Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

“Історія з так званими “підгорецькими отцями” триває вже приблизно десять років. Вони є прихильниками харизматичного підходу, твердять, що Господь Бог спілкується з ними в особливий спосіб, що вони мають особливе об’явлення від Бога, і на підставі цього вважають себе спосібними наставляти навіть своїх наставників. Провини “підгорецьких отців” насамперед в тому, що вони не визнають належної Церковної влади і творять конфронтаційні ситуації через поширення різних наклепів на керівництво та членів Церкви. Вони добачають в проводі Католицької Церкви великі недомагання, єресь і своїм їдким негативізмом виходять із канонічних рамок. Так було у Васильянському чині, з якого вони були виключені Римською Апостольською столицею, так було у Чехії, звідки їх випросив архиєпископ Праги, Кардинал Вилк, і так зараз є в Україні, де їхні поступки допровадили до великої екскомуніки, тобто виключення з Христової Церкви.

Популярність “підгорецьких отців” серед кількасот їхніх прихильників можна пояснити тим, що вони вміють промовити до людей. Але носії негативної харизми, яких так добре знало ХХ століття, також були популярними. Популярність – це ще не критерій. Основний християнський критерій – плоди Святого Духа. Чи є вони життєдайними? Чи навкруг них є мир? Чи є радість, смирення, злагода, покаяння? На жаль, основний плід їхньої діяльності – це критика, лайка, поділ і схизма. Це гіркий плід.
Нормальних добросовісних католиків, добрих християн вони називають єретиками. Провідний імпульс риторики “підгорецьких отців” спрямований проти Блаженнійшого патріарха Любомира (Гузара), який сьогодні в Україні втішається великою любов’ю, авторитетом, бо має врівноважену, мудру, духовну поставу, чого в нашому суспільстві дуже бракує. Те, що Блаженніший плекає міжконфесійну злагоду, зокрема з нашими Православними братами і сестрами, отці вважають за релятивізм, тобто, що Блаженніший недостатньо католик.
Риторика “підгорецьких отців” чимраз більше розвивається в напрямі істерії. Вони, на превеликий жаль, дослужилися до великої екскомуніки, тобто вони є виключені з Католицької Церкви за те, що у самозванський спосіб називають себе єпископами. Сьогодні жертвою їхніх нападок стає владика Сімкайло, який в складний для церкви час перебування в підпіллі жертвенно віддавав себе богослужінню і зазнавав переслідувань, вчора був хтось інший, завтра будуть чергові “негідники” серед церковного проводу. Це є сумне явище. Шкода самих “отців”, а ще більше – їхніх прихильників, бо прийде момент (так буває зі всіма схизматиськими, сектанськими тенденціями, які самі себе вивищують і визначають як єдиний критерій істини), коли наступить велике розчарування. Можливо, їхні послідовники, згіршені фанатичним досвідом, взагалі можуть потім відпасти від віри або зазнати глибокої психічної травми.
“Підгорецькі отці” в своєму підході й ідеології виступають проти історико-критичного методу — академічного підходу до богословських питань, який підключає розум до осмислення Святого Письма та інших текстів Церковної традиції. За тим криється бажання, щоб люди не думали. Духовний провідник, який схиляє до того, починає посягати на свобідну волю людини, яка є одним з найбільших Божих дарів. Коли хтось старається нами маніпулювати, страхом заганяти в послух, в підчинення собі, можна бути певним, що тут не діє Божа благодать. Тут є дуже небезпечний момент не лише духовного, але й психічного порядку. Можна сумніватися, чи це суто моральна проблема “підгорецьких отців”, чи вони самі мають глибоко травмовану психіку.
Не раз в останні роки в ключових політичних моментах були дуже видимі акції, спрямовані на те, щоб дестабілізувати УГКЦ, яка є найстабільнішим соціальним організмом в Західній Україні. Ми переживаємо дуже непростий процес виходу із жахливої драми ХХ століття, коли на нашій землі руками зовнішніх ворогів, які керувалися людиноненависницькими ідеологіями, нищилися мільйони людей. І це кровопролиття, пониження людської гідності, які мають свої рецидиви навіть в пострадянський час, є моральною недугою, яку треба лікувати з великою любов’ю і терпеливістю. Можливо, не диво, що травмоване населення може звертатися до самовисвячених осіб, які пропонують себе як ті, хто виведе людей з такого стану. Але тут нема легкої, короткої дороги. Все населення мусить відкриватися на Божу благодать, морально себе піднімати, щоб зцілити душу після духовної кривди, заподіяної протягом довгих десятиліть”.

“Галицький кореспондент”