Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

Доповідь виголошена на науковому семінарі:
“Християнський універсалізм та націоналізм:
Греко-Католицька церква та український націоналістичний рух”

27 травня 2009 р. в УКУ відбувся науковий семінар “Християнський універсалізм та націоналізм: Греко-Католицька церква та український націоналістичний рух” організований спільно кафедрою нової та новітньої історії України і кафедрою церковної історії в рамках однойменного дослідницького проекту, що здійснюється за підтримки Американської ради наукових товариств (ACLS).

о. Тарас БАРЩЕВСЬКИЙ, S.S.L.
в.о. завідувача кафедри Богослов’я

«ВИБРАНИЙ НАРОД» СТАРОГО ЗАВІТУ –
МЕЖІ ВЛАСНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ЧИ ПЕРСПЕКТИВА УНІВЕРСАЛЬНОГО СПАСІННЯ

Перш ніж спробувати представити з богословської точки зору християнський універсалізм та його співвідношення з націоналізмом, бажаю окреслити методологічні межі цього мого короткого виступу. Джерелом і душею богослов’я – як люблять висловлюватися численні церковні документи – є Святе Письмо. А у Святому Письмі не з’являються ані один ані інший термін; з іншого боку залишається ще відкритим питання чи такі поняття (і пов’язані з ними явища) як «націоналізм» і «універсалізм» знаходять свої відповідники у Старому чи Новому Завітах. У свою чергу Учительський уряд Церкви використовує обидва терміни, досліджуючи яких можемо теж побачити офіційне ставлення Церкви до явищ, які стоять за цими двома поняттями. Крім цього хочу теж сказати, що почну своє дослідження від «націоналізму» як такого, намагаючись представити у першу чергу його позитивну сторону, а не навпаки, оскільки яке-небудь дослідження універсалізму по відношенню до націоналізму, зокрема християнського, цьому другому відразу надає, на мою думку, певної негативної конотації, ба навіть свого роду анти-християнської чи анти-церковної тенденції.
В українській мові слово «націоналізм» може мати у рамках словникових визначень такі чотири основні значення:
1. [Реакційна буржуазна (СУМ)] ідеологія і політика, в основу якої покладено ідеї переваги (УСУМ), вищості (Івченко) чи навіть зверхності (СУМ, Бусел) інтересів власного народу над усіма іншими, навіть загальнолюдськими, інтересами (Бусел), відсутності співробітництва і взаємодопомоги (СУМ), пов’язані з неприязню, ворожістю (Івченко, УСЕ), яка проповідує панування одної нації на рахунок пригнічення іншої (СУМ, Бусел) та розпалює національну ворожнечу (СУМ, Бусел, УСЕ), яка виявляється в дискримінації, переслідуванні, терорі, війнах (Івченко). – Як можете самі побачити у цьому визначенні нема нічого позитивного. Більш позитивними є два наступні визначення:
2. Рух, спрямований на боротьбу за незалежність нації, народу проти іноземних гнобителів. (СУМ, Бусел, Єрмоленко)
3. Державна ідеологія і політика (Єрмоленко), спрямована на піднесення та захист інтересів власної нації, її економіки, культури, науки та освіти (Єрмоленко), а також рух на збереження та розвиток національних традицій, культури, мови, літератури, мистецтва і т. ін. (Бусел), що можемо назвати й іншим словом – патріотизм (Бусел).
4. І четверте, найменш ідеологізоване і, напевно, найбільш відповідне до теми самого семінару: В українській політичній термінології ХІХ ст. – поняття, що охоплювало патріотизм, активну національну свідомість, боротьбу за самостійну державу (СУМ).
Думаю, що стає зрозуміло, що четвертого значення ми у Святому Письмі не віднайдемо, а перше, перенасичене ідеологіями, ризикує закінчити в антисемітизмі. Отже, щоб не впасти в анахронізм, у Святому Письмі зможемо розглядати націоналізм лише у його другому та третьому визначенні, тобто як боротьбу за незалежність та рух за збереження і розвиток національних традицій. До цього хотів би додати ще одне мовне уточнення, а саме, що антонімом до слова універсалізм є не націоналізм, а партикуляризм, якого українська мова окреслює або як «1) Прагнення окремих частин держави до відособлення, до недоторканності місцевих, приватних прав, привілеїв на шкоду загальнодержавній справі»; «2) Орієнтація культури чи об’єднання людей, які використовують в оцінюванні дій внутрішні щодо групи цінності та критерії, а не ті, що застосовуються до людей універсально» чи 3) Політична роз’єднаність, розпорошеність.
Що це розрізнення має свою вартість може нам підказати і те, що сам вислів «національна Церква» дуже зрідка вживається в офіційних документах Церкви зрештою і у зв’язку з тим, що сам вислів «національна церква» можна зрозуміти в дуже відмінний спосіб у різних конфесійних контекстах , коли, натомість, вислів «партикулярна Церква» згідно Канонічного права вживається для позначення єпархії, в якій «справді присутня і діє єдина, свята, католицька [= універсальна] й апостольська Христова Церква» . Як бачимо навіть з цієї дуже короткої цитати католицьке розуміння Церкви не протиставить між собою «партикулярні» церкви і «універсальну» Церкву. Своєю чергою православне богослов’я робить розрізнення між «національною Церквою» – поняття дуже часто помилково йому приписане – і «помісною», «територіальною», чи «автокефальною» Церквою. Цей останній термін, який підкреслює право Церкви вибирати самостійно свого голову, визнаючи тим самим національну відмінність, є теж і богословською категорією зв’язку, оскільки зберігає спілкування різних помісних Церков .
У Старому Завіті часто можемо прочитати вислови як: «Господь, Бог ваш, що відрізнив вас від інших народів» (Лев 20,24.26); «будете моєю особливою власністю з-поміж усіх народів» (Вих 19,5); «тебе вибрав Господь, Бог твій, щоб ти був для нього вартісним народом поміж усіма народами, що на землі» (Втор 7,6) ; «з-поміж усіх народів» (Втор 10,15; 30,3…). У цих висловах й інших є елементи не тільки патріотизму, чи національної визвольної боротьби, але теж і багато того, що сьогодні негативно кваліфікує націоналізм.
* * *
Одним із способів, у який Святе Письмо представляє партикулярність і виокремленість вибраного народу є генеалогії. Генеалогія є мостом над річкою забуття, що пов’язує берег сьогодення з берегом вчора. Ці мости потрібно будувати, коли річка забуття починає розділяти «сьогодні» від «вчора» і «позавчора», тобто, коли вже стає неможливо досягнути берег власних предків. Міст виникає там, де стає конечним віднайти дорогу до берега минулого для того, щоб затвердити особисті чи колективні, географічні чи політичні, зв’язки. Знаходимо теж і мости, які пов’язують членів сімей, розділених рікою забуття, які бажають зберегти живими етнічні, географічні, економічні, політичні чи просто культурні зв’язки.
Генеалогії зокрема численні у книзі Буття і Першій книзі Хронік. Це означає, що у цих книгах зокрема більше відчулася потреба кинути мости на береги минулого. Звідки приходить ця потреба? Великий італійський історик єврейського походження Арналдо Моміґляно, порівнюючи грецьку історіографію з біблійною, писав: «великі грецькі історики завжди писали історії про окремі події, натомість Біблія намагалася написати історію всесвіту, який саме починається сотверенням світу» . І хоч зустрічаємо серед інших стародавніх народів теж розповіді про сотворення світу, все ж таки мусимо визнати, що розпочати власну історію від сотворення світу не є чимось звичним. З цього виникає і перше питання: чому розпочинати «національну історію» від сотворення світу?
Для того, щоб відповісти на це питання, потрібно у першу чергу зрозуміти історичний контекст, у якому ці тексти виникли. Йдеться передусім про дві страшні трагедії: знищення Самарії у 721 до Хр., а зокрема знищення Єрусалиму у 586 р. до Хр., пов’язана з ним депортація і 50 річне «Вавилонське переселення». Зокрема ця остання трагедія сприймається, як свого роду кінець світу, але в сенсі «де-креації», тобто розпадання усього створеного . З іншого боку, коли в 538 р. Ізраїль може повернутися з Вавилону на рідні землі, ця подія сприймається як нове сотворення.
Хочу підкреслити тільки два наслідки цієї трагедії: 1) Ізраїль відкрив, що він не єдиний народ у світі ; 2) Ізраїль усвідомив собі, що він вже і не такий об’єднаний, цілісний, народ . Ці два несподівані відкриття, які прийшли вслід за одночасними втратою землі, знищенням храму і кінцем монархії – трьома символами національної, релігійної і політичної незалежності – ставили під сумнів і саме існування народу. Щоб запобігти цьому біблійний автор перечитує минулу історію у світлі нових викликів сьогодення. Серед них так звана «карта народів» (Бут 10) на якій Ізраїль змальовує своє місце у світі по відношенню до інших народів, але зокрема це історія патріархів – Авраама, Ісаака і Якова-Ізраїля – трьох предків одного народу, які намагаються надати родинних зв’язків настільки протилежним, ба навіть несумісним, одиницям народу.
Сто років тому такого тлумачення історія Ізраїлю не було і не могло бути. З іншого боку, не усвідомлення значення якогось факту, ще не є доказом його не існування. Сьогодні ми намагаємось зрозуміти відношення між християнським універсалізмом і націоналізмом. Я хотів показати, що можливо не обов’язково ці два поняття потрібно діаметрально протиставити. Християнство по своїй суті є універсальне, і перед ніким не закриває двері; з іншого боку цей універсалізм не досягається через заперечення власного «я», а радше навпаки, саме через затвердження власної ідентичності, яка, однак, знаходить своє місце у ширшому плані. Маленьким, але не і незначним, прикладом цього, я б навів українських греко-католицьких священиків, які початком ХХ ст. виїхали вслід за своїм народом в Боснію. Вони захищали свій народ, піднімали його свідомість і культуру, через що їх і переслідували, і ганьбили. Вони були правдивими патріотами свого народу. Але цей патріотизм був тісно пов’язаний з їхнім відчуттям Церкви і служінню власному народові: вони почувалися покликані служити своєму народові у Католицькій Церкві, у Церкві яка є набагато більша за сільські, міські, обласні чи навіть державні границі. Будучи настільки «маленькими» серед корінного населення, вони почувалися настільки «великими» у Христовій Церкві, яка для них виявлялася в єдності з Львівською Митрополією і Римським Престолом.
І останнє: багато років тому, відвідуючи столицю Хорватії Загреб разом зі своїм батьком, ми часто зустрічали його знайомих, однокласників з гімназії чи семінарії, тепер священиків і єпископів. Серед них один єпископ дуже відрізнявся своїм незвичним привітанням: «Привіт вашій нації». Коли я одного разу поспитав свого батька чому таке дивне привітання і що воно означало б, то почув наступну відповідь: Нація – це свідома частина народу; привіт, отже, звернений не до українців за паспортом (тоді таких ще і не було) чи мешканців України, але до кожного, хто себе усвідомлював як українець, де б він не родився і в якій країні він би не жив. У цьому значенні «націоналізм» має дуже багато спільного з християнством: бути християнином означає бути свідомим того, ким ти є, а не тільки визнавати вроджену релігійність.
Отже, з богословської точки зору було б добре бачити у християнському універсалізмі з одного боку велику увагу на особу, на індивідуальність, на партикулярне, те що мене характеризує, ба навіть відрізняє від інших, а з іншого боку побачити і сприйняти себе як частину, безцінну деталь, набагато більшої картини.

Львів, 27 травня 2009 р.Б.