, у мене є все спасіння. Ні, у Хресті є спасіння, а не в людях.

Ми всі мусимо дуже-дуже серйозно себе запитати – чи ми направду готові жертвувати, щоби бути одним цілим. Я сумніваюся, ми ще не цілком готові. А треба, власне, працювати. Не домовлятися нагорі між Владиками, ні. Треба збудити в цілому народі, починаючи від найбільшого до найменшого, бажання бути разом. Тоді все піде дуже гладко. І ми будемо сміятися, що ми були такі дурні, що ми не могли того зробити скоріше. Це не є легко, так, воно дуже легко звучить. Але, знаєте, себе побороти, собі сказати: ні, я не є вся правда, Бог – є вся правда. Це трудно, але над тим треба працювати. Божий дар чекає на нас. Я не думаю, що Бог скупий до нас.

“Главред”