Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

Олександр Пасховер дописував до багатьох українських видань, працював на телеканалі ICTV, а останні десять років присвятив журналу «Корреспондент». Це видання Олександр залишив, коли через зміну редакційної політики та менеджменту там стало неможливо працювати чесно, проте вважає, що бренд іще має шанс відродитися. Ми спілкуємось у Школі журналістики Українського католицького університету у Львові, куди Олександра запросили провести майстер-клас про дотримання межі між журналістикою й пропагандою.

Олександре, ви були одним із останніх, хто пішов із «Корра». Що стало останньою краплею?

Виглядає так, ніби я, як капітан, останній пішов із «Титаніка». Насправді ми з колегами одночасно вирішили звільнитися після того, як нам пояснили нові умови праці. На зборах представник власника сказав, про що ми можемо писати, а про що ні. Для журналіста такі рамки взагалі неприпустимі, але, що найгірше, нам сказали, про що ТРЕБА писати. Це найгірша форма цензури. Як казав барон Мюнхгаузен, «коли мене ріжуть – я терплю, але коли мене доповнюють – це неможливо витримати». І ми з колегами розуміли, що доведеться не лише замочувати. Тому пішли всі одночасно. Заяви писали поступово, один за одним, але з 20-х чисел листопада нас у журналі вже не було.

Звільнятись обов’язково? Чи є якийсь інший спосіб боротись із цензурою власника?

Неможливо боротись із власником, якщо він одразу дає зрозуміти, що написане мною мені вже не належить. Ми в нерівних умовах: якщо я не можу вплинути на текст, який друкують під моїм ім’ям і прізвищем, то що вдієш? Він власник, це його бізнес, він має на це право, але я в неволі не розмножуюсь. Із цензурою можна боротися у два способи: не брати в ній участі – так зробили ми в «Корреспонденте» – або ж говорити про неї публічно. На щастя, в наш час існування цензури взагалі майже неможливе: занадто багато каналів, якими можна доносити правду.

В минулому, коли ви працювали в інших виданнях та на телеканалі, ви стикалися з цензурою?

Під час роботи на ICTV цензура виглядала так, ніби вона і є нормою в журналістиці. Ми знали, що є особи, яких не можна запрошувати в ефір. І так існувала вся журналістика: поки ти працюєш у цьому ЗМІ, є люди, яким ти не можеш подати мікрофон.

Чи реально працювати у виданні, цінності якого не збігаються з твоїми власними?

Це призведе до шизофренії, роздвоєння. Заходиш до керівника зі своїми думками, виходиш із його. В результаті ти будеш озвучувати чужі думки, які згодом стануть твоїми. Зі мною таке траплялося на ICTV: я повірив, що ці люди погані і їх не треба показувати. Хоча, можливо, я сам себе дурив. Адже потім, коли відійшов від телебачення, зрозумів, наскільки помилявся.

Та загалом цінності для видання є дуже важливими. Для «Корреспондента», наприклад, це були права і свободи людини. Свобода слова, свобода пересування тощо. Це було видання з ліберальними цінностями. Але це не означало, що ми забороняємо висловлюватися людям із іншими поглядами. Нам була цікава думка комуністів – як вони хочуть будувати країну, що думають про розвиток економіки. Ми нікому не закривали рота, кажучи: «Ні-ні, ваша думка не збігається з нашим розумінням світобудови». Мікрофон отримують усі, всі мають право висловитися.

Цінності особливо важливі для друкованих засобів масової інформації, які звертаються до конкретного читача. Журнали купують осмислено. Якщо видання змінює свою систему цінностей, можливо, воно не втрачає тиражів, але читацька аудиторія змінюється.

Як вона змінилась у «Корреспондента»?

Знаю, що вона дуже зменшилася. Не знаю, чи з’явилися нові читачі, але багато старих перестало читати журнал. Можливо, у новій версії були хороші матеріали. Я не хочу критикувати колег, які працюють у «Корреспонденте» зараз. Але вважаю, що теперішні працівники втратили ту систему цінностей.

Якби її було відновлено, а власник «Корра» змінився, ви повернулися б до журналу?

Важко відповідати на гіпотетичні запитання. А хто буде новим власником? Ніколи не можна зарікатись, але я не вірю в такий сценарій. Мені здається більш логічним створювати нове видання з тією командою, яка в нас була. Проте, якби все-таки знайшовся новий інвестор, готовий грати за нашими правилами, я не маю жодних перешкод для того, щоб реанімувати видання. Зробити його таким, яке воно було. А може, й кращим, бо за останні три місяці ми дуже подорослішали.

Чи були зміни у ЗМІ, що сталися за останні три місяці, також революційними? Наприклад, «1+1» відмовився від жовтих новин…

Це було легко, бо було багато новин червоних і чорних. З огляду на які наявність «жовтизни» в новинах робила б журналістів каналу ідіотами. Мене більше цікавить, які в них будуть новини, коли ситуація в країні заспокоїться. Але журналісти «1+1» впродовж майдану виконували свою роботу не лише професійно, але й із запалом, що заслуговує на величезну повагу.

Чи може журналіст залишатися безстороннім, висвітлюючи такі події?

Мені було емоційно важко під час російсько-грузинського конфлікту 2008 року. Я приїхав до маленького грузинського містечка, де в гуртожиток влучили ракети і багато людей загинуло. Спілкувався з жінкою, в якої напередодні загинув чоловік. Важко слухати такі історії безсторонньо, як новини про зміни на фондових ринках. І ця хвиля гніву та болю від дій так званих миротворців на мене впливала, але я старався, щоб це не надто впливало на статтю. Інакше це була б не стаття, а колонка.

Мені здається, що бути безстороннім під час війни неможливо. Хіба що новинарі, які наповнюють стрічку сухою інформацією. Безсторонність у такій ситуації полягає в тому, наскільки чесно ти висвітлив увесь діапазон історії, дав змогу кожній стороні проявити себе. Якщо одна сторона проявила себе негідником, але при цьому хоче захиститися, виправдатися, ти не затуляєш перед нею мікрофона. Навіть на Нюрнберзькому процесі обвинувачені мали адвокатів.

 Джерело: Медіаграмотність