Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

Христина Бондарєва, студентка Школи журналістики УКУ,

стажується у німецькій газеті «Passauer Neue Presse»

Часто знайомі, які навідуються до мене із інших міст України у Львів, діляться враженнями: у цьому місті ніхто не працює. Тут десятки нероб сидять по генделиках,їхній гамір заполоняє вузенькі вулички міста, нероби перекочовують від однієї затишної місцини у іншу, аби неквапом випити філіжанку кави чи гальбу пива. Я знаю, що це далеко не так, але ж людям хочеться вірити, що є десь прекрасна країна молочних рік.

Подібні відчуття у мене з’явились у Баварії. Чи то на мене вплинули попередні стійкі уявлення про найбільшу пивницю Німеччини – із десятками кнайп і ресторацій, у яких не можливо відмовитися від унікального у своєму роді хмільного напою; чи то денний розпорядок баварців – хто рано встає (уже в сьомій ранку у мене під вікнами будівельники вперто довбають, пиляють і варять), тому Бог дає, – а по обіді він дає заслужений відпочинок, однак усіма фібрами тіла відчувається, що ти у тій самій Schlaraafenland, у буквальному сенсі «країні лінивих мавп», із сотнею дрібних містечок, де варто тільки ворухнути мізинцем – і молочні ріки потечуть просто у шлунок.

Однак, попри десятки фестивалів, гулянь, бурхливих святкувань, які, здається, не припиняються ніколи, баварці вміють працювати. І цілком закономірно не соромляться відпочивати. Не випадково Баварія є найбагатшою федеральною землею Німеччини. Із її бюджету фінанси йдуть на підтримку бідніших адміністративних одиниць, нараховуються кошти солідарності колишнім землям НДР.  Чому так? Чому найаграрніший регіон цієї країни виявився найміцнішим плечем для інших федеральних земель? «Ми працьовиті і честолюбні», – таку просту і без потреби тлумачення відповідь я отримала від місцевого баварця.

Його Ім’я – Дітмар Свобода із наголосом на перший склад, він один із моїх наставників і редакторів «Passauer Neue Presse».  Саме «свобода», а не її  німецький відповідник Freiheit.  Дітмар  на перших порах допомагав із адаптацією на роботі й в місті, аби моє перебування тут розпочалось комфортно і безболісно, адже баварці гостинні й до певної міри люб’язні, хоча у їхній мові частенько з’являється слово  Grantelei, що означає – роздратування і гнів їм теж не чужі.

«Дітмар, а ви знаєте, що ваше прізвище у слов’янських мовах…», – починаю я, коли не можу стриматись після чергового «Свобода на зв’язку!» у телефонну слухавку. «Взагалі-то ми звикли у редакції звертатися на ти», – обриває він. Я пояснюю, що у нас по-іншому прийнято, й мені незвично кликати більш ніж удвічі старшого чоловіка так само, як за першої ліпшої нагоди своїх однолітків. Однак у Баварії це правило не діє. Якщо до тебе «викають», цілком вірогідно, що ти чимось не вгодив. Ще гірше, якщо до тебе «тикали», а згодом почали «викати». Тоді варто задуматись над своїми вчинками. «Я знаю, моє прізвище означає «свобода». Мій батько родом із сілезького Рацибожа, колись німецького, а нині польського міста», відповідає.

Щоб показати, де розташоване батьківське місто, веде мене до карти і тицяє на південний кордон Польщі. Я вказую пальцем, мовляв он Львів зовсім поруч, ніби цей факт має розширити сферу наших спільних інтересів. Але Дітмар проводить очима по карті і з розчаруванням для мене заявляє: «Україна – це маленька Монголія». Далека азіатська країна, як і Україна, зафарбована у жовтий, подібна за формою і дещо більша за площею. Що ж, подумала я, напевне про Україну тут знають стільки ж, скільки у нас про Монголію. Не варто ображатися.

Дітмар є нащадком біженців, яких після Другої світової війни союзники переселяли із Судетської області та Сілезії у тоді ще малозаселену Баварію. Війна спустошила найбільші баварські міста Мюнхен,  Нюрнберг та Вюрцбург, жителів було надзвичайно мало, тому доводилось збільшувати їхню кількість штучно. Як територіальна одиниця ФРН Баварія вважалась бідною, провінційною землею із зруйнованою інфраструктурою, величезним рівнем безробіття і нерозвиненою промисловістю. Коли батько  Свободи поселився у Пассау, він одружився й завів сім’ю. Як свідчить історія переселенців будь-якого народу, на новому місці власне життя потрібно будувати із нуля. А це робити напрочуд складно, коли на цьому новому місці майже немає шкіл, доріг, лікарень, а в єдиній кімнаті тісняться четверо маленьких дітей.

Однак повернуся до працьовитості. У Дітмара, звичайного  редактора (у Німеччині посада редактора не означає головного у відділі, а обов’язки, які виконує працівник) – п’ятиповерховий будинок із погашеними кредитами, який він зводив 26 років. Слово «будинок» він  вимовляє з особливим трепетом, видно, що дуже пишається ним. Бо майже усе в домі робив своїми руками і за власні кошти. «Ми самі на це все заробили – на басейн, фінський будиночок, в якому  добре проводити прийоми, садові меблі, чотири машини». Дві – його власні, одна – дружини, четверта, для душі і довкілля, – електромобіль. Навіть для Баварії це занадто круто. «Але ж нам ніхто цього не подарував, правда ж, Деборо?», – звертається до дружини Дітмар, у відповідь вона ствердно киває головою. Я вірю, тому що, здається, по-іншому тут просто не можливо. Кожен, хто має освіту та працевлаштований, за деякий час може дозволити собі бодай одне авто. Тому не дивно, що у громадському транспорті їздять зазвичай студенти, мігранти та пенсіонери.

Поки я складаю цей текст, сидячи на березі Інну, уздовж ріки переді мною у каноє пропливають члени місцевого клубу байдарочників. Клуб, як і більшість тутешніх фірм та підприємств, належить чоловіку, родом із Пассау. Власник однієї  із найбільших компаній, що виробляє вікна і забезпечує населення сотнями робочих місць, також місцевий. Видавець і засновник  газети, у якій проходжу стажування, доктор Ганс Капфінгер, народився і працював у цьому місті. Він перетворив невеличку газету на прибуткову родинну справу, а спадкоємці поширили її на території Чехії і Польщі, зробивши підприємство міжнародною видавничою групою. Згодом у місті навіть назвали вулицю у честь доктора Капфінгера, а повагу у баварців не так легко добути. Здається, тут майже неможливо відшукати бізнес, який був би значимим і при цьому належав власнику із близького чи далекого зарубіжжя.

За 70 років Баварію почали характеризувати словосполученням «Laptop und Lederhose» – «Лептоп та шкіряні штани» – через традиційні короткі штани, які й нині охоче одягають місцеві чоловіки як вияв бережливого ставлення до традицій і лептоп – як символ економічного прориву Баварії. За цей період аграрний регіон перетворився у потужний промисловий і науковий, на ноги здійнялись відомі на увесь світ BMW та Audi, побудували дороги, відкрили сотні приватних підприємств. «Повага до приватності – ось що для нас справді важливо, – каже Дітмар, – ми можемо працювати, бо певні, що наша справа у безпеці».

Щодо шкіряних штанів, їх тут справді багатенько. І у прямому, і в метафоричному сенсі. Чи то у цілком сучасному швидкісному потязі, чи посеред галявини олімпійського комплексу у Мюнхені, вільно розгулюють хлопчаки у коротеньких традиційних баварських штанях. Відкрито демонструють, ось ми, баварці, і ми цим пишаємось. Одна статечна жінка вихвалялась мені, як вона, попри лаяння дочки на узбережжі Балтійського моря, на всю палубу розмовляла баварським діалектом. Для баварців демонструвати своє етнічне походження – щось більше, ніж обов’язок.  Попри насмішки, мовляв, селюхи, провінціали, вони знають ціну собі й своїм традиціям, а їм є що цінувати. За однією із версій, автор знаменитої «Пісні про Нібелунгів» походив з Баварії. Тут  складали романи, співці творили міннезанг – німецька література брунькувала й била фонтаном народної культури.  Усе було сотні років тому. Й усе це так детально відображається сьогодні – опери Вагнера, фестивалі Ойленшпігеля, королівське весілля у Ландсгуті… Культурою фестивалів і міських свят Баварія на всю горлянку свідчить, ким вона є. І їй неможливо не повірити.

У давнину життя середньовічних європейців обмежувалося територією їхнього села чи міста, подорожували вони украй рідко, а якщо й вирушали в дорогу, то подорожі вимагали неабиякої витривалості і часових затрат.  У цьому сенсі Баварія видається землею минулих епох. Блаженна нудьга невеликих містечок заспокоює, навіює відчуття «ось це саме те, до чого ти все життя йшов, до пасторальної ідилії». Навіть Мюнхен, столиця, за словами тамтешнього письменника Оскара Марії Графа, є нічим іншим, ніж урбанізованим селом. І з цим нічого не зробиш, окрім як спокійно помреш.

У газетах можна спокійно зустріти рубрику «Відпустка вдома». Максимум, куди з радістю відправляться тутешні мешканці – це надбережжя італійських озер чи схили австрійських Альп. Адже вони так нагадують рідні ландшафти Баварії. Звичайно, можна наткнутися на невеликий відсоток відчайдухів, яких пригнічує тутешній спокій. Але це буде радше молодь, яка ще до кінця не розуміє незвичайності своєї землі.

Який би на календарі не був день, вівторок чи субота, здається, тут ніхто нікуди не поспішає. Але й навіть не користуючись годинником, всюди приходить вчасно, слідуючи залізній німецькій точності. Чи то змінюється відчуття часу, чи я теж призвичаїлась до тутешніх порядків, але, на велике здивування для себе, повільно розплановуючи свій день, за три тижні жодного разу нікуди не запізнилась. Із настанням вихідних, які уже традиційно виділяю для вивчення тутешніх міст, повертається відчуття, що я тут у гостях. Я чимчикую на потяг у чергове місто, а мої містяни планують, як затишно провести час удома.