Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

Нещодавно побачила світ друга за останній рік книга у видавничій серії УКУ «Київське християнство та унійна традиція» – «Володимирсько-Берестейська єпархія XI–XVIII століть: історичні нариси». Її авторами є відомі дослідники Східної Церкви – професори Анджей Ґіль з Любліна та Ігор Скочиляс, декан Гуманітарного факультету УКУ. Видання є плодом довголітньої академічної співпраці декількох дослідницьких осередків – Українського Католицького Університету, Інституту Центрально-Східної Європи (Польща) та Національної академії наук України, що об’єдналися задля вивчення культурної й еклезіальної спадщини Церков києвохристиянської традиції Володимирового хрещення.

Історичні нариси репрезентують культурно-релігійну традицію двох сусідніх реґіонів сучасних Білорусі та України – Берестейщини й Волині. Починаючи з кінця XI ст., ця традиція географічно й інституційно розвивалася в рамках Володимирської єпархії слов’янсько-візантійського обряду, що підпорядковувалася Київській митрополичій кафедрі, а в окремі періоди належала до Галицької й Литовської церковних провінцій. Використані в книзі унікальні джерельні матеріали увиразнюють тісну пов’язаність Православної та Унійної Церков з руським соціумом українсько-польсько-білоруського етноконфесійного пограниччя й політичними структурами Галицько-Волинського князівства, Литви та Речі Посполитої.

Пропоновані читачам нариси з історії Володимирсько-Берестейської єпархії XI–XVIII ст. дискурсивно належать до студій про культурну й еклезіальну традицію Східної Церкви, що помітно пожвавилися після політичних змін у країнах колишнього соціалістичного табору наприкінці 1980-х рр., розпаду Радянського Союзу і появи на його руїнах нових незалежних держав. За словами одного з авторів книги – Ігоря Скочиляса, дослідження робить свій скромний, але посутній внесок у досягнення консенсусу щодо подолання відмінностей між різними християнськими конфесіями в сучасній Україні. Водночас книга репрезентує новий напрямок історичної регіоналістики – „єпархіальну історію”, покликану представити локальні особливості рецепції „руської віри” в різних владицтвах розлогої Київської митрополії.

Своїми структурами Володимирська єпархія охоплювали регіональну мозаїку географічного ландшафту теперішніх Брестської області Республіки Білорусь (Берестейщина й Пинське Полісся), Люблінського, Мазовецького та Підляського воєводств Польщі (Підляшшя й Холмщина), Волинської та Львівської областей України (Волинь і Галичина). Ця мозаїка історичних регіонів виконувала подвійну функцію – і як територіального „полюса відштовхування”, і як „полюса притягування”, забезпечуючи відносну стабільність єпархіальної структури, котра базувалася на соціокультурній єдності та спільно пережитому духовно-релігійному досвіді. Своєю чергою, політичний фактор (зовнішня і внутрішня політика держав, на теренах яких розташовувалася певна церковна провінція) також виразно впливав на юрисдикцію й адміністративний устрій владицтва, детермінуючи, залежно від його географічної локалізації, збільшення або ж, навпаки, редукцію канонічної території. Дослідження історії Володимирського владицтва в „довгому триванні” – від XI до кінця XVIII ст. – дозволяє простежити зміни в „цивілізуванні” й уніфікації цього строкатого географічного простору, який церковній єрархії вдалося опанувати за підтримки державних чинників і суспільних перетворень, значною мірою зруйнувавши бар’єри для проникнення в найвіддаленіші парафії (скажімо, болотистого Полісся чи покритого густими лісами Підляшшя) культурних і релігійних інновацій, а також налагодивши обмін інформацією між центром (Успенським владичим двором у Володимирі) та намісницькими (деканатськими) округами.

Автори нарисів особливу увагу звертають на тісний зв’язок між тогочасною руською культурою та Східною Церквою (Православною, а з 1596 р. й Унійною), а також на формулювання тогочасною духовною елітою категорій „нормативного” християнства (christianitas) і його практичне втілення „парафіяльною цивілізацією”. Ця діалогічна взаємодія в середньовіччі та в ранньомодерний період визначала межі розселення сповідників слов’янсько-візантійського обряду, а єпархіальні кордони маркували західну границю локалізації руської етноконфесійної спільноти. Єдина канонічна територія Володимирсько-Берестейської єпархії, домінуюча києвохристиянська (передовсім літургійна) традиція, спільний обряд, усталена еклезіальна пам’ять про минуле та подібна „ментальна географія” в сукупності творили елементи тяглості. За умов конфесійних, політичних і станових поділів саме церковні структури – від владичої резиденції до парафії включно – уможливили збереження єдності руської домодерної культури, долучившись до творення протонаціональної самосвідомості сучасних білорусів, поляків та українців.