Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

75 років минуло з тих пір, як на схрещених дорогах України був розп’ятий опухлий від голоду творець хліба. Це Христової слави чудотворця запраг собі сам Сатана. Але якщо Христос нагодував силу народу п’ятьма кружальцями хліба й двома рибинами, то Лукавий вчинив чудо навпаки: відібрав хліб до крихти, а землю, що здатна прогодувати мільйони, вкрив скоцюрбленими тілами голодних.

Того нещасного 1933-го року біля Господнього Престола найуживанішою мовою невинно убієнних була мова українська…

Мені несила подумки пройти за своїм народом його хресний шлях, несила проповзти у своїй уяві вслід за безіменною українською селянкою її via dolorosa (скорботний шлях – лат.) до останніх бачених у житті грудок землі. Моє Небо кличе мене не до повторення її болю, жаху та муки, а до пізнання провіденційного сенсу її страхітливої жертви.

Сьогодні нащадки мучеників вслухаються в голос Неба: про що волають до них душі загиблих? Якщо пімсти ждуть, то якої? Якщо прощення своїм мучителям, то до якої межі? А Небо – таке прозоре, аж до зірок! – стає раптом зовсім дзеркальним. Бо відповідь Неба, як і Царство небесне, – в тобі самому.

Пам’ять про голодний тридцять третій позбавляє нас права на помилку. Якщо ми так і не усвідомимо природи апокаліптичного звіра, якщо не поборемо його духовними зусиллями, то він знову проросте в наших душах невмирущим Драконом насильства. Отож страждання оплачуються не помстою, через яку насіння страждань знову впорскується в світ, а чистим вибіленням душі. Знайти зерна комунізму в собі й спокутувати гріх його виношування – цього вимагає від мене моє Небо. Це не заперечення суду, який у нашому недосконалому світі є неминучим. Це здобуття собі морального права бути на боці Судді…

Зараз ми візьмемо участь в обряді ламання поминального хліба. Символіка цієї хлібини подвійна.

По-перше, хліб – це те, що ввижалося мільйонам жертв Голодомору. З досвіду тривалих табірних голодівок я знаю, що під час голодування людина мріє не про ковбасу, смачний суп чи, скажімо, про солодощі. Вона мріє виключно про хліб – вона марить ним, він їй пахне і сниться. Саме тому старші люди досі не можуть струсити зі стола хлібні крихти.

По-друге, ця хлібина є символом нашої спільноти. Вона одна-єдина, а тому і ми маємо бути з’єдинені у своїй історичній пам’яті, у своїй щоденній діяльності, а ще – довкола Господньої трапези, якою є Літургія. Приходьмо на неї частіше і заохочуймо до цього наших ближніх.

Отож, причастімося цим святим хлібом на знак пам’яті про невинно убієнних!

24.11.2008 р.