Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

На Гуманітарному семінарі в Українському католицькому університеті автор книжки разом із офіційними опонентами дискутували над тим, чи актуальна творча спадщина Дмитра Донцова нині і чи можна його методологію використовувати в наукових дослідженнях.

Одне з основних питань, навколо якого зав’язалася дискусія, – «чи потрібно захищати Дмитра Донцова, виправдовувавати його ідеї, ставити їх у широкий контекст тодішньої історії?». На думку доктора історичних наук, автора книжки «Український інтеґральний націоналізм» Олександра Зайцева, Донцов – такий, який є: контраверсійний, чорно-білий,  людина, яка дуже часто змінювала свої думки. «Донцов у 1920-х роках суттєво відрізняється від Донцова кінця 1930-х років, коли пише антисемітську «Нерозриту могилу», – каже історик. – Він був свідомий того, що його ідеї неприйнятні для більшості людей, але це його не стримувало, тому нам потрібно сприймати його таким, який він є, а не захищати».

Сергій Квіт, автор монографії, під час обговорення неодноразово повторював, що його праця не є історичним дослідженням, а тому він не ставив собі за мету виправдати Донцова, це спроба показати його таким, яким він є. «Це, швидше, міждисциплінарне дослідження з історії ідей, – каже автор. – У цій праці немає строгої методології, тому вона у міру суб’єктивна».

«Проблема з Донцовим в українському публічному дискурсі полягає в тому, що його неправильно інтерпретують, – вважає професор Квіт. – Якщо в українській науці будуть професіонали, а не провокатори, то творчість Дмитра Донцова дасть багато відповідей на нез’ясовані питання міжвоєнної української історії».

Більш критично до постаті Дмитра Донцова і до самої праці Сергія Квіта ставиться історик, викладач УКУ Олександр Зайцев, офіційний опонент на цьому семінарі.

Олександр Зайцев полемізує з офензивним ставленням Сергія Квіта до української історії і до постаті Дмитра Донцова. На його думку, нікого не потрібно захищати чи виправдовувати, історія є такою, яка є. Оппонент автора монографії відреагував на намагання останнього захистити Донцова від закидів у антисемітизмі. На думку Олександра Зайцева, антисемітизм Донцова не був сталий, його потрібно вивчати в динаміці. Антиєврейство Донцова не було расово вмотивоване: «Це  політичний антисемітизм. Донцов вважав євреїв знаряддям радянського імперіалізму, відповідальними за комунізм, радянську владу в Україні». Донцов наводив перелік ідеологічних ворогів України: соціалісти, радикали, більшовики, шабес-гої та євреї.  Донцов накидає на всю єврейську спільноту ярлик ворожості до українців. Чи вважати це антисемітизмом? Кожен має вирішити сам.

Натомість Олександр Зайцев вважає, що Донцов був расистом – але в його власному розумінні цього слова. У праці «Дух нашої давнини» (1944) ідеолог ділить усіх людей на нордійців, динарців, медитеранців і остійців. До того ж, вважає, що владні риси, здатність бути володарем мають лише нордійці, меншою мірою – медитеранці, але в жодному разі до влади не можна допускати динарів і остійців (хоча саме ці расові типи більше притаманні українцям). На думку львівського історика, расизм Донцова специфічний, він не вважає українців вищою расою, натомість провали в українській політиці 1917-1920-х років пов’язує саме з расовими чинниками, бо тодішня вітчизняна еліта була остійською.

Чим актуальний Дмитро Донцов? – запитує Олександр Зайцев. На думку історика, він актуальний двома речами: критикою російського імперіалізму (яка перегукується не лише з Юрієм Афанасьєвим, а й із Миколою Бердяєвим) і критикою українського «провансальства». Проте Олександр Зайцев зазначає, що рецепти, пропоновані Донцовим, неефективні – на думку історика, не можна і не треба будувати стіну між Україною та Росією. Для Донцова Росія невиправна, вона завжди буде в орбіті азійських деспотичних режимів. Олександр Зайцев вважає, що стратегія українського громадянського суспільства має бути іншою. Слід постійно співпрацювати з російською ліберальною інтелігенцією, потрібно допомагати  росіянам докорінно змінити культурний код Росії, бо іншого способу мирного співжиття у нас немає, – каже історик.

Критика «провансальства» з боку Дмитра Донцова актуальна як критика нездатності звільнитися від духовного впливу чужої нації, чужої держави. Якщо, звісно, не поширювати значення «провансальства» на гуманізм, християнство й інші культурні та релігійні течії, як це робив Донцов. Доки українці в своєму політичнму житті керуватимуться засадою «моя хата скраю», доти ідеї Донцова не втратять актуальності.