Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

Вельмишановне товариство, вітаю вас!

Дякую усім вам, що прийняли наше запрошення. В сутнісних реакціях на Звернення УКУ ми не чули заперечень по суті висловлених нами аргументів. Чого, на думку багатьох, бракує, так це відповіді на одвічне слов’янське запитання: „Що робити?”

Отже, наша зустріч є спробою допомогти одне одному шукати таку відповідь.

Здається, нас зібралося більше, ніж це допустимо, щоб кожен мав можливість виступити в дискусії з розлогими міркуваннями. Тому я прошу вас говорити максимально стисло і не ображатися, якщо комусь забракне часу виступити.

Здається також, що нас об’єднує емоційне неприйняття нинішньої ситуації і доволі нечітке усвідомлення того, які політичні кроки виявляться для України рятівними. Тому пропоную не витрачати час на вихлюпування надмірних емоцій і в дискусії відразу переходити до конкретних пропозицій.

Проте водночас я перепрошую, що як ведучий дозволю собі виступити напочатку з 12-хвилинним словом. Мій текст – не програмний документ, а радше затравка для дискусії.

Спершу я планував обмежитися згадкою про виключно моральні аспекти. Проте ситуація почала стрімко наближатися до тієї, що була в момент наростання помаранчевого бунту: я маю на увазі перетворення суто політичного протистояння у моральне. Іншими словами, сьогодні навіть суто політичні моменти щораз більше набувають моральної ваги.

Ось кілька прикладів. Той факт, що так мало людей може сформулювати вихід із ситуації, зайвий раз підтверджує, що народ фактично усунутий від реального впливу на події. Владна система давно вже оговталась після помаранчевого шоку й віртуозно удосконалила саму себе, знову замкнувши владні важелі на нечисленній групці осіб. Це явно антидемократична і глибоко аморальна ситуація, оскільки в народу знову відбирають його суверенні права.

Отож, однією з найголовніших вимог нинішнього моменту має стати вимога реформи виборчого законодавства (якої саме, хай скажуть фахівці). Питання до всіх нас: Чи вдасться львівській громаді консолідувати довкола цієї вимоги політичні сили нашого регіону?

Незнищенність дотеперішньої владної системи трималась також і на тому, що кожного разу їй вдавалося переконати народ, що порятунок прийде від тієї чи іншої політичної сили. В принципі, це нормальне демократичне правило, але лише за умови, що програми цих політичних груп акумулюють в собі життєві інтереси різних сегментів народу.

Насправді ж в Україні партійні програми стали лише плакатами для декорування виборчих дільниць. Тому народ не має важелів впливу на їх формування, а відтак сам став об’єктом відвертих партійних маніпуляцій.

Це має катастрофічні наслідки для морального стану суспільства: після короткочасного злету помаранчевої надії люди знову втратили віру в те, що своїми діями вони можуть змінити ситуацію.

Отож: Чи може Львівщина запропонувати дійовий механізм впливу суспільства на формування і виконання партійних програм? Іншими словами, як змусити політиків дотримуватися слова?

Нинішня криза в один момент виявила цілі проломи у нашій національній безпеці. І референдум 1991-го року, і подальший розвиток української державності тримались на тому, що більшості компартійних, а тоді й економічних еліт було вигідно „стати незалежниками” і розробляти „золоту жилу” української державності.

Сьогодні постало питання: Чи готові ми до ситуації, коли більшість правлячої еліти задля здобуття чи утримання влади розплачуватиметься головними стратегічними „запасами”, чи, якщо хочете, опорами нашої незалежності? Чи можемо ми запропонувати дійові запобіжні інструменти?

Нова політична криза оголила доволі мізерний стан нашого регіону. Він був головною опорою помаранчевих сил, отже подальша війна на знищення між Ющенком і Тимошенко призведе до тотальної руйнації політичного ресурсу Галичини. Ще якийсь час галичани у відчаї обстоюватимуть рештки своєї надії на того чи того конкурента, але все це може закінчитись цілковитим знеохоченням людей або, навпаки, їхньою надмірною радикалізацією. Тоді нас можна буде взяти голими руками.

Склеїти помаранчевий політичний „шлюб” уже неможливо. Але неможливо також допустити самознищення Галичини. Президент Ющенко пропонує Галичині зберегти коаліцію принаймні на місцях.

Отже, питання до нас: Чи можна сьогодні зберегти коаліцію на місцях чи слід, навпаки, „перезавантажити” принаймні Львівщину, переформатувавши її політикум?

У Зверненні УКУ сказано: „Жодна сторона не є невинною у цьому конфлікті. Кожна почувається жертвою підступності інших, хоч сама у зручний момент також вдається до негідної змови”.

У конфліктології це – хрестоматійна ситуація, яка передбачає щораз більшу демонізацію суперника, реальні чи вигадані гріхи якого знімають у мене будь-які психологічні бар’єри перед застосуванням тих самих аморальних методів. „Я змушений чинити так, бо ви ж бачите, який аморальний передо мною суперник!”

Ось чому мало надії, що політики почують наші етичні застереження. Але що тоді?

Якщо йти за Рене Жіраром, то сліпий конфлікт і „війну всіх проти всіх” не можна поступово пригасити. Конфлікт нарощується по спіралі й завершується тим, що якась жертва стає козлом відпущення (або цапом-відбувайлом), якого всі дружно знищують. Останні політичні події дають нагоду припустити, що на таку роль уже визначено Віктора Ющенка.

Не одна людина в цьому залі не раз критикувала нинішнього Президента України, але всі ми розуміємо, що Раїса Богатирьова має рацію: в нинішній ситуації знищення Ющенка призвело б до знищення його визначальних державотворчих проектів. Це було б погибельно для української державності.

Проте сліпо підтримувати Ющенка в нинішньому конфлікті так само неможливо, оскільки це виправдовувало б хибні кроки його особисто чи його Секретаріату.

Саме ця суперечність і викликає, здається, параліч Галичини.

Проте з цієї ситуації, крім козла відпущення, можливий ще один вихід: якщо якесь протиріччя не можна вирішити, то його можна …взагалі діалектично зняти.

Чомусь найперше спадає на гадку іронічна ілюстрація сказаного: два глухарі на току так захоплені своїм матримоніальним протиборством, що їх легко бере на мушку непомічений мисливець. Що ж, в ролі такого мисливця політичними хащами України давно вже гуляє Росія.

Проте теоретично можливий і інший вихід: повне „перезавантаження” країни, поява нової атрактивної, високоморальної і я б навіть сказав: пасіонарної політичної сили, яка цілковито міняє парадигму політичного життя держави, усуваючи при цьому і нерозв’язний конфлікт. Я особисто – за такий варіант.

Але питання до нас сьогодні: Якими є шанси, що така сила з’явиться на Львівщині, чи ширше – в Галичині? Іншими словами: чи може прийти щось добре з галицького Назарету?

Проте не все так просто з тим переформатуванням. Адже без морального оздоровлення галицького політикуму будь-яке переформатування його буде нагадувати „товчіння води в ступі”. Результат був би аналогічним черговому призначенню Піскуна на Генерального прокурора. Я добре усвідомлюю, що всі заклики до моральності в наших умовах практично не діють, бо легко нейтралізуються егоїстичними інтересами. Проте, якщо вірити опитуванням, уже 55% опитаних визнали, що головною причиною нинішньої кризи є занепад моральних цінностей. Отже, навіть на прагматичному рівні ми починаємо розуміти, що нехтування Божим законом веде всю країну до краху.

То який вихід?

В юдео-християнській традиції головне – „переформатувати” людину, переписати закон, що в її серці й у відповідності до якого вона живе. Отже, без внутрішнього бажання людини змінити її майже неможливо. Тому ми повинні знайти критичну масу людей, які готові будуть явочним порядком жити за іншим законом. Чи є така критична маса на Львівщині?

Оскільки людина за означенням грішна, то другою опорою є закон. Але чи знаємо ми, як конкретно потрібно реформувати наше законодавство, щоб чесний політик чи бізнесмен перестав бути т.зв. „лузером”? Чи готові ми пікетувати Верховну Раду, щоб ці реформи були втілені в життя?

Ахілесовою п’ятою для нашого суспільства є брак солідарності. У нас є багато чесних і незіпсутих людей, але кожен із них почувається „одним у полі воїном”. Чи можемо ми подолати постпомаранчеву зневіру і знову заохотити людей до солідарності?

Перехід із аморальності до моралі – це квантовий, тобто стрибкоподібний перехід. Не можна уявити собі п’ятилітній план морального одужання, за яким політик сьогодні збреше двадцять разів, а завтра – лише дев’ятнадцять. Отже, на такий духовний „стрибок” потрібно зважитись, він вимагає певної енергії. Чому?

Бо напочатку він обов’язково вимагатиме певної, хай навіть найменшої жертви. Саме тієї жертви, проти якої так голосно бунтують наші інстинкти самозбереження, задоволення й марнославства. Ми всі відчуваємо, що для бажаного політичного переформатування потрібен відповідний політичний лідер. Але лідер не з’явиться, доки не з’явиться той, хто зважиться піти на жертву. Це одвічний досвід християнства, який постає тепер перед нами у всій своїй неминучості.

Отож, я узагальню все сказане в цій частині так: Чи визріла Галичина до того, щоб конвертувати свою традиційну прив’язаність до Церкви у морально стійку (але не моралізаторську!) політичну позицію? Чи може з Галичини початися рух за моральне оздоровлення політичного життя України?

Мирослав Маринович