Sorry, this entry is only available in Ukrainian.

Доповідь виголошена на науковому семінарі:
“Християнський універсалізм та націоналізм:
Греко-Католицька церква та український націоналістичний рух”

27 травня 2009 р. в УКУ відбувся науковий семінар “Християнський універсалізм та націоналізм: Греко-Католицька церква та український націоналістичний рух” організований спільно кафедрою нової та новітньої історії України і кафедрою церковної історії в рамках однойменного дослідницького проекту, що здійснюється за підтримки Американської ради наукових товариств (ACLS).

Василь Стефанів (Центр досліджень визвольного руху)
Церква та релігія в ідеології ОУН

Діяльність ОУН у 20-30-х роках ХХ ст. – це певне протистояння між двома шляхами боротьби за втілення державотворчої ідеї. Ці два шляхи були потрібні, навіть необхідні, проте, як вважає Зенон Пеленський , вони були взаємозаперечні й непоєднувані в контексті діяльності ОУН. Цими непоєднуваними шляхами для організації були легальні і нелегальні, еволюційні та революційні методи .
У міжвоєнний період питання як діяти для ідеологів націоналізму було одним із основних. Нагадаємо, що термін „націоналізм” досить багатозначний і його часто вживають як синонім до понять „патріотизм” чи „самостійництво”. У цьому розділі досліджуємо націоналізм передусім як політичний рух та ідеологію. Під терміном націоналізм розумітимемо „інтегральний націоналізм”, або „радикальний націоналізм”. Його опрацьовували як ідеологи ОУН – Микола Сціборський , Осип Бойдуник , Володимир Мартинець , Дмитро Андрієвський , Юліан Вассиян , Дмитро Донцов, Є. Юнацький, – так і безпосередні творці планів акцій проти польської влади – бойові та розвідувальні референти. Тут варто уточнити, що акції здійснювали як проти Польщі та польських урядовців, так і проти українців, яких ОУН вважала зрадниками та опортуністами.
Іншим не менш важливим було питання про те, як саму ідеологію та діяльність УВО , а потім і ОУН узгодити з релігією та впливовими консервативними поглядами української галицької політичної та громадської еліти.
Важливість церковно-релігійного аспекту в майбутній державі члени українського націоналістичного руху цілком усвідомлювали. У 1920-1930 роках у середовищі українського націоналістичного руху українське духовенство, яке стояло на позиціях легальності, ОУН розглядала як колаборантів (“угодовців”) польської влади. Релігійну ситуацію як на території Другої Речі Посполитої, так і загалом вивчали розвідники та «політичні кореспонденти» Розвідчого Апарату УВО . Члени УВО розуміли складність і значення міжконфесійної ситуації в Польській державі. Варто, однак, зазначити, що в першій половині 1920-х рр. члени УВО великої уваги та значення політичним формаціям клерикалів не надавали. Насамперед тому, що після Першої світової війни самоліквідувалася Партія Християнських Суспільників, яка, на думку УВО, і так не відіграла важливої ролі в житті Галичини . Іншу партію – Українське Християнське Об’єднання – УВО не сприймала як сильного політичного гравця в Галичині, та вважала, що УХО не осягне значної кількості прихильників .
Попри те націоналістим розуміли важливість налагодження діалогу з духовенством. Передусім цей діалог був потрібний тим націоналістам, які у міжвоєнний період творили сітку УВО, а згодом ОУН. Зважаючи на те, що сільська молодь у Західній Україні була релігійною, для ОУН був важливим контакт з місцевим духовенством . Це допомагало оунівцям поширювати свої ідеї, а заангажування священика легалізовувало їхні ідеї та діяльність. Окрім цього, священики часто брали активну участь у національно-патріотичному вихованні мирян. Дуже часто духовенство у селах було ініціатором створення національно-патріотичних організацій на зразок Просвіти, парамілітарних організацій «Луг» , «Пласт» , «Сокіл» та інших. Збереглися донесення польської поліції про діяльність батька Степана Бандери, Андрія Бандери, який був священиком в с. Угринові Старому. Воно свідчить: “С. Бандера, 19 р., і А. Бандера, 56 р., – поширювали листівки 4. 11. 1928 р., у яких закликали український люд до збройного повстання і тим самим вербували до УВО. 9.11.1928 р. ревізія будинку кооперативи “Єдність” в Бережниці, ревізія церкви і дому священика А. Бандери знайшли листівки УВО, друковані у Львові 1.11.1928 р.” . Вищезгадувані матеріали польської поліції стосовно діяльності українського визвольного руху, окремих організацій як, УВО, ОУН, УНДО, духовенства ГКЦ використали органи НКВД в період першої окупації Західної України 1939-1941 рр.
У рамках Першого Конгресу Українських Націоналістів 31 січня 1929 року відбулося засідання культурно-освітньої комісії, де було розглянуто питання стосунків між державою і церквою в Україні. Своє бачення висвітлив професор Микола Вікул у рефераті «До церковного питання на Україні» . Насампереред він аналізує історичне значення церкви бачимо. «Єдина колись, монолітна-народня, «наша» церква на Україні вже кілька сот літ, як відірвалася від своєї православної-козацької традиції. Московсько-синодальна нівеляційна політика до революції, а потім ще й більшовицькі утиски, що подекуди аж до нині сприяють зазначеній традиції Москви, зовсім перекалічили всі прояви суто-українського церковного життя» . Як, бачимо, найбільше турбувало націоналістів те, що українська нація перебувала під впливом різних церков , які між собою перебували у ворожих стосунках, зоокрема через те, що Православна церква підтримувала офіційну світську владу. Щодо ГКЦ націоналісти мали таку думку: католики в Україні були досить нечисельною спільнотою, однак відрізнялися від православних доброю дисципліною . М. Вікул розглядає церковне питання досить широко, аналізуючи всі релігійні конфесії, до яких належали українці. Це ще раз доводить, що ОУН вбачала своїм завданням створення незалежної держави на всіх етнічних українських землях. Отож, як зазначає автор реферату, «Українську державу без міцної релігійно-церковної традиції, кровно переплетеної з цілим культурно-громадським життям, можуть собі виявляти і експериментально будувати ріжні утопісти, а для українських націоналістів вистарчить прикладів не лише самої України, але й Болгарії, Сербії, Румунії, Італії та бувшої «єдиної неподільної». Віра, без жодного сумніву, належить до приватних справ людини, але церква і церковна політика це – інтеґральна частина держави» .
У націоналістичній пресі наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. часто друковано статті, присвячені релігійній тематиці. Автори намагалися не суперечити як релігії загалом, так і ГКЦ зокрема. Вони розуміли і враховували вплив, який має ГКЦ, а також сам митрополит А. Шептицький на галицьке суспільство. Проте творена ідеологія своїми основними тезами частково, а в окремих моментах повністю суперечила релігії, також багато питань виникало щодо бачення ролі та місця церкви в майбутній державі.
Радикальний націоналізм і християнство різнилися передусім визначенням провідних цінностей. Ідеологія інтегрального націоналізму ставила за найвищу цінність націю. Варто зауважити, що думка українських націоналістів про те, що нація є найбільшою цінністю, а кожна особа має служити нації, сформувалося досить рано. У часописі «Заграва», зокрема в статті «Наш чин» , невідомий автор стверджує, що націоналістів єднає «…те націоналістичне «Вірую», яке мов молотом залізо кується в нас в огні останніх десятьох років. Се «Вірую» знає лише один абсолют – націю, один категоричний імператив – її волю до життя» . Тут зауважуємо ще один важливий момент – твердження самих націоналістів, що націоналізм в Україні зародився під час Першої світової війни – «…в огні останніх десятьох років». У сучасній українській історіографії поширена думка про те, що українці, які воювали в Австро-угорській та Російській арміях, комунікуючи з представниками різних національностей, побачили свою відмінність від них. З іншого боку, вони зрозуміли, що на обох берегах Збруча живуть представники однієї національної спільноти і між українцями-східняками та західняками є багато спільних національних, історичних та ментальних рис. Таке усвідомлення власної національної ідентичності витворило в українців бажання боротися за власну державу та спричинилося до формування націонал-центричного світогляду серед представників військової еліти, ветеранів Першої світової війни та молоді.
Повертаючись до основної теми, зазначимо, що християнство найвищою цінністю вважало і вважає Бога, а відтак людину – як особу, що діє за Божими законами. Своєю чергою націоналісти «Заграви» вважали, що член нації «жертвує загальним (національним. – В. С.) справам весь свій вільний час, знання й матеріальні добра. Свої партійні переконання підчинює одній великій силі» .
Розуміння того, що ця ідея націоналізму не узгоджується з католицьким (ширше – християнським) ученням, було і в націоналістичному середовищі. Є. Онацький, пишучи про фашизм і католицизм, наголошує на такій розбіжності націоналістичного і католицького світоглядів: «католицька держава, що відразу, з самого народження соціалізму, заняла позицію, рішуче цій доктрині ворожу, зокрема через її заперечування прав одиниці, що мала потонути в соціалістичній комуні, – не може прийняти й фашистської доктрини, бо вона вчить, що людина існує для нації, а не нація для людини» .
В Італії фашистський режим розглядав католицизм як інструмент свого впливу на інші католицькі народи, також Муссоліні підписавши конкордат з Ватиканом в 1929 р., сподівався, що держава перейме в Церкви місію виховання молоді. В Італії вже в 1930 р. розходження між фашистським режимом і Ватиканом наростали і вилилися в полеміку в пресі та в взаємні заяви католицького духовенства і Б. Муссоліні. Папа Пій ХІ 14 травня 1929 р. на зустрічі з учнями Мандраґонської Колегії заявив, що фашистський режим з молодого покоління намагається виховати завойовників і що Ватикан такої політики Італії не буде підтримувати . В контексті цієї промови папа зауважив, що заради порятунку душі людини Ватикан відчуває «досить сили, щоб протиставитись самому Дияволові» .
Своєю чергою провідник фашистської партії постійно наголошував на тому, що пріоритетом для нього є державний контроль та безпосереднє заангажування держави в процес виховання молоді.
Порівнюючи український націоналізм і загалом націоналістичні інтегральні рухи в Європі з фашизмом, вважаємо їх ідеологічно подібними, проте не ідентичними. Передусім з огляду на ідеологічні відмінності та специфіку історичного розвитку. Фашизм – це ідеологія по своїй суті сповідувала державоцентричну систему цінностей, тим часом український націоналізм – ідеологія націоцентрична. Окремі тези ідеології українського націоналізму є унікальними, зрештою, як деякі ідеологічні напрацювання інших націоналістичних рухів Європи, які розвивались паралельно з фашизмом, проте творились з огляду на національні та історичні особливості певного регіону або ж держави.
Важливим аспектом будь-якого націоналізму є вивищення власної нації над іншими. Ця цінність безпосередньо суперечить Святому Письму, зокрема вченню св. Павла, про що він згадує у своєму Посланні до коринтян: „немає ні еліна, ні іудея, ні обрізання, ні не обрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але всі і у всьому Христос” (Кор., ІІІ, 15).
Ідеологія ОУН творила з нації певного ідола, або культ. Ця ідея також не відповідала християнству й суперечила другій Божій заповіді.
У час творення українського радикального націоналізму важливою його ідеологемою став культ „надлюдини”, “вождя”. Як і вивищення нації, так і вивищення окремої людини суперечить християнським заповідям. Культ особистості був важливий для націоналістів, оскільки він пояснював той факт, що саме через брак героя, який міг повести за собою народ, було втрачено шанс здобути незалежність під час Першої світової війни. Ідея вождя та вождизму в українського організованого націоналізму з’явилася в час, коли ці ідеї набули поширення в Європі, передусім завдяки успіхам фашизму в Італії. У міжвоєнний період в напрямі до одноосібної влади рухалася значна частина європейського суспільства: Італія з Беніто Муссоліні, Іспанія на чолі з генералом Франсіском Франком, Німеччина з Адольфом Гітлером, Туреччина на чолі з першим президентом Мустафою Кемалем Ататюрком . Зрештою, ідея вождя була притаманна і комуністичному Радянському Союзові. Отож, творення такого культу спочатку в УВО, а потім в ОУН, зокрема в особі Є. Коновальця, дозволяло націоналістам вірити у свої сили та у правильність своїх дій. Націоналісти підтримали ідею, що те, що було заборонено, зокрема морально-етичними законами та традиціями, для звичайної людини, не могло зупиняти «вождя» та провідну групу. Про таке ставлення до релігійних норм, зокрема, йдеться в „Короткому поясненні” до „Десяти заповідей націоналіста” . Однак варто також зазначити, що ідея вождя була більш прийнятна для тих членів ОУН, які підтримували ідеологічні постулати Д. Донцова. Частково іншої думки був член Проводу Українських Націоналістів Д. Андрієвський, який вважав, що «диктатура Вождя Нації має тривати так довго, як довго точитиметься збройна боротьба і триватиме винятковий стан в краю» . Тобто в одноосібному правлінні національними справами ОУНівці вбачали лише тимчасовий, перехідний засіб на період збройної боротьби за Українську державу .
Суперечили християнському вченню погляди націоналістів щодо ролі ОУН у духовному вихованні своїх членів та нації загалом. У „Програмі праці ідеологічної референтури проводу українських націоналістів” так окреслено ці завдання ОУН, що їх вона покладає на своїх членів: „самостійну працю самого членства, себто пляновий розвиток духово-моральних сил та оґанізаційних вмінь членів ОУН власними зусиллями з метою стати провідниками й організаторами духового, політичного, суспільного й культурного життя Української Нації” . Саме ці завдання завжди виконувала Церква. Клерикали як політична сила, а також духовенство як представники Церкви не могли погодитися з тим, що ОУН ставить себе на місце Церкви в моральній та духовні сфері. Автор статті вважає, що освіта і виховання підкреслюватимуть виразну духовну своєрідність членів ОУН . Таким чином ОУН хотіла впливати на свідомість своїх членів, відмежувавши від загалу націоналістичний „тип із питомою собі формою світорозуміння, політичного світогляду, способу чину та життєвого стилю взагалі” . Це суперечило інтересам та прагненню ГКЦ, яка часто висловлювала своє занепокоєння тим, що шкільна молодь бере участь у підпільному русі.
Проте націоналісти не відкидали християнство як таке. Як зауважує О. Лисенко, ставлення радикального націоналізму до релігійних культів знайшло відображення в їхніх заявах і деклараціях . Дослідник наводить цитати із „Політичної платформи Леґії Українських Націоналістів”, із ХІІ-го розділу „Релігія”, де зазначено: „Державна влада мусить забезпечити свободу розвитку для всіх релігійних культів, які не мають антиморальних, денаціоналізуючих та антидержавних тенденцій, але Українська Державна Влада має особливо підтримувати обидві існуючі національні Церкви, які в своєму синтезі дадуть в майбутньому єдину національну форму християнської релігії” .
Стосовно позиції ОУН у релігійному питанні важливою є теза: „Християнська релігія, як основа духовного миру й моралі українського народу, визнається невідмінним, непорушним, великим скарбом нації, а з’єднання українських християнських церков – національною конечністю” . В церковному питанні націоналісти намагались уникнути двох крайнощів. Першу крайність вони вбачали в політиці царської Росії, де православний патріархат був рівнозначний волі «Великого Государя» . В Італії ідеологи ОУН бачили іншу крайність, а саме «status in status» Ватикану, на який держава Італія не мала впливу . Націоналісти вважали «держава мусить бути формально відділеною від церкви: але не може бути в українській державі якоїсь церкви, що не підлягала би як нормам українського дежавного права, так і контролі державних чиновників» . Через те в майбутньому створена держава буде контролювати кадрову політику церкви, а саме, як зазначає М. Вікул, «…жадний єпископ чи інший зверхник духовенства в українській соборній державі не смітиме ставити на священника такого кандидата, що не мав би санкції державної влади» . Така позиція націоналістів частково схожа на практику царської Росії, яка безпосередньо впливала на церковне життя Російської Православної Церкви. Втручання у церковне життя, на думку ідеологів націоналізму, дозволило б різним церквам «мимоволі обернутися у поважний і корисний громадсько-державницький чинник» . Іншими словами, націоналісти надавали церкві важливу роль духовного та політичного виховника нації, однак не враховували засад, канонів самої церкви. Для ідеологів ОУН, зокрема і М. Вікула, церква мала б отримати чітке політичне забарвлення. Варто також підкреслити, що у Конґресі Українських Націоналістів 1929 р. жоден представник духовенства не брав участі, а реферат стосовно майбутньої політики держави відносно релігії підготував вищезгадуваний М. Вікул хімік за освітою.