Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

Розмова з ректором УКУ о. д-ром Борисом Ґудзяком із приводу перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва

Кор: Яке, на Вашу думку, значення переїзду Глави УГКЦ до Києва?

о. Ґудзяк: Оцінка переїзду глави УГКЦ до Києва значною мірою залежить від бачення Греко-Католицької Церкви взагалі. У Російській імперії і тих державних утвореннях, які унаслідували її імперіялістичну ідеологію, УГКЦ вважалася дуже небезпечним явищем. Тому було зроблено колосальні зусилля, щоби це явище марґіналізувати, а то і вигасити. Цей імідж УГКЦ, який плекався століттями, ще не вповні відмер. Разом із тим об’єктивний спостерігач може добачати в Греко-Католицькій Церкві унікальний феномен живучости віри і культурної та національної життєдайности. У цьому контексті переїзд Глави УГКЦ до Києва набирає надзвичайно позитивного значення.

У часі Помаранчевої революції Київ став місцем зустрічі всіх людей доброї волі. Київський майдан подолав намагання політичних чинників роз’єднати український народ. Це вказує на важливість бути разом, бо тільки в цьому бутті поряд ми будемо краще бачити й розуміти одне одного. Хочеться вірити, що якщо у справах політичних схід і захід України порозумілися, то таке взаєморозуміння і бажання до співпраці може розвинутися на церковному полі.

Кор: Чи йдеться тут про розширення впливу УГКЦ?

о. Ґудзяк: Греко-Католицька Церква позбавляється свого марґінального становища, коли її можна було зводити лише до одного регіону. З іншого боку, я не думаю, що Греко-Католицька Церква може чи то на стратегічному, чи на практичному рівні мати наміри якоїсь всеукраїнської гегемонії. Жодна релігія і жодна конфесія сьогодні не можуть опанувати українське суспільство. Християнство вже не буде явищем, яке характерне для цілого суспільства. Думаю, що практикуючих християн ще довго буде дуже мало. Проте надзвичайно важливим є автентичність їхнього свідчення не лише в суто духовному плані, але також і в культурному, суспільному та політичному.

Кор: Який досвід УГКЦ з цього огляду є особливо важливим?

о. Ґудзяк: Не секрет, що греко-католики відіграли дуже важливу роль у Помаранчевій революції; це є аксіома, що, принаймні від XIX століття, головною інституційною устоєю українства була Греко-Католицька Церква та її провід. А може, найважливіше, що УГКЦ була єдиною великою соціяльною структурою в Радянському Союзі, яка не підкорилась терору; це була чисельно найбільша організована структура спротиву. Тоталітаризм минув, а Греко-Католицька Церква залишилася. Вона перемогла найбільші загрози XX століття. З усією своєю кволістю, недоліками та грішністю, вона таки не пішла на фундаментальний компроміс з атеїстичним режимом. Саме ця така автентично-релігійна позиція допомогла проводові УГКЦ не підтримувати того чи іншого кандидата в передвиборчому процесі; тобто Церква залишилися вільною, або, що є важливіше, вона залишилася вірною передовсім Христові і Євангелію і не піддавалася якимось легким чи вимушеним маніпуляціям.

Сьогодні українське суспільство дуже потребує такої волі і такої вірности, такого свідчення УГКЦ, її проводу, її вірних. Вона може стати каталізатором для певних оздоровлюючих процесів у суспільстві та церковному житті в Україні. Якщо сьогодні всі конфесії, причому не християнські, можуть мати свої центри в Києві, то ця Церква, яка не скорилася в комуністичний час, яка в модерну епоху є носієм української культури, мови, національної свідомости, яка лишилася незалежною і провадила населення до вартостей у час передвиборчого нагнітання і яка має пряме наслідство Київських митрополитів від часу Володимирового Хрещення, — ця Церква мусить мати свій осідок у Києві.

Кор: Сьогодні часто можна почути думку, що Львів із переїздом Блаженнішого до Києва втрачає свого духовного Батька, Главу Церкви і тим самим втрачає щось, що дуже властиве для цього галицького центру. На Вашу думку, що Львів все-таки здобуває в цьому історичному акті?

о. Ґудзяк: Львів не може покладатися завжди тільки на героїв і на великих митрополитів. Він має стати зрілою християнською спільнотою. Якщо Львів буде пасивно дивитися й оплакувати від’їзд такої, погодьмося, непересічної особистости, як Патріярх Любомир, то це неодмінно спричинить велику втрату. Однак я думаю, що ця подія дає великий шанс для Львова – можливість витворити свою нову місію. Над цим треба дуже уважно подумати й молитися, і просити Божого просвітлення, щоб зрозуміти, що це точно означає. Думаю, що Львів трошки застоявся чи засидівся за останні 10 років. Він задовільнився статусом центру певного національного та духовного відродження. Він мав свою Церкву, а як Галицького митрополита він мав дуже достойну особистість. Тим-то він спинався на провідну позицію в національному відродженні, — позицію, на яку він не до кінця був спроможний. Натомість, якщо він може, так би мовити, чутися добре в ролі такого регіонального осередку, який має променювати своїми ідеями, акціям без претензій на провід у всеукраїнському масштабі, то він зміг би бути самим собою. Тут знов є прикладом сам Господь Ісус Христос. Він не проявив якоїсь влади, чи сили, чи навіть структуризації, але Він до кінця представив певні вартості. Львів сьогодні має саме таке Христове покликання – свідчити про певні вартості, щоби вони променювали на цілу Україну, і не переживати про механізми, позиції, якусь владу, завдяки якій ці вартості будуть прийняті. Дуже важливо, щоби Львів зблизився й обійняв без гордині, по-братньому інші галицькі центри, щоб простягнув миролюбну і шанобливу десницю до Закарпаття. Церковне життя Львова має стати приміром. Хай це буде мала лабораторія церковного життя: катехизація, парохіяльне життя, праця з молоддю, апостолят серед військовослужбовців, праця із силовими структурами. Нехай відновлюється спроба культурного синтезу – розвитку культури та втілення в ній глибинних християнських вартостей, нехай, зрештою, у Львові християнська етика запанує у львівській політиці та соціяльно-економічному житті. Нехай кожна наша парохія щотижня годує 50 голодних. Це буде променювати не лише на Схід, до Києва, Харкова і Донецька, але також і на Західну Европу, яка втратила до великої міри свою християнську тотожність.

Я би тут провів паралель з Оксфордом в Англії. Це маленьке університетське містечко, розміщене навіддалік від столиці, в інтелектуальному плані променює на весь світ уже понад сімсот років. Львів, який має 116 тис. студентів, має зосередитися на цій культурній, духовній ролі і таким чином реалізувати цю місію.

Розмовляв Петро Дідула