Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

За тиждень після перенесення осідку глави УГКЦ до Києва – 28 серпня – відбудеться ще одне велике «переселення» – Львівська Духовна Семінарія Святого Духа та філософсько-богословський факультет Українського Католицького Університету святкуватимуть своє новосілля. Але вже у Львові.

Про амбітні стратегічні завдання, які ставлять перед собою натхненники та «будівничі» нового Богословського Центру, про роль УГКЦ та Українського Католицького Університету в сучасному українському суспільстві у ексклюзивному інтерв’ю для Західної інформаційної корпорації розповідає ректор УКУ о. д-р Борис Ґудзяк.

Прецеденти в житті УКГЦ

– Як відобразиться на житті пересічного вірного УГКЦ побудова такого масштабного освітнього центру?

– Пересічний мирянин постійно потребує священичої опіки: від хрещення та вінчання до похорону. Але, очевидно, не тільки цього. Ціле життя християни постають перед складними питаннями. Тому необхідні добре вишколені й духовно сформовані священики, які мають бути провідниками для людей різного віку й соціальних прошарків у найрізноманітніших ситуаціях. Семінарія є тією структурою, яка забезпечує Церкву добрими душпастирями. Приміщення Семінарії, яка досі діяла в Рудно, – це колишній літній піонерський табір, не пристосований до потреб семінаристів. Під керівництвом ректора Львівської Духовної Семінарії о. Богдана Праха завершується найбільше будівництво у Львівській області за останнє десятиліття, а місто Львів збагачується провідною інституцією. Остання семінарія була збудована УГКЦ більше, ніж 200 років тому – у 1783 році. Тому відкриття цього комплексу є епохальною подією: 240 семінаристів можуть вчитися, молитися та жити, готуючись до вимогливого служіння Галичині та цілій Україні. Тут величезна заслуга о. Богдана Праха, котрий разом із організацією папського візиту тепер завершує черговий справді монументальний проект у житті Церкви.

– Окрім семінаристів, у Центрі навчатимуться представники більшості монаших згромаджень УГКЦ. Що передбачає таке нововведення?

– У новому приміщенні філософсько-богословського факультету УКУ здобуватимуть освіту семінаристи, монахи та монахині, миряни й мирянки. Цей центр важливий як вияв соборності різних членів Церкви. Всі знаємо, що з тими, з ким ми вчилися за однією партою, в одній групі чи на одному факультеті, підтримуємо зв’язки на все життя. Це буде прецедент: християни, які будуть провідниками в духовному сані, та миряни перейматимуть досвід колег, кожний із яких має своє покликання. Думаю, це буде потенційним фундаментом для різнопланової соборності в Церкві, яка потребує скріплення, тим більше, що перед християнами сьогодні великі завдання.

– Українські мислителі, зокрема Грушевський, Липинський, закидали українській еліті ХІХ століття рустикальність, бо єдиними авторитетами були священики, котрі служили на селі. Натомість, зараз УГКЦ максимально інтегрується в урбаністичне середовище: священики, що відгороджувалися семінарійними стінами від суспільства, виходять назовні. Які це несе загрози?

– Напевно вони є, але ми не страуси й не можемо ховатися від сьогоднішніх питань та проблем. Семінарія буде мати свою цілісність та відокремленість внутрішнього життя, які так потрібні для глибокої застанови під час формування молодої людини, — майбутнього священика. Представники монаших чинів, які там вчитимуться, ще до навчання пройдуть новіціати в своїх чинах у монастирях. Але це розташування Семінарії та Богословського Центру в місті допоможе Церкві свобідно та з переконанням у силі Христової правди зустрічати всі питання сьогодення.

– Які, на Вашу думку, зараз є найбільші проблеми християн в Україні, допомагати у вирішенні яких будуть священики?

– Є безліч соціальних проблем. Одними із них невдовзі стануть негативні наслідки через те, що галицькі діти виростають без своїх батьків. Велике число сільських, та й міських дітей, мають батьків за кордоном. Є питання СНІДу та цілої низки фізичних проблем в Україні: стреси, алкоголізм, депресії, досить високий коефіцієнт самогубств. Пересічний вік смертності чоловіків в Україні – 55 років. Очевидно, є питання конфліктів у родинах – розлучення, аборти. Зрештою, це й культурні питання. Львів і Галичина мали в останніх століттях протягом модерного періоду дуже важливу роль в українській історії. Ми щойно стали свідками переїзду Митрополита Львівського до Києва. На плечі душпастирів покладена нова місія – допомогти Галичині та Львову в нових обставинах. Львів не сміє впадати в знеохоту та марґіналізуватися. На мою думку, Львівщина має стати лабораторією, де Церква творить та удосконалює різні способи служіння. Семінарія для цього дуже важлива. Ніде зараз в Західній Європі немає стільки молодих людей, котрі хочуть стати священиками, як зараз у Галичині. І у Львові вони матимуть як всі виклики сучасного суспільства, так і багатство цього унікального міста.

– Церкви доволі активно проявили себе на Майдані, намагаючись дати відповідь і на політичні виклики. Чи варто про дотичність УГКЦ до політики говорити вже в минулому часі?

– Якщо брати з точки зору викликів перед Церквою, то один із основних – це корупція в суспільстві та, зокрема, в політиці. А можна сказати й навпаки – зокрема, в суспільстві, бо політики є частиною цього суспільства. Я вважаю, що тут є особливе покликання Церкви, – намагатися викорінювати корупцію. Під час Помаранчевої революції Церква зрозуміла як саме треба, а як не можна Церкві діяти: вона не має права ангажувати в поодинокі партії чи підтримувати поодиноких кандидатів, але повинна чітко та категорично говорити про євангельські принципи. І необхідно використовувати весь свій авторитет, аби ці вартості зберігати. Так, як у XIX ст. греко-католицьке священство в Галичині боролося з неписьменністю та алкоголізмом, то сьогодні воно може відновити боротьбу з алкоголізмом та депресією, яка до нього веде, і обов’язково — корупцією. Це буде монументальний вклад Церкви в загальне соціально-політичне життя.

Автономія – це велика відповідальність

– Ефективність відчутна вже. Після Вашого виступу перед Віктором Ющенком із критикою призначення Василя Кременя до Адміністрації Президента, колишнього екс-міністра освіти було звільнено з відомства Зінченка. Натомість, чи відчуваєте суттєві зміни в системі освіти після приходу «помаранчевого» керівництва в Міністерстві освіти?

– Скоро побачимо, які будуть результати. Серед перших декларацій нового міністра були твердження, що освіта не потребує радикальних реформ, що багато доброго закладено попередниками. Середовище УКУ та ті, з якими маємо найбільше спільного, притримуємося іншого погляду: українську освіту необхідно докорінно реформувати. Відтак, у співпраці з ректором Львівського національного університету ім. І.Франка Іваном Вакарчуком та президентом Національного Університету «Києво-Могилянська Академія» В’ячеславом Брюховецьким ми запропонували Президентові України ініціативу щодо автономії університетів. У процесі долучилися ще 5 університетів, ми спільно випрацювали проект, який вже представлений до розгляду Міністерства освіти. Маємо надію, що експериментальний проект автономії університетів буде спрацьовувати на добро цілої вищої освіти в Україні.

– Чого ніколи не бракувало УКУ – то це автономії від Міністерства. Натомість інші університети лише намагаються вибороти цю свободу. Якими є головні засади проекту?

– УКУ дійсно був у різних формах автономії, а то й цілком покинутий Міністерством та державою, тому нас найбільше цікавлять гнучкість у нормах щодо навчальних програм та впровадження нових спеціальностей. Сьогодні кожна спеціальність має дуже чіткі параметри, визначені Міністерством. Ми все ж переконані, що ці норми – не останнє слово й можна їх цілком по-іншому формувати. Для прикладу, УКУ хотіло би зменшити число годин у навчальному процесі, а Міністерство має практику щодо великої кількості аудиторних та інших формальних годин навчання. Ми хотіли б відійти від деяких обов’язкових предметів, які є в навчальних програмах, залучати викладачів, які здобули вищу освіту за кордоном, дипломи та наукові ступені яких мали б обов’язково визнаватися в Україні.

УКУ вже має досвід, підтверджений результатами у відновленні богословської ділянки. На зараз можемо похвалитися, що 120 наших випускників здобули стипендії на навчання в аспірантурах західних університетів. Це означає, що освіта, яку даємо, дає можливість навчатися в десятках наукових інституцій у провідних країнах та право на подальше набуття спеціалізації. Автономія вимагає великої відповідальності.

– Президент Ющенко запевнив, що підпише проект автономії університетів впродовж 5 днів після того, як матиме його в руках. Чи відома вже дата, яка стоятиме на документі?

– Ціле літо намагаємося покласти документ на стіл Президента. Однак хочемо це зробити не через його Адміністрацію, а при особистій зустрічі з ректорами. Думаю, вона відбудеться в найближчих тижнях.

Передача естафети

– Назва богословської конференції, якою відкриватиметься новий Богословський Центр, із грецької перекладається як «Пора». Чи вже пора пожинати перші плоди діяльності УКУ?

– Нове покоління богословів в Україні, породжене Церквою-мученицею, формувалося в декаді бурхливого розвитку Церкви та складних політично-економічних та соціальних процесах 90-х років. Вони, здобувши базову освіту в Україні, спеціалізувалися за кордоном і зараз повертаються звідти у той час, коли багато української молоді хоче виїхати. Випускники УКУ пройшли горнило різнородного вогню, однак позначені парадоксами нашого часу. Зокрема, цей цинізм і корупція в політиці для молодих людей сьогодні творить певну відстань та скепсис до систем та до системної праці. Ніколи в історії УГКЦ, а, можливо, взагалі в історії українського християнства, ще не було такої великої та різноманітної когорти професіоналів – кілька сотень відповідно вишколених богословів. Представникам цього покоління пора подивитися собі у вічі, знайти колег і «братися до праці». Вони можуть стати одним із найпотужніших богословських явищ на початку ІІІ тисячоліття. Сьогодні богословські факультети в західних університетах заникають, число студентів зменшується. Німецькі видавці, які випускали прекрасні видання: лексикони, довідники, енциклопедії, скаржаться, що сьогодні вони не мають достатньо спеціалістів, аби видавати те, що мали змогу в 70-х роках минулого століття. Естафета передається. Ми не мали інфраструктур, матеріального забезпечення, але останніх 15 років ми мали людей, котрі посвятили своє життя цій ділянці.

– Чи не вважаєте, що відсилаючи на навчання до Європи, де є криза богослов’я, своїх вихованців, спричиняєтеся до породження песимізму та розчарування?

– Може. Тому в нашій тактиці навчання за кордоном переплітається із заанґажуванням в праці тут, в університеті чи інших семінаріях. Студенти мають постійний контакт із материком – землею, де вони народилися у вірі, та з Церквою, яка вистояла після всіх тоталітаризмів 20 ст. Без сумніву, будуть складнощі, але найплідніші духовно-культурний та богословський синтези в нашій історії пов’язані в точці зустрічі світів: слов’янського та візантійського – духовність Київської Русі, українське із західним, Могилянська доба в українському православ’ї й под.

– Але ж саме сплав східних та західних традицій в УГКЦ стає найбільшим яблуком розбрату між конфесіями в Україні?

– Основа істина християнської віри, що Христос воплотився й жив у певний час, у певній культурі та контексті. Це освячує зустріч божественного з культурою. Наука Івана Павла ІІ особливо підкреслювала важливість культури – християнство має діяти крізь культуру. А ми не можемо діяти в абстрагованих культурах. Сьогодні маємо глобальний світ, культурні течії переплітаються, і немає обставин та ситуацій, в яких не можна жити по-духовному. Ми не можемо відкинути свою плоть, так само не можемо відкинути свою епоху. Ми не можемо вертатися до якоїсь «золотої доби» із ностальгією за тим, що було колись. Не треба впадати в песимізм. Я глибоко переконаний, що тут і тепер в Україні можна жити духовно, долаючи всі життєві та культурні труднощі, які має сучасна людина.

– Багато хто покладає великі надії на те, що УКУ стане таким собі «посольством» митрополії УГКЦ в Галичині. Чи готовий університет до такої відповідальності?

– Кожний вірний, кожний галичанин має бути спокійний: тут залишається єрархія, структура Церкви. Без сумніву, УКУ не може замінити єрархічної Церкви, він не має такого завдання та не повинен навіть думати про це. Але УКУ як раніше працювало, так і надалі підсилюватиме життя Церкви. Так само, як це було в часі Папського візиту — за кулісами, більш видимо – в часі помаранчевої революції. В наукових колах ця богословська конференція покаже, що інтелектуальне життя УГКЦ, зокрема й УКУ, буде надалі скріплювати та консолідувати наше суспільство згідно з християнськими началами. Це складний процес, він ніколи не буде завершений, але думаю, він йде по висхідній.

– Процес визнання Патріархату УГКЦ вже набував чітких рис, бракує хіба формальних процедур у Ватикані, які легалізують права помісних церков. Чи маєте власні прогнози розвитку?

– Визнання Патріархату – визнання зрілості Церкви, тому нам, які працюють у поодиноких секторах Церкви, треба надалі працювати. Визнання Патріархату само по собі не вирішить всіх наших проблем, над визнанням треба працювати, його пропагувати. Однак, передовсім, нам, християнам, треба годувати спраглих Правди, виявляти конкретну любов до ближнього й робити це шляхом соціальних проектів, культурної праці, скріплюючи парохіяльне життя, об’єднуючи молодь. Університет, нова Семінарія Святого Духа на Хуторівці, покликані готувати тих, котрі будуть провідниками в цих сферах.

– Якою є офіційна реакція Ватикану на фактично ультимативні незадоволення УПЦ МП щодо переїзду глави УГКЦ до Києва?

– Папа і Ватикан мали всі підстави передбачати, які будуть наслідки офіційного переїзду УГКЦ до столиці України. Благословення робилося зі свідомістю, що реакція певних конфесій подекуди буде негативна, може навіть істерична. Але є свої історичні богословські рації на цей крок, внутрішні потреби УГКЦ, потреби українського суспільства, яке, я переконаний, потребує того, що наша Церква пропонує. Очевидно, що греко-католикам треба працювати в дусі євангельському: без тріумфалізму, конкуренційного ставлення до братів православних. Думаю, що Блаженніший буде нас у тому руслі провадити.

Довідка ЗІКу.

Борис Ґудзяк. Народився у 1960 році в м. Сиракузи (США). Навчався в Сиракузькому університеті, Університеті папи Урбана в Римі, Папському Орієнтальному Інституті. Учень Патріарха Йосифа Сліпого. У 1992 році здобув ступінь доктора славістики і візантиністики у Гарвардському університеті. Цього ж року приїхав до України та заснував Інститут Історії Церкви. У 1993 році очолив комісію з відновлення Львівської Богословської Академії. У 1995-2000 роках — віце-ректор відновленої Академії. 2000 року був інавгурований на ректора. Тайну священства прийняв у 1998 році.

Провідний науковець у галузі церковної історії, організував велику кількість міжнародних наукових конференцій, зокрема “Берестейські читання” (1994-1996). Автор понад тридцяти друкованих праць. Його найбільша праця — “Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії”.

Леся Головата,
для Західної інформаційної корпорації