Слово Архієпископа Львівського на освяченні студентської церкви УКУ
(Ів. 6,14-27)
Преосвященні Владики,
Всесвітліший отче-ректоре (УКУ), Борисе,
Всесвітліші, Всечесні та Преподобні отці,
Преподобні сестри, брати та семінаристи,
Високодостойні представники влади та меценати, Божі Добродії,
Вельмишановні викладачі, достойні студенти та присутні молільники на цьому святі!
Дякувати Богу, що ми можемо з гідністю та відповідальністю направляти те, що протягом багатьох років немудрі люди руйнували. Безумні пускали церкви у повітря, підкладаючи вибухівки; палили; обертали на склади, навіть хімічні; розбирали по цеглині; зачиняли й залишали на повільне нищення величних, чудових, вимолених святинь. Скільки ж то їх зруйновано та стерто з лиця землі за роки радянської влади в нашій Україні?! А це були цінні пам’ятки архітектури, народний доробок, гордість Божого люду та мудрої держави, доми живого Бога. Вважаю за дуже велику честь для тих людей, хто може вкласти особисто грошову цеглину в будову Господнього храму. А хто «ризикує», відважується, сам побудувати святиню Богові, така людина рівняється на мудрого царя Соломона. Велике бажання побудувати Господній дім мав цар Давид, батько Соломона, але йому не судилося цього зробити через різні війни та докучливість ворогів (пор. 1Цар. 5,17). І це – незмінна правда, котру потвердив святий апостол Павло: «Бог, що створив світ і все, що в ньому, він, бувши Владикою неба і землі, не живе у рукотворних храмах» (Ді. 17,24). І хоч надзвичайно велика правда міститься в інших словах: «Небо – престол мій, земля ж – підніжок ніг моїх. Який дім ви мені збудуєте, каже Господь, або яке місце мого відпочинку?» (Ді. 7,49). Однак, Всевишній бажав, щоб для нього збудували храмину та, щоб він мешкав серед людей у своїй святині (пор. Вих. 25,8). У глибокій давнині Господь звертався до Мойсея, щоб той збирав пожертву від тих, хто добровільно бажав її дати на будову святині. Люди дуже радо приносили свою пожертву на спорудження Божої святині, жертовника та одеж для священиків, даючи всякі цінності, що навіть, жінки знімали з себе прикраси, щоб гідно відгукнутися на заклик Мойсея. Усього було так багато, що Мойсей велів розголосити: «Нехай ні чоловіки, ні жінки не дають більш ніяких пожертв для святині!» (Вих. 36,6). Мені приходить у голову одна мисль, що ми, греко-католики, не можемо навіть дати від кожної особи по п’ять чи десять гривень на будову собору в Києві, щоб завершити його будівництво. Це склало б поважну суму і все було б закінчено! Які ми кволі в порівняні з ізраїльським народом, що так глибоко розумів своє завдання й випереджували одні одних, щоб діло Боже гідно довершити.
Увесь проект святині, жертовника та прикрашення храму вказав вибраному пророкові сам Господь. Всевишній, навіть назвав майстрів, котрі повинні виконувати даний проект та усе оздоблення у святині, даючи їм відповідний хист та вміння (пор. Вих. 31,1-2). Усе було передбачено і кожний припис повинен був сповнюватися з точністю та відповідальністю. Аронові та його синам, котрі виконували служіння в наметі й приносили жертву Богові, було строго приписано, щоб слідкували за своєю зовнішньою чистотою: «І коли входитимуть у намет зборів, мусять умиватися водою, щоб не померли, як теж і тоді, коли приступатимуть до жертовника — спалювати Господові вогняну жертву. Мусять обмивати руки свої та ноги, щоб не померти» (Вих. 30,20-21). Наскільки більше потрібно внутрішньої чистоти новозавітному священикові, котрий приносить у жертву не кров козлів й телят, чи дар з муки й олії, але жертвує самого Сина Божого, Владику й Спасителя світу.
Тут, у цій церкві, від сьогодні замешкає сам Господь, наш Творець й Вседержитель, у скромному кивоті під видами хліба й вина. І він буде приходити на престол кожного разу, коли священик служитиме святу Службу Божу й призиватиме Боже ім’я і то, не дивлячись на чистоту та гідність священика. Це не означає, що Господь дозволяє відповідно неприготованому священикові приступати до Божого престолу. Ні! Він, Бог, слухняний своєму слузі, а, коли так стається, що цей негідно священнодіє, Господь очікує на каяття священика, не спішить його карати, бо має завжди час запитати його у вічності. Тому кожен священик з усією відповідальність, душевною чистотою та страхом Божим повинен виконувати служіння, котре поручив йому сам Бог.
Церква – це не тільки будівля гарно збудована, оздоблена, посвячена, в котру приходять люди молитися, але у ній також відбувається важлива зустріч Бога із людьми та з кожною особою окремо, тут приноситься у жертву сам Ісус Христос за людські беззаконня та засилається благословення на людей усього світу. У церкві, сповідаючись, люди отримують прощення своїх провин, входять у Господні Таїнства, причащаються Тіла та Кров Господньої. Коли Яків заночував в дорозі до Харану, йому з’явився у сні Господь, котрий промовляв до нього й обіцяв йому численне потомство. І, коли Яків прокинувся, промовив: «Направду, Господь є на цьому місці, а я не знав. Яке страшне це місце!» (Бут. 28,16-17). Господь є на цьому місці, де ми з вами стоїмо. І не потрібно знімати взуття, як це Господь звернувся до Мойсея, щоб той роззувся, коли він розмовляв з ним біля палаючого куща (пор. Вих. 3,5). Цього Творець не вимагає! А він очікує нашого звільнення від духовного тягарю, каяття за наші гріховні промахи, бажає, щоб ми потонули у його Божому милосерді. Тому теж, дуже важні дари милостині на Божий храм, котрі звільняють людей від їхніх провин (пор. Сир. 3,30). Це – надзвичайне щастя споруджувати дім для Господа, в котрий люди будуть приходити століттями та прославляти Боже милосердя! Скільки ж духовного добра відбувається у церкві протягом століть!? Це ніколи не виміряється жодними матеріальними коштовностями чи цінностями. Щаслива ця людина, котра розуміє важність дару на Господню будівлю й ця особа, котра щиро простягає свою руку, чинячи щедру милостиню потребуючим. Це – найкращі збереження, з найбільшими відсотками! Бо навіть, найбільші достатки на землі потрібно буде покинути, а вкладені гроші в Господню будівлю чи дана потребуючому милостиня, приносить у вічності вічну радість та постійний духовний дар! Дар милостині – не зникає! Тому цар Соломон втішався неземною радістю, коли збудував та посвятив храм для Господа. На це свято зібралася величезна ізраїльська громада. Цар довго молився, стоячи перед Господнім жертовником. Дякував Богу за отримані добродійства усіма попередніми поколіннями, просив Божого благословення та милосердя на майбутнє для свого народу (пор. 1Цар. 8). А по всьому цар вчинив велике свято разом з усім Ізраїлем, мабуть такого святкування ніхто й ніколи не наважився зробити. Святкували 14 днів, а в мирну жертву було принесено 22 000 волів та 120 000 овець. Нічого не пишеться про кількість спожитого вина? Це був надзвичайний бенкет, радість, що Господь благословив збудувати цю святу будівлю. Святкували духовно, чинили свято теж, споживаючи з вдячністю Божі дари.
Ми теж, посвячуючи храм, обмивали Господній престол, що приписано посвячувати самому єпископові. Намащували його та стіни церкви святим миром, окроплювали свяченою водою, приносили запашне кадило, як символ милостивої жертви та наших молитов Господові. Пильнуйте священики і свого сумління й чистоти у святій церкві. Хай святий престол буде завжди чистий і, щоб зайвих, навіть гарних речей на нього не ставити. Так вважають люди, що можуть ставити квіти, статуї тощо, а припис церковний забороняє це. Бо з квітів падає пилок, бруднить застелені обруси на престолі, тому наш митрополит Андрей строго велів дотримуватися мудрих приписів церковних, а не людських здогадів чи міркувань. Він навіть написав, щоб дошки, з яких споруджено престол були відповідно підібрані, бо, коли б дошка дала тріщину, престол втрачає посвячення (пор. митр. А. Шептицький «Пастирські послання» т. 1, Документ 21, 1902 р). В цьому ж документі митрополит вказує, щоб при споруджені церкви та іконостасів строго триматися візантійського стилю, подібно, як і при розписі стін церкви (там же). Ось, яке глибоке розуміння для Божого дому мав наш великий митрополит Андрей, а не так, що хтось захотів й оздобив церкву як-небудь. Ні! За самовільне вирішення цього питання потрібно буде відповідати перед Богом, бо на цей час ми маємо багато «умільців», котрі самі на свій спосіб оздоблюють храми чи вносять свої зміни. При нашій архиєпархії існує сакральна комісія, котра допомагає людям, щоб вони не брали на себе відповідальності перед Богом, а радилися, щоб Господній дім спорудити найкраще.
І ми, сьогодні радіємо від постання цього храму та дякуємо нашому милостивому Богові за його велике благословення. Дякуємо всім, хто трудився над його будівництвом, подав ідею, проектував цей храм, приносив щедру милостиню чи давав побожно лепту подібно, як вдова у святині (пор. Лк. 21,3). Так, ця церква менша від поруч спорудженого дому податкової інспекції чи інших будівель, але у ній мешкає Господь і вона важливіша за всі ніші будівлі у нашому місті. Хай Господь благословить усіх рясними духовними дарами й добрим здоров’ям, хто чим-небудь спричинився до спорудження цієї церкви! Це – Господній дім, але теж, велика пам’ять на довгі століття тим, хто вкладав радо свої кошти в цю святиню! Хай Господь буде з усіма вами! Хай живе Господня любов у серці кожної людини!
+ Ігор (Возьняк)
Архиєпископ Львівський
Храм Блаженних новомучеників УГКЦ
2 травня 2009 р.Б.