Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

«Візьми своє життя і зроби його шедевром» (Іван Павло ІІ)

Промова на випускних урочистостях 2015

Високопреосвященніший Владико, всесвітліші та всечесніші отці, дорогі викладачі, вельмишановні гості та, головне, дорогі випускники, Христос рождається!

Сьогодні я маю честь бути  голосом випускників філософсько-богословського факультету і сказати декілька слів у цей неоднозначний день – день радості та смутку водночас. Важко передати відчуття, які переповнюють серце: це щось живе і справжнє. Це щось таке, що неможливо висловити, проте, без сумніву, варте того, щоб це пережити.

Моя голова, як і, мабуть, голова кожного випускника, сьогодні переповнена  думками, і то часто антиномічними. Найвагомішими є думки  вдячності: вдячності Богу за цей досвід та вдячності всім тим, хто був поряд. Вдячності за підтримку, відкритість, чесність і справедливість, які ми досвідчили в цьому університеті. А головне – за довіру та віру в нас.

Український католицький університет  відзначається не лише високим академічним рівнем, а, насамперед, своєю унікальною атмосферою. УКУ – це школа життя, життя правдивого та благословенного Богом. Це самобутній світ, який надає змогу відчути себе вповні людиною та створює умови для віднайдення своєї автентичності. І це – чи не найбільший дар для кожного з нас. Адже розуміння правди про себе – це перший крок до пізнання Бога і Його волі, а що може бути краще за дорогу, вибрану Богом, який нас любить?

Що ще не дає спокою моїй голові, це спогади. Вони були різні, але зазвичай – світлі, веселі, що випромінюють теплоту і радість серця. Є міріади моментів, які змінювали і формували нас, які закарбуються в пам’яті завдяки своїй справжності та щирості. Я згадаю лише декілька. Ще на першому курсі ми готували дуже цікаву виставу: «Вечори на Хуторі біля деканату», за мотивами твору М. Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки». Саме тоді чи не вперше кожен із нас, наймолодших на той час студентів, зумів відкритися. І для мене тоді стало  незабутнім відкриттям те, наскільки мої одногрупники талановиті та особливі! Це було наше спільне факультетське свято, де веселились і раділи всі – як студенти, так і викладачі. Ще варто згадати у цьому контексті поїздки факультету, де завжди було щось незабутнє: оті співи пісень в автобусах в дорозі, оте спільне зростання у вірі. Згадую, як ми разом готувались до екзаменів, і як просто жили, насолоджуючись студентським життям.

Іноді стає сумно, коли розумієш, що більше ніколи не зможеш пережити ці моменти. Розумієш, скільки було списано сторінок у твоїй власній книзі життя, яких вже ніколи не перегорнеш. Але головне – усвідомити, що без тих миттєвостей не було б такого висновку, який визріває. Адже, кожен день залишає після себе своїм особливим почерком, несхожим на інші, чи то букву, чи кому, чи то крапку в основному тексті буття. Тому спогади – це не лише те,  що гріє наше серце, чи, навпаки, розриває його на шматки. Спогади стають цеглинками, які вибудовують кожного з нас.

І, звичайно, неможливо не думати в сьогоднішній день про майбутнє. Ми переживаємо дуже складний час, час зла та насилля. Ми не вибирали ні часу, ні країни, в якій народились, ні народу, з яким живемо, але за нами є завжди вибір: бути або ж не бути Людиною. Думаю, якщо ми слухатимемо своє серце і житимемо згідно з його прагненнями, то зможемо подолати зло та створити умови для гідного життя у власній чудовій країні. Ніколи не втрачаймо надії і віри в краще, тому що після найтемнішої ночі завжди буває світлий день, і навіть після найсильнішої зливи яскраво світить сонце!

На завершення хочу зацитувати декілька рядків із вірша В. Симоненка «Можна»:

Можна жить, а можна існувати,

Можна думать – можна повторять,

Та не можуть душу зігрівати

Ті, що не палають,

Ті, що не горять.

Отож, палаймо Божою любов’ю, поширюймо добро та цінуймо одне одного!