Про перші дні після визволення/окупації розповідають кумедні історії, які стали згодом загальновизнаними легендами. Як, для прикладу, ось ця: до магазину товарів широкого вжитку прийшов радянський офіцер і наказав: «Запакуйте мені …цілу оту полицю». В інших ідеться про те, що офіцерські дружини не знали, що таке жіноча комбінація, — вони вважали, що це сукня…. Хоч би там як було насправді, вже перші дні промовисто засвідчили: народ у Радянському Союзі жив бідніше.

Однак те, що сталося згодом, приголомшувало. Масові арешти на тлі брутально насаджуваної ідеології моментально витворили атмосферу задушливого страху. Перший удар НКВД спрямував проти польського населення, хоча дуже швидко взявзя й за «українських буржуазних націоналістів». Постраждали і єв реї, отож деякі з них кинулися переїжджати в окуповану німцями частину Польщі, чим дуже здивували самих нацистів. У цьо му Вавилоні страждань треба було якось рятуватися, і чимало людей швидко зметикували, що поліпшити власне становище можна, якщо наговорити на свого сусіда зліва й тим самим «здати» його органам. Проте якщо сусід справа встигав «здати» тебе самого, то тут уже ніхто зарадити не міг. За неповних два роки «перших совітів» Галичина пережила, щонайменше, три масові депортації в Сибір. Усе це витворило таку нестерпну атмосферу, що, за розповідями старших, наприкінці червня 1941 року з хлібом-сіллю зустрічали вже німецькі війська. Головну надію люди вбачали тепер у тому, що «народ високої культури, народ Ґете й Гайне» принесе визволення від «відсталої й деспотичної азіатчини».

Те, що сталося насправді, було не менш приголомшливим. Гітлерівський режим влаштував в Україні такий терор, що навіть Митрополит Андрей Шептицький, який у 1930-х роках застерігав своїх вірних від захоплення комуністичними ідеями, — 1943 року у відчаї сказав про нацизм таке: «Ця система становить собою таке щось феноменальне, що найпершою реакцією при вигляді цього монстра є оніміле здивування. Куди заведе ця система нещасний німецький народ? Це може бути ніщо інше, як деґенерація людства, якої ще не було в історії».

Отже, вибудувати лінійну версію «боротьби добра зі злом» галичанам не вдалося. Вони на власній шкірі відчули, що у смертельному герці зійшлися два тоталітарні дракони, жоден із яких не мав наміру визволяти. Отож людям доводилося не вибирати між добром і злом, а лише правильно вгадувати, яке зло в певний момент є меншим. Пам’ять про це закарбувалася в головах галичан так міцно, що згодом ідеологічна матриця «золотого вересня» вже не діяла. Її повторювали, щоб не потрапити в лещата КГБ, але це був той випадок, коли можна перефразувати Маяковського: «Ми кажемо «золотий вересень», але розуміємо під цим «терор».

Усе це витворило «нелінійне», двозначне ставлення галичан до наслідків пакту Молотова-Ріббентропа. З одного боку, вислів «золотий вересень» звучить сьогодні лише знущально, а щораз більш вживаним стає термін «окупація». І зовсім уже дико було для галичан кілька десятиліть нести на собі клеймо «колаборантів із фашистами», чуючи ці докори з уст тих, хто сам розпочав Другу світову війну на боці фашистів і поділив із ними Центральну та Східну Європу, на горе багатьом народам. З іншого боку, ніхто в Галичині не ставить питання про повернення Польщі відібраних у неї територій. Об’єднання з Великою Україною є цінністю, якої не підважили навіть найбільші репресії.

— Проте звідси — один крок до визнання того, що зло як таке може давати добрі плоди і що зло в політиці може бути виправдане досягненням якихось благ у віддаленій перспективі. До того ж, вибачте, це об’єднання чимось нагадує об’єднання карасів в утробі щуки. Може, все-таки об’єднання України — справжньої, свідомої, вільної — принесла не підтримка злочинної акції вересня 1939 року, а напружена праця думки впродовж багатьох століть кращих умів України, моральний подвиг таких людей, як ви, Станіслав Кара ванський, Євген Сверстюк, Валерій Марченко?

— «Об’єднання карасів в утробі щуки» — це в саму десятку. Браво! Постараюся популяризувати… А в мене цей горезвісний пакт асоціюється з іншим образом. Пригадуєте у Пушкіна: спочатку окропили розчленоване тіло Руслана мертвою водою, і воно зрослося. А тоді окропили живою водою — і Руслан ожив. Сталін щедро розбризкував довкола себе мертву воду — Сверстюк є символом води живої…

Коли ж говорити про роль зла у поступі людства, то це питання — одне з найдавніших, ще з часу Змієвої спокуси і вигнання людської пари з раю. Зрозуміло, що прийняти формулу «зло як таке може приносити добрі плоди» я не можу. В ній зло виступає джерелом добра і підметом доброї дії. Але момент істини тут дуже близько, — недарма Мефістофель каже (у бунінському перекладі): «Я часть той силы, что вечно хочет зла, но вечно совершает благо». Зло породжує зло і множить його, проте Бог обертає наслідки зла у потенційне добро для людини. Богослов би, напевно, підчистив цю формулу, але суть для мене саме така.

— Однак облишмо екскурс в історію. Нам із вами за один вечір не розплести тугого клубка взаємообумовлених доль трьох народів. Сьогоден ня у вигляді вітальної потреби висуває вирішення іншого питання, дуже складного, попри всю його буцімто банальність. Отже, для будь-якої цивілізованої людини цілком очевидно, що слід відокремлювати етнос від політичного режиму, який панує на території мешкання цього етносу. Але так само очевидно — якщо не ховати голову в пісок, — що для середньостатистичного європейця не так і просто відокремити співвітчизників Пушкіна, Чехова, Льва Толстого від сталінізму, комунізму, путінізму тощо. Як українці намагаються впоратися з цим завданням, і як би ви порадили впоратися з ним іншим?

— Українці впорюються з цим, здається, так само, як і інші народи, а саме: рефлекторно. Кривд, заподіяних ними самими, не добачають або виправдовують їх потребою захиститися від кривд із боку інших. Зате про «демонізм» інших говорять залюбки… Роздражнені Москвою, чимало українців переконані, що всі диктатури історичної Росії знаходили в ній живильний ґрунт саме тому, що російський народ виявляє до них органічну схильність. А тому нинішній путінізм також виростає з волі самого народу. Інші українці й далі по-малороському схвалюють усе, що робить Росія, звинувачуючи в усіх гріхах своє рідне, а тому ненависне керівництво. Отож можна було би сформулювати тезу: «Скажи мені, як ти реагуєш на Росію, і я скажу, які твої психологічні комплекси»…

Для мене особисто ключем до розуміння є визнання того факту, що кожна нація — це живий організм, а тому перебуває в різних фізичних, емоційних і духовних станах. Просто в один час у нації активізуються одні «гени» чи схильності, а в інший час — ін ші. Проте і ті, й ті наявні в її націо нальному «геномі» бодай латентно. Тому Ґете чи Гайне не виключають Гітлера, Пушкін і Толстой — Леніна, жертви Голодомору — українських поліцаїв, а жертви Холокосту — Троцького чи Кагановича. Сподіватися, що на всі наступні виклики нація, переосмисливши свою історію, реагуватиме «біло та пухнасто» — велика ілюзія. Проте не меншою ілюзією є зарахування якогось народу до категорії пропащих і безнадійних.

Тут варто зробити дві ремарки. По-перше, зі сказаного не випливає, що нації мають однаковий пакет «генів», або, точніше, однаковий баланс «генів». Я вже давно виділяю для своїх аналітичних потреб (але не претендую на науковість!) три «агрегатні» стани народів: «твердий» (з порівняно низьким рівнем суспільної свободи), «газоподібний» (навпаки — з високим її рівнем) і «рідкий» (проміжний тип із певною комбінацією двох інших). Росію я умовно зараховую до першого типу, Польщу — до другого, а Україну — до третього, проміжного.

По-друге, щоб якась нація стала такою, як ми цього хочемо, треба добряче попрацювати. Так, «медовий місяць» у нинішніх польсько-українських відносинах виявився можливим, передусім, завдяки тому, що над цим добре попрацювали Єжи Ґедройць і загалом його паризька «Культура». У моєму Українсь кому католицькому університеті неодноразово обговорювалося питання, що маємо зробити ми, українці з Галичини, щоб у Росії знову зметнувся вгору її національний дух. Адже в нинішньому тісному світі ми всі взаємозалежні, і таке сприяння «незручному» сусідові може виявитися найкращим вкладенням капіталу у свій власний духовний розвиток.

Отож я дуже скептично ставився до повторюваної донедавна на Заході мантри про «успішну демократизацію Росії». У принципі, демократія в Росії, як і в Японії, можлива, але з виразними колективістськими рисами, які радикально відрізнятимуть її від демократії західноєвропейського зразка. Проте так само скептично я ставлюся до думки, що російський народ — приречений. Приречена насправді його імперськість. І «ген», який відповідає за неї, вже вичерпує період своєї активізації. У цьому сенсі Росії призначено маліти, і далі втрачаючи статус супердержави. Між цими двома станами — нинішнім і майбутнім — пролягло поле великої невизначеності, а саме: через які жертви змушений буде пройти російський народ, доки він змириться з неминучим…

— Останніх 25 років слово «покаяння» звучало в найрізноманітніших контекстах (і дуже часто). Слово «прощення» — менш популярне. А тим часом це одна з центральних проблем сучасної людини. Як нам, людям, які пережили негуманне ХХ сто ліття, простити цьому світові, цьому часу, близьким і далеким, самим собі, нарешті?.. В особливо складній ситуації опиняються ті, чиї кривдники дуже далекі від каяття, як і раніше тріумфують і, що називається, уперто чинять зло.

— Справді, проблема прощення нерозкаяного злочинця — одна з найтяжчих моральних проблем. Ще в таборі, звертаючись у своєму першому есеї «Євангеліє від Юродивого» до своїх друзів-дисидентів, я зауважив: «Я знаю, що жоден із вас не мститиме своєму ворогові, коли він лежатиме перед вами переможений. Однак як попелить гнів ваші душі, коли на обличчі у Звіра грає хижа глузлива посмішка!»… Взяти в руки камінь супроти нерозкаяного ворога — це природна реакція людини, проте за позірною очевидністю криються часом підступні рифи.

Цілком зрозуміло, що нерозкаяний злочинець небезпечний як потенційне джерело нових загроз. Нерозкаяність за попередній злочин ніби відчиняє двері до повторення його в нових обставинах. Саме це сталося на початку 1990-х років з комуністичною елітою України, яка спершу злякалася можливих переслідувань, а тоді, допевнившись, що ні дисиденти, ні інші жертви комунізму питання про її покарання не ставлять, врешті-решт оговталась і взялася за старе. Злочини кучмівського режиму виростають із нерозкаяності й непокараності режиму комуністичного.

Проте неможливо уявити собі, щоб Ісус звертався до свого Небесного Отця зі словами: «Отче, прости їм їхні провини, але тільки за умови, що вони покаються!» Якби в духовній історії людства каяття злочинця було передумовою його прощення, то цивілізація була б неможлива. Адже, хоча прощення стосується кривдника, — злам відбувається в серці скривдженого, який прощає. Зовні здається, що особою, котра найбільше виграє від прощення, є злочинець. Насправді найбільше виграє скривджений, бо через прощення саме він виводить себе з-під дії ледь не най страшнішої закономірності, яка зруйнувала не одну душу й не одну спільноту, а саме: замкненого кола помсти. Релігійне значення цього акту як для людини, так і для людства колосальне.

Інколи прощення нерозкаяного може спрацювати як прийом джиу-джитсу. Злочинець очікує, що жертва його ненавидить і відтепер мститиме йому. Всі його душевні сили мимоволі спрямовані на подолання сили тієї ненависті. Щире прощення з боку жертви може морально «завалити» злочинця, оскільки він не зустріне опору. Часто каяття злочинця настає в момент прощення, а часом — значно пізніше, і про цей духовний досвід не слід забувати.

Важливо все ж таки усвідомити, що прощення не може підмінити собою верховенство права. Папа Іван Павло ІІ, коли прийшов до Аґджі у камеру, — не відчинив перед ним двері в’язниці, інакше це було б не християнським прощенням, а безвідповідальним дон-кіхотством. У нашому недосконалому світі певну категорію злих учинків слід обов’язково поставити поза законом, і за них відповідно карати.

Щире каяття може пом’як шити суспільне покарання, але — не вину. Радше, навпаки: щиросердне каяття відкриває злочинцеві весь жах заподіяної ним кривди, і психологічна напруга від усвідомленої вини лише зростає. Однак здоров’я суспільства потребує, аби злочинні дії були неодмінно кваліфіковані як злочинні, незалежно від того, розкаявся злочинець чи ні. Гнучким може бути лише покарання, а саме — умовним, відтермінованим, а за умови виправлення — і скасованим.

Розкаятися у скоєному злочині людині буває не під силу тому, що це означає визнати перед собою й перед іншими свою вину. Мало того, за таким визнанням може йти моральна чи матеріальна реституція, тобто відновлення в попередньому правовому становищі. Успіх південноафриканської комісії справедливості саме й полягав у тому, що щиросердне зізнання людини у вчиненому нею злочині фактично звільняло її від необхідності сплачувати відшкодування або відновлювало її громадянський статус.

Проте, як нагадав нам Еміль Кастро, «жертва не лише отримує реституцію. Вона володіє ключем до реального і фундаментального примирення». Адже це саме жертва прощає — тільки вона. Ні кривдник, ні свідок цього зробити не можуть за визначенням (інколи від імені вбитої жертви простити можуть її найближчі родичі). Й унікальність цієї ролі у моральному плані часом з горою винагороджує жертву…

Що стосується конфронтації між прощенням і забуттям, то хибними, здається, є обидві екстреми: а) простити означає забути і б) забути означає простити. Як на мене, прощення означає розмінування історичної пам’яті. Якщо згадування про якусь кривду вже не викликає прагнення помстися кривдникові, якщо спогад уже не отруює душу, — то людина простила.

Світлана ФІЛОНОВА, ДТ