Коли провід Українського католицького університету запропонував мені записати коротке звернення до цьогорічних випускників УКУ, я трохи розгубився. Я багато виступаю і ще більше пишу, але добрий текст, як і добра промова, завжди має певний фокус, певну тему, певний стрижень, на який ти нанизуєш слова, речення та думки, і який не дає «розтікатися мислію по древу».

 

Промова перед молодими людьми, які завершили навчання в одному з найкращих українських університетів і виходять у широкий світ дорослого життя – це справжній виклик. Потрібно лаконічно сказати про головне. Не про те, чим ти зараз живеш, про що зараз думаєш, що відчуваєш, а про щось дуже важливе. Про ту провідну зорю, що не дає заблукати у нашому непростому світі. Про вузьку євангельську стежину, що постійно веде угору. Про саму екзистенцію, що не дає людині заживо померти, перетворившись на коліщатко у складному бюрократичному механізмі чи актора, що все життя грає чиюсь роль.

 

Іноді можна почути пораду: «будь собою!». Вона добре передає віру в унікальність кожної людини та імператив опірності світу, формулу самореалізації. Втім, мій досвід говорить про те, що це хибне гасло. Попри пафос самореалізації, що панує у сучасному світі, Євагнеліє вчить нас чомусь іншому: життя як служіння, життя як жертва, життя як шлях на Голготу. Пам’ятаєте слова Христа до своїх учнів: «Зерно пшеничне, як у землю впаде, не помре, то одне зостається; як умре ж, плід рясний принесе. Хто кохає душу свою, той погубить її; хто ж ненавидить душу свою на цім світі, збереже її в вічне життя»(Ів. 12: 24-25)

Я далекий від апелювання до Святого Письма як до «розв’язника», що має напоготові прості і однозначні відповіді на всі випадки життя, тому обіцяю далі не зловживати цитатами з Біблії, бо це книга особлива: аби зрозуміти, що в ній написано треба проживати, а не тільки читати.

Повернемось до думки, яку я волію зробити стрижнем мого звернення до вас. Собою потрібно не бути, а ставати. Становлення особистості у християнському досвіді якимось таємничим образом нерозривно переплетено з самопожертвою, яка не має нічого спільного з мазохізмом. Жертовність – це не пошук болю, це, радше, відкритість і можливість благословляти гострий різець, яким Господь кштатлтує нашу особистість. Це Стусова «дорога долі, дорога болю», простуючи якою, ми можемо стати собою. Робіть це щомиті, бо життя має цікаву динаміку: щойно ти припиняєш здійматись угору – ти приречений сповзати униз. І це головний меседж, який я вам хочу донести: життя – це важка праця, але й велика радість від ставання собою. З одного боку, це начебто знайомий усім вам концепт самореалізації та самовдосконалення, але для мене це аж ніяк не означає те, що ми називаємо «чемпіонством»: пробігти дистанцію швидше за інших, заробити грошей більше за інших, зайняти посаду вище за інших тощо.

 

Пам’ятайте, що Василя Стуса виключили з аспірантури, засудили до мордовських таборів і майже весь його творчий доробок був опублікований лише посмертно. Геніальний Вінсент ван Гог продав за свого життя лише 14 своїх робіт, з них лише одну за пристойну суму. Джеймс Джойс, автор «Улісса», напевно найвідомішого та найвпливовішого роману ХХ століття, створив свої геніальні пізні твори тільки завдяки «довічній стипендії» від Гаррієт Шоу Вівер, яка фактично утримувала митця чверть століття…

 

 Отже, ставати собою і робити кар’єру – не те саме. Мені здається, що головний виклик в житті це не вище, швидше, краще, більше, а глибше. Ми покликані усе життя копати свою криницю, бо тільки там, в глибині нашого серця, є джерела «води живої», які ми можемо знайти. Втім, спершу варто очистити їх від мулу ненависті, хайпу, самолюбства, дрібних образ, а вже тоді  пустити ці річки любові у широкий світ.

 

Якщо ми сподіваємось, що світ нам аплодуватиме, то глибоко помиляємось. Любов є гіркими ліками для хворого світу й викликом для його недосконалості. Промені любові ріжуть очі тим, хто звик до сутінок напівтемряви. Біль, як і емпатія, виникає на невидимому фронтирі, де стикаються недосконалий світ та людина, яка не готова миритись з цією недосконалістю, яка здатна торкнутись тої реальності, що важливіша за світ і саме життя.

Напевно, аби мій виступ не нагадував вам недільну проповідь, на часі перейти до прикладів із власного досвіду, які навчили мене думати про життя і сприймати світ саме так: реалістично, але не цинічно, тверезо, але з надією, без інфантильної наївності, але з любов’ю. Досвід, який, попри всі випробування, допоміг, за словами Стуса, «жити, любити і не набратись скверни», не озлобитися на світ, не стати у ньому ані жертвою, ані катом…

 

Мої батьки, народжені, невдовзі після великої війни, були ті, кого американці називають self-made person. Вирісши фактично сиротами, вони мусили усього в цьому житті добиватися важкою працею. Але саме батьки навчили мене радіти малому, бо щастя набагато більше залежить від атмосфери любові в домівці, аніж від статків господарів. А ще вони навчили мене не боятися, бо пошук себе справжнього і свого місця в житті – не найбільш безпечне заняття, особливо, коли твоя юність припадає на лихі дев’яності. Батьків, на жаль, вже немає, але я досі вдячний їм за довіру, любов та справжню солідарність, бо межі можливого в житті випробовував я сам, а розплачувалась за наслідки моїх експериментів уся родина. Розплачувалась сповна, але не дорікала. Мати згодом розповідала, як молилась за мене безсонними ночами, коли я занурювався у чергову небезпечну авантюру, але не зупиняла, не зрікалася. Згодом я прочитав, що саме так св. Моніка любила свого сина – блаженного Августина.

Пошуки істини, тої провідної зорі, яка має вказувати дорогу долі, привели мене на початку 1990-х до особистостей, чий справді історичний масштаб я сповна можу оцінити напевно тільки зараз. Це були ті, хто навчив мене любити Україну. Поет, революціонер, воїн, багаторічний в’язень радянських таборів Анатоль Лупиніс, всередині якого, здавалось, прихований мініатюрний, але потужний ядерний реактор, навчив мене поважати ворогів. Я досі дивуюсь, як в ньому, що провів більше 20 років у радянських тюрмах, психушках та таборах, не було ані краплі ресентименту. Він готовий був воювати (і таки встиг повоювати на Кавказі) з «москалями», але в ньому не було принизливої образи на ворогів і бажання їх принизити, аби відплатити за всі заподіяні йому кривди. Він був справжнім лицарем, готовим вбивати і вмирати за те, у що вірив, але навіть ненависть його була шляхетна, а не підла.

 

Саме він привів мене разом із моїм товаришем до іншого українського стардника і дисидента – майбутнього патріарха Володимира (Романюка) зі словами: «Бери хлопців собі: надто вони тендітні для політики». Володимир був певною мірою протилежністю до Лупиноса: естетичний, можна сказати, вишуканий у своїй простоті, дуже поетичний і готовий задля України до компромісу навіть з вчорашніми ворогами. Задовго до утворення ПЦУ, він готовий був піти на спокій і передати стерно правління церквою своєму візаві Володимиру (Сабодану), якщо б той наважився вивести Українську Православну Церкву з-під московського омофору. Патріарх Володимир навчив мене думати стратегічно, шукати союзників замість плодити ворогів…

Обидва – справжні герої українського спротиву, які заплатили за свою любов до «неньки» кращими роками свого життя, проведеними в таборах та в’язницях – померли безсрібниками. Навіть не отримавши власного житла від держави, яка постала завдяки їхній жертві. Відтоді я з великою підозрою ставлюсь до тих, хто конвертує свій (нерідко удаваний) патріотизм у майнові статки, політичні дивіденди та державні привілеї. Мене навчили любити Україну по-іншому. Любов – це про віддавати, а не брати. Спробуйте це пригадати, коли черговий патріот розповідатиме вам, як він чи вона любить Україну.

 

1995-го року патріарха Володимира, у якого я працював секретарем-референтом, не стало. Його похорон, що увійшов в українську історію під назвою «чорний вівторок», став для мене подвійним одкровенням: по-перше, я побачив і навіть відчув ударами гумових кийків по власній спині, як легко державний левіафан зривається з ланцюга і перетворюється на кровожерного молоха; по-друге, як політики без жодного сумніву перетворюють на інструмент політичної боротьби навіть такі інтимні речі як похорон. Відтоді імпровізована (бо ще зранку 18 липня 1995 року ніхто не міг уявити, що Святіший знайде вічний спокій саме там) могила Патріарха Володимира праворуч від входу до Святої Софії для мене є символом і постійним нагадуванням, що держава Україна ще не є українською за своєю суттю. До речі, як і надгробок з розбитою плитою на могилі Анатоля Лупиноса, що ховається серед розкішних пам’ятників української номенклатури та нуворишів на Байковому цвинтарі столиці…

 

Отже, коли Патріарха Володимира раптом не стало, я мусив починати своє доросле життя спочатку, вякомусь абсолютно новому амплуа. Хто знає історію взаємин патріархів Володимира та Філарета, особливо в останні місяці життя першого, зрозуміє чому. Так я потрапив на перший курс юрфаку одного з приватних університетів, яких у середині 90-х не бракувало. Потрапив  випадково. Після розмови зі слідчим СБУ, який пояснив зухвалому юнакові, що кримінально-процесуальний кодекс – це така цікава штука, що мій статус свідка у справі дуже легко трансформувати у статус підозрюваного, і навіть обвинуваченого. Це виходило навіть за рамки тлумачення церковних канонів в традиціях ікономії (від гр. οἰκονομία), про які я на той час вже знав, і спонукало розібратись, що ж то за цікава наука «право». Зараз, коли я обертаюсь назад, ці спогади викликають лише добру посмішку, а тоді це був доволі серйозний виклик: без житла, без постійного доходу, з родиною та дитиною (на той час моєму первістку було менше двох років), у самий розквіт «лихих 90-х» п’ятирічні студії в університеті виглядали як справжня Одисея з доволі примарними шансами доплисти до мети.

 

Але чим більше часу минає, тим вдячніший я долі (в особі того слідчого СБУ) за такий несподіваний поворот у моїй біографії. Від третього курсу я вже працював. Життя почалось налагоджуватись. А коли завершував правничу магістерку в університеті Тараса Шевченка я був на 100% певен, що юридичний фах – це шлях до статків та добробуту. До державної служби я, на той час, мав стійку відразу, але не так сталося, як гадалося. Один з моїх викладачів, який згодом навіть певний час очолював Конституційний суд України, попросив допомогти йому налагодити роботу новоствореного Центру європейського та порівняльного права при Мінюсті, куди його щойно призначили директором. Я погодився. І так абсолютно несподівано для себе замість практикувати право в якісь юридичній фірмі, почав працювати на державу і разом з колегами закладати законодавчі підвалини європейського курсу України. У 2008 році я навіть отримав у Великобританії другу магістерську освіту за фахом «Європейське право». Загалом несподіваний європейський трек тривав у моєму житті більше декади. Український переклад Лісабонського договору на 500 з лишком сторінок, що вийшов за моєю редакцією 2010 року, досі нагадує про ті часи. А напередодні Революції Гідності ми разом з Олексієм Гончаруком, майбутнім прем’єр-міністром України, навіть намагались капіталізувати мої знання, відкривши першу в Україні юридичну практику в сфері права Європейського Союзу.

 

Тоді Майдан та російська агресія обумовили ще один різкий і несподіваний поворот у моїй долі. Допис у Фейсбуці із закликом до медиків самоорганізуватись у імпровізовані бригади для надання допомоги 1 грудня 2013 року став точкою переплетення моєї долі з медициною. Бойове хрещення на Банковій, підпільні шпиталі в Києві у січні-лютому, медичні тренінги як складова курсу «міського партизану» в березні-квітні і, нарешті, створення Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ) ім. Миколи Пирогова восени 2014 року, надовго перевдягнули мене в камуфляж та зробили «медиком». Попри те, що я на роки випав з професійного життя, я неймовірно вдячний Господу за цей досвід. Я не знаю, що мені доля наготувала попереду, але наразі я можу з певністю твердити, що ПДМШ, який без жодної копійки державної допомоги залучив до своїх лав більше 500 медиків-добровольців, які за 6 років надали допомогу більш як 50 тис. пацієнтів в зоні проведення АТО/ООС – безумовно найважливіший і найуспішніший проєкт мого життя.

 

Господь узяв мене з чудових західних університетів, відірвав від читання розумних книжок, вивів з комфортних офісів аналітичних центрів  і занурив у реалії життя, у його бруд та світло, велич та мерзенність, героїзм та опортунізм. Якщо наука – це про перевірку теоретичних гіпотез експериментом, то 5 років, які я віддав ПДМШ, були великим експериментальним майданчиком, що значно відкорегував мій книжковий світогляд. До того ж моя скромна допомога фронту дала відчуття морального права говорити «не як книжники та фарисеї», не як експерти та радники, а як людина, готова відповідати за свої слова, бо мої слова не з книжок – вони з досвіду. Саме книжки, до читання яких я повернувся півтора року тому, поїхавши студіювати конституційний дизайн до Університету Індіани, підказали слова та думки, потрібні аби осмислити й вербалізувати мій набутий на війні досвід. Досвіду, вочевидь, накопичилось чимало, бо тексти з мене останній рік просто б’ють фонтаном.

 

Повернемось до моєї основної тези: життя як ставання собою, самостановлення. Я спеціально розповів вам про свій досвід, аби продемонструвати, наскільки непрямолінійними бувають стежки Господні, як вони іноді здаються манівцями. І скільки мудрості потрібно, аби відрізнити виклик долі від пастки спокуси, але я вас все одно закликаю: не лякайтесь, не заспокоюйтесь, не піддавайтесь спокусі сховатись у життєвий комфорт від гострого різця долі, яким Господь кшталтує наші серця і душі.

 

І останнє, що я вам хотів сказати: я не знаю, що саме привело вас до УКУ, але сподіваюсь, що цей справді добрий університет дав вам не тільки знання, які допоможуть вам отримувати гідну винагороду за вашу працю, реалізувати цікаві проєкти, а й допоміг визначитись із ціннісною матрицею, у якій є вартості, цінніші за кар’єру, родину і навіть саме життя. Бо життя набуває своєї повноти, коли в ньому з’являється дещо, за що людина готова померти. В якомусь сенсі ставання собою, самостановлення є щоденним помиранням і воскресінням водночас.

 

Я дуже сподіваюсь, що нікому з вас не прийдеться офірувати своїм життям задля когось чи чогось, як це зробили тисячі моїх посестер та побратимів на Сході України. Як говорить Іван Золотоустий: «Господь і наміри цілує», але, коли ви започатковуватимете бізнеси, робитимете кар’єру, створюватимете сім’ї, будуватиме свої домівки, народжуватимете дітей та садитиме дерева, пам’ятайте про те, що все це є можливим, зокрема й тому, що хтось віддав своє життя, отримав каліцтво, розлучився з дружиною, запив чи приречений жити з ПТСР, бо пішов захищати рідну землю.

 

Просто згадайте про їхню жертву. Згадайте, що ми в цьому світі не лише творці, а й спадкоємці. І проживіть трохи свого прекрасного життя також за ту дівчину чи хлопця, життя яких перервалось на Донбасі…