Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

1 листопада, річниця Здвигу – напевно, найлегша можливість історично потрібного примирення.

Минуло вже 88 років відтоді, як наші та польські хлопці постріляли одні одних із суто ідеологічних міркувань. Тих, хто тоді вижив, опісля в дуже скорому часі стероризували німецька та радянська імперії. Отже, спільні помилки та важка доля мали б полегшувати примирення в серці, яке впродовж останніх чотирьох років ініціювали ієрархи наших християнських Церков.

1 листопада цього року у Львові поляки гідно представили себе. На заклик Генерального консульства РП на Личаківський цвинтар привезли 30000 свічок-лампад, які десятки громадських активістів розставили на завчасу прибраних польських гробівцях. І я певен: усе це без витрачання державних коштів. Хтось спонсорував свічки, а люди за свій кошт приїхали та провели цю поваги гідну акцію в пам’ять померлих. Понадто – лампади поставили й на багатьох сусідніх українських могилах. Разом зі свічками, що їх запалили українські родини, цього року Личаків особливо врочисто світився вогнями.

Не дошукуймося реваншистських, експансіоністських чи ще якихось заснованих на ресентименті мотивацій цієї акції, бо хто доглядає могили предків, віддає шану та молиться за померлих, той виконує один із основних своїх християнських обов’язків.

На 14.30 запланували вже традиційну спільну молитву за душі загиблих на похованнях УГА й Орлят. І тут поляки були на висоті. Молитву очолив кардинал Яворський з єпископами Бучеком і Малим за значної участі польських священиків, монахів, молоді та в супроводі численного хору. Генеральний консул Осуховскі зі своїми колегами також були на цій урочистій церемонії.

Прикро, але українців представляли практично лише студенти та священики з УКУ. Нечисленна громадськість зібралася тільки завдяки майже півгодинній затримці початку акції. “Порятувала ситуацію” також присутність священиків церкви Пресвятої Трійці, які перед тим відправляли панахиду біля хреста на т.з. “Марсовому полі”.

Я це все описую, щоб уголос подумати над патріотизмом дії. 1 листопада – це день молитви за душі померлих. І, згідно із Заповітом, ця молитва значно ефективніша, коли відбувається спільно та з миром у серці. Особливо з миром щодо колишніх ворогів.

Мене мало зворушили виступи на імпровізованому міні-мітингу після молитви. Не той був стан душі. Зрештою, промови та гасла вже всім набридли. Індикатором, що це є неважливим і вторинним, була відсутність провокаторів, котрі ще півгодини тому дуже словесно-активно снували в натовпі під час спільних молитов. Єднання людей, спільна молитва – ось що є загрозою для деструктивних і ворожих сил, лише це цікавило провокаторів. Хоч словом, хоч ущипливою реплікою, але збурити негативний рефлекс в українців, вивести їхні душі з молитовно-поєднавчого умиротворення. А мітинги, гасла, промови – то пусте, неважливе, з того вже кільканадцять років нічого путнього не проростає.

Єдина була користь від промов, які затримали людей до прибуття архієпископа Возьняка з численним почтом священиків. Відправили панахиду на могилах УГА ще раз, однак уже без участі поляків. Сумно. Я розумію, що всі були в Прилбичах, але ж міг хтось із владик прибути та співслужити з польським кардиналом, щоб українська громада не почувалася так сиротливо.

Покладені квіти під меморіальною дошкою О. Теліги й інших патріотів – це патріотизм у дії з боку УНП. Запрошення-нагадування про спільний молебень, що їх розіслав журнал “Ї”, прихід людей на цвинтар, добре організоване озвучення заходу (щоправда, лише на українському меморіалі) – це також добра патріотична дія. Організаційні зусилля УКУ – це моральний орієнтир, я вірю цим людям, за ними – майбутнє. Добре, що є УКУ – це чудове зерно, шкода, що ґрунт для нього ще мізерний. Але є сіль, є біблійна “закваска” – і це завжди основне, найважливіше.

За останні два роки значно зрозумілішим став шлях до Добра. Багатьом уже стало зрозуміло, що ним є тільки шлях миру, єднання, взаємної поваги та виважених, позитивних вчинків. У такому багатонаціональному та дезорієнтованому вертепі, де в кожного угруповання своя обґрунтована правда, в цьому театрі абсурду, на який олігархи та політики перетворили сучасну Україну, ми просто приречені слідувати лише Божим орієнтирам. Інакше нас знову спокусять і обдурять – чи то “патріоти”, чи то недоброзичливці. Або одні й другі разом, оскільки ми є єдиним джерелом їхньої влади та доходів.

Отже, мудріймо і діймо, поки Творець дає нам час.

Богдан Панкевич –
львів’янин, який був
того дня на цвинтарі

http://gazeta.lvivport.com/articles/2006/11/06/19369/