Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

Вістки про хворобу Ірини Калинець кружляли по Львову вже давно, і щоразу, бачачи п. Ірину на громадських зібраннях знову, ми всі мимоволі відчували полегшення: «Ні, все гаразд. Виглядає вона добре, як завжди. Може, якось минеться». Не минулося… У ніч на 31 липня Ірина Калинець відійшла – відійшла з нашого сьогодення, щоб назавжди залишитися в українській історії та у вічності.

Ірина Калинець увійшла у громадське життя України в ту пору, коли з-під ідеологічного «асфальту» бурхливо проривався феномен шістдесятництва. Вона починала з поетичного слова й натхненних дискусій у дисидентських культурологічних клубах. У цих дискусіях Ірина Калинець була незмінним джерелом оригінальних ідей і, за словами Надії Світличної, «найбільше хворіла ‘пракоренями’», тобто захоплювалася скіфською історією та історією давньої Русі. Епоха шістдесятництва була водночас і її громадянською колискою, і її творчою лабораторією. Це той щасливий випадок, коли творчий дух людини стає плодом своєї епохи і водночас сам її формує.

Уже в той час Ірина Калинець стала символом громадянської стійкості й бійцівської мужності. Проте доля готувала її до ще більших випробувань, оскільки вона без вагання прийняла присуд дисидентської долі: якщо ти здобуваєшся на власний громадянський голос і не каєшся через неминуче зіткнення з ідеологічною машиною, місце тобі – за ґратами. Арешт Ірини Калинець, як і арешти інших шістдесятників, у тих умовах набував значення українського «нобеля»: такими найвищими «преміями» радянська влада відзначала найбільш заслужених.

У таборі Ірина Калинець – знову символ мужності й незламності. Вона була в числі перших, коли йшлося про обстоювання людської гідності й національних та релігійних прав. Якщо серед чоловіків-політв’язнів «зеківським генералом» був Вячеслав Чорновіл, серед жінок-політбранок таким генералом, наважуся припустити, була Ірина Калинець. Не перелічити протестів, до яких вона вдавалася за час свого ув’язнення; численними були також і карцери, якими її карали за правдолюбство і вільнодумство.

Усі політичні табори знали про їхнє сторозтерзане кохання з чоловіком Ігорем, який також невдовзі опинився за ґратами. Тому й тішилися за них, коли вони нарешті об’єдналися …на спільному засланні в Читинській обл. Довгих 9 років тривала і їхня розлука з донечкою Звениславою. По закінченні заслання з величезними труднощами пробивали собі шлях до рідного Львова.

А тоді почалося останнє буремне 25-ліття Ірини Калинець, сповнене боротьби за релігійні, національні й культурні права українців; натхненної участі в політичному протистоянні з комуністичною владою, активної парламентської діяльності, праці в державній системі освіти. Її громадський голос звучав завжди потужно, вона обстоювала принципи, яким була вірна до кінця.

Керівництво Українського католицького університету не раз було об’єктом критики з боку Ірини Калинець, як часом і її похвали. У ці сумні дні прощання зі спочилою ми всі хочемо подякувати їй за цю небайдужість і за відкритість в обстоюванні своєї думки. Як завжди, в перспективі вічності всі наші земні розбіжності маліють, а голови наші схиляються перед мудрістю Господа, до стіп якого ми складаємо і здобутки наші, і гріхи, і все наше життя.

Молимося, щоб Всевишній упокоїв душу раби Божої Ірини там, де праведні спочивають. Вічная їй пам’ять і Царство Небесне!

Мирослав Маринович,

колишній політв’язень,

віце-ректор Українського католицького університету,

президент Українського ПЕН-центру