Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

28 лютого в УКУ відбувся науковий семінар Інституту історії Церкви на тему “Історичні основи ідентичності УГКЦ у богословській думці Йосифа Сліпого”, присвячений 116-й річниці від дня народження Патріарха.

Представляючи свою доповідь, дослідник теми о. д-р Андрій Михалейко наголосив на тому, що визначальними в концепції ідентичності УГКЦ Патріарх Йосиф вважав сопричастя з Єпископом Риму та вірність східно-християнській візантійській традиції. Про це кир Йосиф писав у своєму звіті для конгресу організації «Церква в потребі» 1982 року про становище УГКЦ у Радянській Україні.

Обидва ці принципи Патріарх розглядає в контексті історії становлення та розвитку українського християнства, що можна побачити у його богословських та пастирських творах. Підґрунтям сопричастя УГКЦ з Римською Церквою, на його думку, був уселенський характер християнської традиції від початків її поширення в українських землях. Поміж іншим, свідченням єдності Київської митрополії зі Вселенською Церквою, як уважав Патріарх Йосиф, був культ мученика св. Климентія Римського на Русі після Володимирового хрещення 988 року. Історичну тяглість цього сопричастя, за Патріархом, довела Берестейська унія 1596 року, яку він розглядає як наслідок відкритості Київської митрополії до взаємин із Католицькою Церквою, що увінчалася здійсненням усіх попередніх прагнень відновити єдність християн. “Цими постулатами Глава «мовчазної Церкви» не лише намагався пояснити генезу й передумови Берестейського поєднання, а й обґрунтувати права на існування УГКЦ у Радянському Союзі”, – зазначає о. д-р Андрій Михалейко.

Приналежність до візантійської традиції Патріарх Йосиф Сліпий теж не вважав лише збігом обставин, а леґітимним синтезом візантійського і східнослов’янського в історичному процесі, який аж ніяк не мусить розглядатися у протиставленні з Заходом, і символом цього пов’язання із традицією Києва стало спорудження храму Св. Софії у Римі.

“Вказані принципи є не лише ключем до розуміння богословської думки Йосифа Сліпого чи його еклезіологічних переконань, – підсумовує доповідач, – а й допомагають з’ясувати мотивацію та суть реформ внутрішньоцерковного життя, які він пропагував і провадив, а також його бачення місця УГКЦ у лоні Христової Церкви та її екуменічної ролі у діалозі між християнським Сходом і Заходом”.