Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

Феодальна роздрібленість Київської Русі задала парадигму для українців, але це не є вироком чи прокляттям, навпаки, це – наше багатство. 

Дисидент, правозахисник, віцеректор Українського католицького університету Мирослав Маринович про соборність українців та наші перспективи.

Україна змінюється, вона дуже мінлива і нестабільна, тому важко робити якісь остаточні висновки. З одного боку, Україна все ще поділена, все ще відчуває внутрішні деформації, що наша північна сусідка легко використала для того, щоби колоти Україну військовим чином. Попри те, як каже Ярослав Грицак, Україна колиться, але не розколюється. Український народ виявляє джерела часом дуже несподіваної єдності – єдності, якої, здавалося б, не можна сподіватися. Вона є, вона присутня. Вона проявляється у такі фантастичні моменти, як Майдан, коли українці з різних кінців України спроможні на вияв дуже героїчного і єдиного національного почуття, національного пориву.

Українці – не єдина нація, що має внутрішні лінії поділів. Але в Україні це є риса, що тягнеться з нашого дуже давнього минулого. «Плач Ярославни» в Україні – це як символ міжрегіональних поділів, внутрішньої незгоди та агресії. Ота феодальна роздрібленість Київської Русі задала парадигму для українців. Змінюються епохи, змінюються державні устрої, але наша регіональна подрібленість залишається.

Та це не є вирок Бога, це не є прокляття. Люди роблять її прокляттям, але, насправді, це наше багатство. Просто треба навчитися із цим багатством жити і ним управляти. Розмаїтість є підставою для можливих великих творчих злетів, для примноження багатства – у нинішньому світі це вже аксіома. Просто не завжди народи вміють цим скористатися.

Щоб навчитись цим користатися, потрібно передусім усвідомити це – як проблему і як можливість. Проблему треба вирішувати, можливість – треба використовувати. На Майдані були люди з різних куточків України і всі вони могли бути партнерами, всі могли відчувати спільний лікоть. Отже, все залежить від нашого сприйняття, що, на мою думку, потрібно формувати від самої шкільної парти. Вчителі мають, з одного боку, навчати дітей відчувати цю єдність, а з іншого боку – розкривати перед дітьми той потенціал, який ми маємо, будучи такими різними.

У День Соборності бажаю українцям бачити ті здобутки, які ми вже маємо, уміти озирнутися і побачити той шлях, який ми вже пройшли. Учора я брав участь у круглому столі, присвяченому виходу у видавництві «Дух і літера» книги отця Поля Кутюр’є «Екуменічний заповіт». На цій розмові були люди різних конфесій, були українці різних конфесій, українці з різних куточків світу. Розмова була приязна, доброзичлива, я би сказав – розмова була Божа. Така розмова була би немислима на початку 90-х, а сьогодні вона є і вона дуже природна. Отже, ми пройшли великий шлях і маємо здобутки. Аби пройти той шлях, що нам ще належиться до цивілізованого стану, нам треба уміти побачити, що ми насправді рухаємось, змінюємось, а не стоїмо на місці, побачити тих, хто попереду, рівнятися на них і йти. Ось чого я бажаю українцям. З вірою у те, що ми можемо подолати цей шлях.

Авторська колонка є відображенням суб’єктивної позиції автора. Редакція «Твого міста» не завжди поділяє думки, висловлені в колонках, та готова надати незгодним можливість аргументованої відповіді.

Джерело: «Твоє місто»