“Провансальству” Донцов протиставив доктрину “чинного” або “вольового” націоналізму, головне завдання якого – зробити українців сильною нацією, завоювати для неї гідне “місце під сонцем”. Для його виконання Донцов формулює шість головних вимог, які варто конспективно нагадати.
1. Волюнтаризм (антиінтелектуалізм): зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії. Як і у статті “Церква і націоналізм”, Донцов відкидає інтелектуалізм і раціоналізм як якості, що лише ослаблюють ірраціональний вольовий інстинкт, необхідний для перемоги нації в боротьбі за існування.
2. Войовничість (антипацифізм): прагнення до боротьби, та свідомість її конечності. Цю вимогу Донцов протиставляє пацифізмові “провансальців”, що вірили в можливість миру і співробітництва між народами.
3. Романтизм, догматизм та ілюзіонізм. Пояснюючи своє розуміння романтизму, Донцов пише:
“Цей “ідеалізм”, ця “релігійність”, ця “теологія”, – це той “романтичний дух”, що ставить вічне над дочасним; цінності, які нам “нічого не приносять” над “намацальними інтересами”; підпорядкування інтересів “мене”, “тебе”, “нас” – ідеї великого цілого, яке в релігійнім житті зветься Церквою, в етичнім – моральними засадами, в політичнозорганізованих суспільствах – нацією або державою, як поняттям, відірваним від кожночасної суми живучих одиниць, що говорять однією мовою або заселяють спільну територію…”
Донцов протиставляв ““релігійний дух”, дух ідеалізму, з яким стоять, а без якого падають великі нації – з одної сторони, а з другої – той здеґенерований “демократизм” (спляґійований нашим провансальством), який лиш дбає… про продукцію і кусник хліба замість могутности країни, її чести і з’єднання національної території” .
Посилаючись на Ґюстава Ле Бона, Донцов пише, що переконання, які мали сильний вплив на маси „завжди набували особливої форми, яку не можна ліпше означити, як ім’ям релігійного почування, але яку вирізняють дуже прості прикмети: обожування ніби існуючого, Вищої Істоти, сліпа покора її приказам і нездібність до дискусії над її догмами… Таке почування може відноситися до невидимого Бога, до каміння…, ідола, до героя або якоїсь політичної ідеї; коли те почування має ці прикмети, воно має “релігійний характер” .
Під “ілюзіонізмом” Донцов у дусі Жоржа Сореля розуміє цілеспрямоване творення суспільних міфів. Лише міфи, “ілюзії”, а не логічні побудови здатні змобілізувати маси на революційний чин. Відповідно й сам Донцов у своїх творах виступає як міфотворець. Серед ключових міфів, що пронизують творчість Донцова. найважливіші такі:
• Міф національного відродження. Цей міф традиційний для будь-якого націоналізму, але Донцов переосмислює його в дусі, дуже близькому до основного фашистського міфу: відродження у постліберальному новому порядку, основаному на пануванні сильних рас і націй.
• Міф України як заборола Європи перед варварською Азією, авангардом якої є Росія.
• Міф останнього бою, в якому нова “релігія” націоналізму переможе вмираючу “релігію” соціалізму з її численними сектами.
4. Фанатизм і “аморальність”. Донцов так пояснює вимогу фанатизму:
“Цей фанатизм сторонників великої ідеї випливає вже з її “релігійного” характеру. Віруючий дивиться на свою правду як на для всіх обов’язуючу. Він “фанатично” ненавидить усе, що протиставляється приняттю його, одиноко спасенної віри. “Фанатик” – відразу визнає свою правду за об’явлену, загальну, яка має бути прийнята іншими. Звідси його аґресивність і нетерпимість до інших поглядів. Тверда віра в гасла, що він голосить як безумовну і обов’язкову для всіх правду, любов до ідеї, яку він хоче здійснити, безмірна ненависть до всього, що перешкоджає їх здійсненню, – ось та сума переживань, яка огортає всякого правдивого революціонера, фанатика – з конечности і з натури боронених ним думок” .
“Всі основники якоїсь релігійної або політичної віри оснували її “тільки тому, що зуміли викликати в масах почуття фанатизму””, – цитує Донцов Ле Бона, явно приміряючи на себе тогу засновника політичної віри.
Донцовську “аморальність”, звісно, не слід розуміти буквально. Донцов пояснює:
“Це не є, звичайно, аморальність в змислі увільнення від етичного критерія, від морального ідеалізму. Навпаки, максимум етичної напружености тих ідей, та їх сторонників є незвичайно високий, а підпорядкування особистого загальному, часто жорстоким моральним приписам, тут суворе, тверде, як ніде. Отже коли говорю про “аморальність” тих ідей, то тут розумію їх суперечність з “буденною мораллю” провінціонального “кальоскаґатоса”, який етичність чи неетичність великої ідеї або руху оцінює з точки погляду політично-бездоганного міщанина; який до загально національних, взагалі громадських справ підходить з міркою своїх приватних вигід, турбот та інтересів. З цього то власне погляду “самоотверженного малоросса” або “poczciwego rusina”, ці ідеї та рухи – дійсно “аморальні””.
Якщо стисло узагальнити зміст третьої й четвертої вимог “чинного націоналізму, його можна звести до наступного: щоб перемогти, націоналізм мусить стати “релігією”.
5. Синтеза націоналізму та інтернаціоналізму. На місце «хуторянського» універсалізму Донцов вимагає поставити синтез інтернаціоналізму й націоналізму, як передумову людського поступу. З одного боку, Донцов відкидає будь-які універсалістські ідеї всесвітнього братства чи загальнолюдської моралі, з другого – проголошує націоналізм силою, що сприяє універсальному прогресу людства, який інтерпретується в категоріях соціального дарвінізму. “…Є вищі і меншвартні народи; що вміють правити іншими (і собою), і народи, що цього не вміють…”, – цитує Донцов статтю американця Г.Паверса з “Atlantic Monthly”. “Всякий поступ базується на нерівності і признає засади вищости. Хто не має відваги або даних стати рівним вищим, не має змоги стати рівноправним, незалежним” . Відтак імперіалізм «вищих» народів, які підкорюють «меншвартні», служить інтересам поступу всього людства, який Донцов розуміє «як право сильних рас організувати людей і народи для зміцнення існуючої культури й цивілізації» .
6. Творче насильство та ініціативна меншість. Згадане право Донцов пропонує здійснювати через «творче насильство ініціативної меншості», яка має повести за собою народ та спонукати його до агресії супроти ворогів. Виправдовуючи насильство, він твердив, що «цей засіб не є з тих, що можуть бути, а можуть і не бути. Аґресія, через яку нова ідея приходить до життя, не є припадкова, вона іманентна кожній «теологічній» релігіозній або національній ідеї».
Докладно описавши якості, якими повинен володіти справжній націоналіст, Донцов значно менше уваги в “Націоналізмі” присвятив конкретизації української національної ідеї, обмежившись загальними зауваженнями про те, що вона повинна бути агресивно, яскравою, виключною та всеохоплюючою. Говорячи про утвердження української ідеї, Донцов знову вдається до релігійної фразеології: “Мусимо відважно нести своє Євангеліє, не схиляючи чола ні перед чужими, ані перед власними маловірами. Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї і аґресивно ту віру ширити”.
Після публікації “Націоналізму”, а особливо у 1930-х рр. у творчості Донцова дедалі виразнішими стають профашистські тенденції. Донцов бачив у фашизмі й нацизмі прояви нового духу, який оздоровить Європу:
«Цей дух прокинувся в Італії, він прокинувся в Німеччині, прокидається у Франції, прокидається на Наддніпрянщині. Рух, що зачався в Італії, а тепер іде в Німеччині, оздоровить затроєну Людвіками, Айнштайнами, Ромен Ролянами, Марґеритами, Барбюсами і Ґорькими духову атмосферу Европи, створить нову громадську думку, нову скалю громадських і особистих вартостей, яка не толєруватиме обік себе ґанґрени марксизму» .
Впливом нацизму певною мірою можна пояснити посилення антисемітських мотивів у творчості Донцова після 1933 р. У 1937 р. він написав статтю “Нерозрита могила”, в якій звинуватив провідників Української революції в низці фатальних прорахунків. Одним із таких прорахунків Донцов уважав те, що, революційний провід не використав стихійної юдофобії українських мас і не скерував його в річище політичного руху на зразок нацизму:
“Народна мудрість вичувала, що рівноправність сьому народові [євреям – О.З.] серед нас,– значить в руках Троцьких і Кунів батіг і наґан на нас. Що свободу для себе на Україні вони розуміють як примусове виселення з неї наших селян, як творення на нашім чорноземі другої Палєстини – з безправною більшістю і з упривілейованою меншістю… Недовір’я хлібороба до ганделеса, злоба того, хто ходить простою стежкою, до комбінатора, нехіть того, хто шанує силу, до того, хто її боїться – сей куняючий в національній душі комплєкс почувань власної висшости мала революція уняти в яскраву проґраму, щоби створити рух, подібний до гітлєризму.
Але сеї проґрами провід нашої революції не створив” .
Подібні висловлювання досить часті у творах Донцова 1930-х рр. і свідчать про глибоке і послідовне переконання. У зв’язку з цим доводиться констатувати безпідставність твердження, що “в працях ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова немає положень, які можна було б кваліфікувати як антисемітські” .
Захоплення італійським фашизмом і нацизмом, які у своїх країнах перетворилися в політичні релігії, ще більше зміцнило переконання Донцова необхідності надання українському націоналізмові релігійного характеру. У січні 1937 Донцов опублікував статтю «1937», навіяну громадянською війною в Іспанії й ознаками наближення Другої світової війни (згодом вона була перевидана під назвою «Доба релігійних війн»). Донцов проголошує, що ми живемо в добу релігійних війн, яка з 1917 р. настала і в Україні. «Мiти, свiтогляди, iдеольоґiї, засади, секулярізованi боги, спраглi крови! – ось наша доба». Боротьба точиться між двома «ерзацрелігіями»: «вмираючою релiґiєю соцiялiзму з її пiдсектами лiбералiзмом i масонерiєю» і новим світоглядом – націоналізмом, до якого Донцов відносить і фашизм. Утім, Донцов застерігає: «Називати націоналізм реліґією у властивому значінні того слова, річ ясна, не можна. Тому, коли говоримо про боротьбу двох “реліґій”, то лише маючи на увазі їх чисто реліґійний дух віри в свою справу і посвяти для неї. Своєї власної концепції Бога, загробового життя, безсмертя душі і пр., які має реліґія, згадані висше ерзацреліґії, очевидно, не мають. Але сі “ерзацреліґії” є, є і війна між ними» .
Між ворогуючими “релігіями” не може бути компромісу:
“Коли в суспiльности панує одна спiльна вiра, вiра в однаковi суспiльнi iдеали, в тi самi моральнi, релiгiйнi, полiтичнi, нацiональнi засади, – все можна осягнути компромiсом. Бо суперечка йде тодi лише щодо методів, щодо способів скрiплення тих самих пiдстав. В таких випадках меншiсть пiдкоряється бiльшости, а бiльшiсть не тероризує меншости.
Але як може один гурт скоритися другому, коли їх дiлить, напр., не питання залежности чи незалежности Церкви вiд держави, лише инше: чи священники мають вiдправляти Службу Божу, чи висiти на лiхтарнях? Як може один гурт скоритися другому, дати себе переголосувати, коли справа йде про те, як довго має тревати робочий день, лише про те, чи фабрикант, чи робiтнича маса має бути власником фабрик? Як може один гурт скоритися другому, коли їх ділить не справа того чи иншого проєкту аґрарної реформи, лише инша: чи селянин має залишитися паном своєї землi, чи вiдробляти панщину як невільник нового пана, соцiялiстичної держави? Як може один гурт скоритися другому, коли йому ходить не про бiльше чи менше число парляментарних мандатiв, лише щоби стати окремою цiлiстю, незалежно вiд другого гурта?
Коли в суспiльствi наступає таке замішання понять, коли немає вартостей, якi можна б було спровадити до спiльного знаменника, коли нi одне питання не може діскутуватися на спiльнiй плятформi, коли люди зачинають скакати собі до горла, тодi на мiсце компромiсу приходить вiйна, тодi творяться “лiґі”, тодi наступає доба мiтiв, заперечуючих себе взаїмно свiтоглядiв та засад, що себе взаїмно виключають, iдеольоґiй, що несуть собі знищення, доба “секулярізованих богiв, що прагнуть крови”.
В таку добу духова єднiсть суспiльности мусить бути привернена иншими способами: так, як се було в добу Лютера і Вишенського, Кромвеля i Льойолi, в добу релiґiйних вiйн. В такiй добi з’являється нова фанатична меншiсть, щоби витиснути на майбутнiх вiках печать своєї нової вiри, яка знов спаяла би в одне розпорошену і занархiзовану суспiльнiсть” .
Характеризуючи націоналізм і фашизм як нову «релігію», Донцов категорично відкидає будь які спроби приписати їй універсального чи інтернаціонального характеру. Насправді
«націоналістичний рух є рухом всеевропейським, але не інтернаціоналістичним. (…) Що дивного, коли звернений проти спільної небезпеки відрух здорових народів виказує спільні риси? Протестантство теж було звернене проти того самого противника, через се прийняло форму всеевропейського, але не інтернаціоналістичного руху… І в наші часи не все є згода між “ерзацреліґіями” націоналізму, як повинно було б бути, коли б вони мали характер інтернаціоналістичний. В свіжій пам’яті всіх є факт, коли фашистівська Італія громадила над Тиролєм військо проти гітлєрівської Німеччини. А коли завтра, напр., на місце большевізму запанує в Московщині якась відміна фашизму, а Німеччина підтримає нових російських “єдінонєдєлимців”, в тій самій хвилині – гітлєрівська Німеччина стане ворогом для українського націоналізму. Ніякого закону інтернаціональної солідарности фашистівських рухів немає… Я чудово знаю, що один фашизм може дуже датися взнаки другому, навіть стреміти до протекторату над ним…»
У цьому пасажі цікаво те, що тут Донцов значно відвертіше, ніж у інших статтях, ототожнив український націоналізм, під яким мав на увазі свою ідеологію «чинного націоналізму», та фашистські рухи. Цікаво, що і список ворогів, який наводить Донцов – «соціялісти, радикали, большевики, масони, жиди і шабесґої» – збігається з фашистським, а зокрема нацистським, баченням.
Насамкінець Донцов висловлює віру в неминучу перемогу “релігії” націоналізму: «Думати, що мiж двома “релiґiями” може прийти до угоди – марна надiя. (…) Переможе і тепер та з нових “релiґiй”, визнавцi якої викажуть бiльш безоглядности і духа посвяти. (…) Переможе вiра нова, ворожа слугам фараона, яка не дасть звести на манiвцi нi визнавцям Маркса, ні “еразмістам”» .
Як слушно зауважив ще у 1928 р. Степан Ленкавський, ідеологічна система Донцова “дає теоретичний світогляд, і то світогляд із суттєвими прикметами релігії: з сильним емоційним забарвленням, з фанатичною вірю в правдивість і непорушність своїх догм, з безоглядною нетерпимістю й неґацією всього, що з нею не згідне” . Утім, схоже, що сам Донцов був далекий від фанатичної віри, яку він хотів збудити у послідовниках. Він виступає не як релігійний пророк, який каже: “Вірте, бо це істина”, а як прагматик, який твердить: “Треба вірити, бо лише тверда віра забезпечить успіх”. Вимога фанатизму призначалася для загалу послідовників “чинного націоналізму”. Видається, що національний рух Донцов уявляв собі як ієрархічну структуру у вигляді піраміди. На її вершині – він сам, ідеолог чинного націоналізму. На другому ярусі – вузьке гроно обраних, еліта, здатна осягнути вчення ідеолога і застосувати його як “релігію” для ширшого загалу. На третьому – воїнство фанатично віруючих націоналістів, що ведуть за собою маси. І нарешті, на нижньому ярусі – самі маси, уділ яких – виконувати волю своїх провідників, простуючи до визначених елітою цілей.

Таким чином, створюючи свій “чинний націоналізм”, Дмитро Донцов свідомо прагнув надати йому рис релігії, хоч волів брати слово “релігія” в лапки, розуміючи відмінність націоналізму від релігій “у властивому значінні того слова”. Чи вдалося Донцову виконати поставлене завдання? Певною мірою так. У спогадах про ті часи не раз читаємо, що молоді галицькі українці сприймали твори Донцова як “Євангеліє”, а його самого як пророка нової віри. “Чинний націоналізм” вплинув на ідеологію ОУН, теж перейняту квазірелігійним духом. Проте повноцінної політичної релігії Донцову створити не пощастило.
Для існування релігії, зокрема й політичної, необхідні, як мінімум, дві речі: “святе письмо” і “церква”. “Святим письмом” нового українського націоналізму могли стати твори Донцова. “Церквою” мала б стати Організація українських націоналістів, проте в дійсності стосунки між ідеологом “чинного націоналізму” та ОУН були вельми прохолодними, а часом і ворожими. В результаті Донцов залишився пророком без спільноти вірних, а ОУН бракувало харизматичного лідера-пророка (прагматик Євген Коновалець до такої ролі не надавався і не прагнув її). Крім того, діючи в підпіллі та еміграції, організований націоналізм був позбавлений можливості провести масову мобілізацію і поширювати свою ідеологію через ЗМІ та освітню систему, що дозволило б створити повноцінну політичну релігію. Тим не менше, тенденція до перетворення українського інтегрального націоналізму в політичну релігію була досить виразною, що було однією з причин загострення стосунків ОУН з Греко-Католицькою Церквою та близькими до неї політичними середовищами, про що докладніше йдеться в доповідях моїх колег – Олега Бегена і Василя Стефаніва.