– Кожна така проща є для нас нагодою задуматися над своїм духовним життям, над примиренням, над тим, що тяжить над нами, що нас принижує та піднімає. Наш народ, який тепер святкує 1025-ліття хрещення, має велику традицію, є й немало пороків, проблем. Вже сини князя Володимира воювали між собою: Святополк убив Бориса і Гліба. Вони стали першомучениками ще за тисячу років до Мартіна Лютера Кінга. Вони виявили страстотерпимість, як Христос, вони прийняли страсті, щоб не мститися. І ця проща є для того, щоб ми прощали одне одному. Щоб Бог нам прощав, а він це робить, бо себе віддав за нас. Ми, українці, повинні простити одне одному, ми повинні співпрацювати, ми повинні єднатися.

– Український народ, як відомо, дуже поділений і політично, і релігійно, і мовно. Який вихід із цього становища, як єднатися? 

– Вихід навряд чи буде якимось магічним. Це не буде лотерея чи «Нескафе» – порошок, кип’яток і – задоволення. Справа у тому, чи я особисто є готовий миритися з моїм сусідом, чи я готовий жити з моїми батьками, дітьми, чоловіком чи жінкою в мирі. А мир – це як вишивка. Він складається з окремих хрестиків. Кропіткою духовною роботою треба лікувати його травми. Ці токсичні травми, завдані насиллям, тоталітаризмом, ідеологією, яка перекреслювала гідність людини. Гадаю, ми вже пройшли певний шлях. Ми вже вийшли з тієї тюрми народів, але як ізраїльський біблійний нарід ішов два покоління, так і ми йтимемо два покоління до більшого спокою, миру і злагоди. Кожному слід подивитися: де я можу знайти і створити мир у своєму житті? Чи я можу витиснути зі свого серця  ці квенькання, нарікання та проклинання? Чи можу я перестати осуджувати й обмовляти.

– Яку роль може відігравати українська діаспора у цьому об’єднавчому процесі?

– Діаспора, особливо молода, має особливий шанс. Вона може подивитися на український народ із перспективи порівняння з прикладами інших народів. У нас є дуже багато позитивів, є відчуття святого, є ще така літургійність і експліцитна (чітка) духовність. Але в інших народів є системи, є здорові процеси, які забезпечують мир у житті. Гадаю, ми до цього приглядаючись, можемо вчитися. І діаспора може бути для нас мостиком певних позитивних речей. Дай боже, щоб вона не стала мостиком негативу, бо Європа є в глибокій демографічній кризі. Вона не хоче дітей, бо діти в подружжі стають дискомфортом, невигодою, тягарем. Вона відмовляється від того, що дає життя. Тому через якихось 25-50 років ми можемо побачити зовсім іншу Європу – арабську чи китайську Європу. Це є констатація факту. Бог любить усіх людей, всі народи і кольори. Але ми всі повинні усвідомлювати, що життя і життєдайність – це труд, подвиг, це вірність у подружжі, це дітонародження, це праця над вихованням дітей. Деякі народи тепер дивляться на Європу і вважають, що європейці малосерйозні. Вони вигідні, вони відносно багаті, але вони забувають основне: забувають родинну любов, дітонародження та виховання дітей, а без цього майбутнього не буде.