Сам автор реферату вважає, що майбутня держава має долучитися до створення єдиної української національної Церкви . На його думку базою для єдиної Церкви може виступити або Українська Православна Автокефальна Церква, або ж Євангелистська церква за умови, якщо вона українізується . У процесі творення національної Церкви відновлена Українська держава мала відігравати такі послідовні ролі: держава мала бути лікарем-діагностом, потім – хірургом і санітаром, пізніше – опікуном, на завершальному етапі (коли вже створить єдину українську національну Церкву) бути старшим і зверхнім співчинником . Таке бачення Церкви в майбутній державі не могло бути сприйнятим у колах духовенства жодної Церкви, яка діяла на території сучасної України, окрім, зважаючи на досвід гітлерівської Німеччини, протестантських Церков. Проте кількість прихильників таких Церков в Україні була незначна.
Варто, однак, зазначити, що націоналісти не вважали за доцільне втручатися в церковні догми і традиції, канонічні та правові релігійні справи. Цю частину духовного та релігійного життя, на думку М. Вікула, варто було залишити в компетенції Церков та духовенства. Однак вищезгадані тези автора щодо ролі Церкви в майбутній державі порушували і традиції, і канони Православної і Греко-Католицької Церкви.
Отже, загалом ОУН не відкидає Церкви та релігії, проте бачить для них іншу роль у майбутній державі. Націоналізм не міг не зважати на роль християнства, зокрема католицизму, для українців Галичини. Однак із такою майбутньою роллю найбільше не могла погодитися ГКЦ, про що скажемо далі. Цікаво, що рішення засідання культурно-освітньої комісії 31 січня 1929 року на Першому Конгресі Українських Націоналістів було частково поміркованішим від проголошених ідей М. Вікула. У роботі комісії взяли участь вищезгадуваний професор М. Вікул, О. Бабій, М. Загривний, А Федина та С. Ленкавський . Культурно-освітня коміся передусім підкреслила вагому роль Греко-Католицької та Православних Церков для національного життя українців, однак було підтримано ідею державного контролю за релігійними проявами та релігійними організаціями . Водночас комісія вважала, що майбутня держава має підтримувати українські націоналістичні організації, які використовують християнську мораль як цінний засіб виховання людини . Також комісія підтримала ідею створення Української Автокефальної Церкви, не залежної від іноземних патріархатів . У цьому контексті перед сучасним дослідником постає питання: чи діячі українського націоналістичного руху переймалися питанням канонічності новоствореної Церкви. Вивчаючи це питання, доходимо до висновку, що ідеологи ОУН, принаймні на кінець 1920-х років, були прихильниками ідеї створення в майбутній державі Автокефальної Церкви на зразок Англіканської, тобто незалежної ні від Риму ні від Константинопольського патріарха, а підпорядкованої державі.
Частина духовенства ГКЦ мала подібні погляди і також вважала за потрібне створити єдину «Українську народну церкву» на основі ГКЦ. Цікаво, що представники такої думки серед клерикалів належали до близького оточення А. Шептицького. Саред них був Климентій Шептицький, брат митрополита, Г. Костельник , Ковальський, Кладочний.
Такі принципи, на основі яких українські націоналісти планували творити державу та управляти нею, після Конгресу були гостро критиковані різними політичними та духовними колами. Детальніше критику ідеології та діяльності ОУН розглядаємо нижче, однак варто зазначити, що, саме враховуючи прокатолицькі настрої в українському суспільстві, „Постанова „Конгресу Українських Націоналістів” від 3 лютого 1939 року досить чітко висвітлює релігійне питання. Варто простежити еволюцію поглядів українських націоналістів щодо релігійної політики:
„1. Уважаючи релігійне почуття внутрішньою справою людської особи, Українська держава в цьому огляді стане на становищі повної релігійної (свободи) совісти.
2. Приймаючи засадничо виділення церкви від держави, влада, задержуючи необхідну контролю над церковними організаціями, співпрацюватиме з українським духовенством різних культів у справах морального виховання нації.
3. У школу буде допущена наука релігії тих культів, що не будуть проявляти денаціоналізуючих тенденцій.
4. Українська Держава буде сприяти розвиткові української національної церкви, незалежно від чужоземних патріярхів, та українізації релігійних культів, що будуть діяти на Україні” .
Тенденція була такою, що до середини 1935-го року ОУН намагалася схилити духовенство до своїх ідеалів. У відповідь католицька та ненаціоналістична преса в цей період провела широку роз’яснювальну і критичну роботу. Засуджуючи методи боротьби, окремі ідеологічні положення, критикуючи за це провід ОУН, католики домоглися того, що у вищезгаданій Постанові „Конгресу Українських Націоналістів” від 3 лютого 1939 року помітні певні тенденції до визнання Церкви як позадержавної незалежної інституції.
Складається враження, що українські націоналісти на початковому етапі своєї діяльності намагалися у своїй ідеології надати Церкві своє місце в рамках націоналістичого світогляду, перейнати в Церкви роль духовного наставника молоді і виховувати її для потреб нації та організації під власним контролем та за власною програмою. Подібний ідеологічний конфлікт виник, приміром, в Італії між Ватиканом і фашистським урядом. Причини подібні, і їх також «треба шукати як у загальному розходженні фашистського та католицького світоглядів, що в багатьох пунктах себе взаємно виключають, так і особливо в не примирній конкуренції цих двох світоглядів у їх намаганнях заволодіти душами молоді і виховати їх на свій власний ідеольоґічний зразок» .
Часто конкуруючи із Церквою, намагаючись заохотити молодь до підпільної діяльності, ідеологи ОУН визнавали авторитет Церкви й намагалися наслідувати її. Найбільше, що захоплювало націоналістів, – це християнська дисципліна та організованість. Також їм імпонувало, що християни чітко стояли на обраних позиціях та обстоювали свої переконання. ОУН у своїх рядах, як напівмілітарна й одночасно політична організація, виховувала послух до лідерів та до волі нації, а також самопожертву за націоналістичні ідеали. Саме християнська ідея послуху та самопожертви заради Церкви та віри могла служити для націоналістів зразком. У багатьох документах, постановах, ідеологічно-виховних та пропагандивних матеріалах оунівці використовували християнські релігійні традиції та постулати. Серед них відзначимо, зоокрема, “Молитву українського революціонера” , “Декалог, або десять заповідей Українського Націоналіста” . Для ідеологічно-політичного вишколу кадрів ОУН використовувала “Катехизис українського націоналіста” , який мав три рівні складності. На першому етапі виховання члени ОУН мали знати та розуміти “Декалог”, “дванадцять прикмет характеру українського націоналіста”, «знам’я» і прапор ОУН, Національний гімн, українські патріотичні “всенаціонального значення пісні і твори”, серед них “Заповіт” Тараса Шевченка та “Не пора” Івана Франка, а також “Марш Українських Націоналістів» . Майбутнім кадрам ОУН давала також знання з історії України (Українознавства) , ідеології українського націоналізму. Подавали ще “основні відомості про більшовицьку гнобительську та експлуататорську систему” . На другому і третьому рівнях майбутніх ОУНівців вишколювали фізично, вони вивчали програмні засади ОУН, міжнародні відносини, загальні дисципліни . Цікавим для нас є те, що “Програма ідеологічно-політичного вишколу кадрів ОУН” починалася з Катехизису. На нашу думку, використовуючи релігійну термінологію та частково копіюючи християнські постулати, ОУН намагалася надати своїй організації духовного та містичного забарвлення.
Щодо того, як релігію можна використовувати в інтересах держави, націоналісти теж не були новаторами. Найкращим прикладом була практика царської Росії та Польської держави. М. Міхновський наголошував, що в результаті русифікаторської політики царату „українська нація платить „данину” не тільки матеріальними добрами, але навіть психіку та інтелект її експлуатують на користь чужинців. І не тільки панує над Україною цар-чужинець, але й сам Бог зробився чужинцем і не знає української мови” .
Так було в Росії до 1917 року, але також і після Першої світової війни таку тактику асиміляції використовувала Польська держава стосовно українських православних та греко-католиків. Особливо це стосується врегулювання релігійного питання на Волині в другій половині 1930-х років.
У полі зору ОУН перебувала також діяльність інших, подібних до ОУН за своїм ідеологічним спрямуванням, організацій та партій Європи. Вагомим джерелом з цього огляду є вже згадувані матеріали «Навкруги Ватикану» Є. Онацького» (1943 р.), одного із чільних діячів ОУН. У міжвоєнний період за дорученням ОУН він перебував в Італії. Його аналіз політики Б. Муссоліні відображає його бачення релігійного питання, оскільки фашизм у міжвоєнний період для багатьох політичних діячів – ідеологів націоналізму, був зразком для наслідування. У галицькій пресі, як і загалом у газетах міжвоєнного періоду, досить багато місця приділяли новинам з Італії, особливо політиці та реформам Б. Муссоліні.
Є. Юнацький, який був сучасником та спостерігачем творення фашистської Італії, стосовно релігійної політики підкреслював такі, на його думку, позитивні дії італійського керівника: до армії було повернуто капеланів, а у всі державні інституції, починаючи від шкіл та закінчуючи судами, повернуто християнську символіку. За словами автора, Б. Муссолі вважав, що всі хто визнає папу і належить до католицької віри, «дивляться на Рим» , і це, на його думку, мало важливе значення для італійців.
За часів Муссоліні при університетах знову було відчинено церкви .
З іншого боку, Є. Онацький аналізує політику Ватикану, який, на його думку, відчувши підтримку Муссоліні, прагне поширити католицький вплив на Росію та на Україну . Є. Онацький, аналізуючи ці політичні та соціальні зміни в Італії, прагнення Б. Муссоліні та Ватикану поширити свій вплив на схід, дійшов до висновків, що Італія може почати експансію проти Росії і що українські націоналісти можуть використати цю ситуацію у своїх цілях.
Прикметно, що зміну політики Ватикану щодо Росії, що що пов’язано із приходом до влади фашистської партії, Є. Онацький, як представник ОУН, схвалює. Однак згадує, що Ватикан стосовно більшовицької Росії та українських і російських емігрантів повів себе неоднозначно: «це були часи, коли європейські політики затянули вуха на всі «гістеричні вигуки» українських і російських емігрантів, що благали… не визнавати уряду катів та блюзнірів… Це були часи, коли руки перепродавця краденого та награбовано, руку висланця найбільш злочинного та неморального уряду… ласкаво стискали і висланець Папи і сам італійський король, – представники найвищої духовної й світської влади на землі…» .
Критикуючи Ватикан, Є. Онацький зауважує, що консервативна політика Католицької Церкви протягом ХVIII-ХІХ ст. не сприяла розвиткові національних процесів в Італії. Вважає позитивом конкордат церкви та фашистського режиму, оскільки це дозволило об’єднати релігійні католицькі почуття італійців з їхньою національною свідомістю .
Серед негативів у ставленні до українців журналіст називає той факт, що папа Пій ХІ та Ватикан викреслив із вжитку термін «Україна» та «українці» : «на аудієнції, що її минулого року Папа Пій ХІ дав сотці українських галицьких паломників на чолі з митрополитом А. Шептицьким, в своїй довгій промові… Папа не вважав можливим жодного разу вжити страшне слово «Україна» або «Українці», і говорив лише про «Вашу землю», «ваш народ» і т. д.» .
Критика Онацького стосується також мовчанки Ватикану стосовно дій польських католиків на Волині та Холмщині .
Такі кроки папи дивували українських націоналістів і частково відштовхували їх від католицизму. Однак слід зазначити, що ця політика Католицької столиці була непослідовною, і сам Є. Онацький сподівався на те, що погляди папи еволюціонують у корисний для українців бік . Надію на це мали українські політичні кола, оскільки пам’ятали попередні добрі стосунки між Ватиканом та урядом УНР. Попередній папа Бенедикт ХV визнав уряд УНР та сподівався за допомогою українців реалізувати свою екуменічну політику .
Завдяки політиці фашизму, як зазначає Є Онацький, більшовицьке питання у Європі почало звучати як проблема, з якою треба боротися. До того часу українським політикам та емігрантам на їхню інформацію про становище України в СРСР на Заході «недовірливо-образливо посміхалися: це все, мовляв, ваші особисті перечулині перебільшення, з мухи слона робите» .
Журналіст позитивно оцінював ті зрушення, які відбулися в політиці Католицької Церкви з початку 1930-х рр. На його думку, від того, що папа оголосив «христовий молитовний похід» проти комуністичного режиму в СРСР, про українське питання в Європі знову почали говорити. Лист папи із звинуваченням більшовицької влади у богохульстві та злочинах проти людства спричинив хвилю протестів як серед звичайних громадян, так і серед представників політичних сил у Франції, Італії, Англії, США, та ін . Як член ОУН, автор висвітлив і свою позицію стосовно папи та його дій: «його голос дійсно прозгучав і видався всім, як протест самої людскости… – як протест людини, що стоїть на межах поміж людським і божеським – і тому Його голос відбився грімким відгомоном в кожному віруючому серці, в кожній чесній душі правдивого католика і хритиянина» . Далі автор, цілком як член ОУН, роздумує над тим, як ці дії папи вплинуть на державотворчу ідею українців: «ми надаєм цьому виступові папи в справі релігійних преслідувань в СССР величезне значення. Ми думаємо, що він відограє колосальну ролю в наближенні катастрофальної для більшовиків розв’язки» .
Отож націоналісти вважали, що контакти з Ватиканом потрібно підтримувати та всіляко впливати на Апостольську столицю, щоб українське питання лунало в італійській та католицькій пресі.
Загалом на кінець 1929 року політика Ватикану та італійської фашистської партії наштовхувала представників ОУН на думку про те, що українську державницьку ідею можна буде вирішити, зокрема, за допомогою Ватикану та впливу папи на Західну Європу. Принаймні Є. Онацький такої можливості не відкидав. Тут варто наголосити, що подібну позицію стосовно Папської Столиці займав і митрополит ГКЦ А. Шептицький, який з початку 1920-х рр. намагався вплинути на рішення Ради амбасадорів за допомогою підтримки Ватикану.
У міжвоєнний період в Галичині масовими стають протести української молоді, організовані УВО, пізніше – ОУН, які також підтримувало духовенство ГКЦ, проти польської політики в Галичині та проти Радянської політики в УРСР.
Особливо активно українське громадянство відзначало десяту річницю Листопадової національно-демократичної революції. З. Книш, бойовий референт УВО, описує це так: “День Першого Листопада всі українські установи проголосили вільним від праці. На десяту годину вранці заповіджену урочисту Службу Божу в Преображенській Церкві і ще далеко перед тим люди вщерть виповнили не тільки церкву, але й суміжні з нею вулиці. Богослужбу відправив о. мітрат Базюк в асисті багатьох духовників”. Співав відомий у Львові хор під управою радника Купчинського. Це пройшло спокійного, поважно і в піднесеному дусі. Патріотичної проповіді не виголошено. На півшосту визначено панахиду в церкві св. Юра. Десять тисяч людей, о. Базюк й Войнаровський, всього 30 священиків, чоловічий хор “Сурма” під батутом композитора д-ра Неділка. Над собором св. Юра – жовто-блакитний прапор з вишитими на ньому буквами УВО. Такі самі прапори на будинку університету та шпилі Високого Замку – М. Колодзінський та О. Т. Похід рушив вулицею Міцкевича вниз. Польська кінна і піша поліція заступила дорогу біля дирекції залізниць. Йшли співали “Ще не вмерла Україна…”, “Гей у лузі червона калина…”. Полетіло каміння в поліцію, яка на конях напирала на демонстрантів. “Смерть ляхам! ганьба поліції”. Перестрілка. Перший стріляв Лесь Музичка в поліцію з дерева. Вбитих не було, але багато поранених…” .
Така ж поведінка була у польської влади, коли маніфестації організовувало духовенство. Про порушення прав українців у Галичині написав єпископ Іван Бучко для німецької газети. Він зазначив, що «адміністраційна влада робить ріжні перепони церковним святам грецького обряду а навіть процесіям які відбуваться під голим небом» .
Члени ОУН, які перебували у 1930-х роках у польських тюрмах за підпільну діяльність, потребували духовного наставника. Окремі члени ОУН, попри гасла ідеологів, були звичайними віруючими греко-католиками і православними, що потребували духовного наставника. У 1932 р. до єпископа І. Бучка з проханням призначити духівника для політичних в’язнів звернувся Богдан Кравців . Далі подаємо зміст листа:
Львів 24. 04. 1932
Ваше Преосвященство!
В імені всіх моїх товаришів – в’язнів у тутешній в’язниці звертаюсь до Вашого Преосвященства з уклінним проханням одвідати нас в часі Свят Христового Воскресіння наскільки дозволить на це Вашому Преосвященству час і Його занятість. Одвідини Вашого Преосвященства будуть великою моральною піддержкою для наших в’язнів.
З глибоким поклоном і висловами належної пошани.
Богдан Кравців
Про значення релігії та віри в житті членів ОУН можемо також довідатись зі спогадів одного із членів Краєвої Екзикутиви (КЕ) ОУН на Західно-Українських Землях (ЗУЗ) Григорія Мельника. Він згадує, що С. Бандера «перплітав всякі дискусії деякими цитатами із Святого Письма, висловами народної філософії» .
Детальніше про релігійні почуття підпільників згадує о-др Йосиф Кладочний, зокрема про його перебування у в’язниці. Про С. Бандеру він зазначає, що “був побожний, релігійний, сповідався, приступав до Святого Причастя все колим я був у в’язниці, і хоч ми були під сильною обсервацією, – він сам не зраджувався і змушував надзирателів в часі сповіди бути на приличній віддалі” .
Про роль Греко-Католицької Церкви для звичайних націоналістів згадує Й. Кладочний у звіті, який він склав під час виконання капеланських функцій для українських політичних в’язнів. Він описав своє бачення як ролі Церкви, так і сприйняття його «увістами» як їхнього духівника: «Крім Галичан сповідалися також Волиняки – увісти» .
Окремо автор наголошував на проблемі волинських націоналістів, які не відчували підтримки та розуміння з боку Православної Церкви – у тюрмі вони приєдналися до вірних ГКЦ. «По Службі Божій я пішов до другого дому – та відвідав волиняків – увістів. Їх є шістьох. Всі вони сидять в келії одній. Келія, в якій сидять згадані волиняки є на партері, досить велика. На стіні – тризуб – а під тризубом портрет І. Е. Високопреосв. Митрополита Кир Андрея обведений вишиваними рушниками. Волиняки приготовилися і прийняли мене деже торжествено. Оден з них виголосив промову яка кінчилася многолітсвієм для І. Е. Високопреосв. Митрополита Кир Андрея» .
Український радикальний націоналістичний рух, бажаючи відновити Українську державу, у своїй боротьбі користувався нелегальними методами боротьби, часто застосовуючи силу та зброю. Таку діяльність УВО та ОУН не підтримували інші політичні партії та ідеологічні напрями, серед яких і представники консервативного клерикального спрямування. Тим часом майже всі Українські партії в своїх програмних документах підтримували ідею створення української держави, однак вважали, що це можливо було зробити в рамках політичних домовленостей та в рамках міжнародного права.
Ідеологи українського інтегрального націоналізму змушені були враховувати релігійне питання, зокрема зважаючи на консервативну позицію ГКЦ в суспільстві Галичини та на авторитет митрополита А. Шептицького.
В ідеології інтегрального націоналізму існували цінності, які суперечили християнському вченню та моралі. Найголовніша з них – це питання „нації” як найвищої цінності.
Націоналісти поважали християн за їхню стійкість, вміння терпіти та жертвуватися за ідею, а також за послух і дисципліну. Ці та деякі інші християнські цінності та ідеї ідеологи радикального націоналізму намагалися ввести в систему націоналістичної ідеології та прищепити своїм прихильникам.
Інтегральний націоналізм виступав за створення національної Церкви, що було неприйнятним для ГКЦ, оскільки в такому разі вона втратила б зв’язок із Римом як центром християнства та зазнала б ізоляції в межах майбутньої Української держави.
У період між Першою і Другою світовими війнами український радикальний націоналістичний рух намагався вплинути на релігійну та консервативну думку, частково прагнучи замінити універсальність християнської віри на її національний варіант.
ОУН намагалася перейняти роль ГКЦ, зокрема в питанні виховання молоді.
Український радикальний націоналізм об’єднував протилежні погляди на релігійне питання всередині організації. Ідеологи націоналістичного руху протягом міжвоєнного періоду пройшли етап еволюції своїх поглядів на роль та місце Церкви в українському суспільстві Галичини. На початку творення націоналістичних організацій ідеологія націоналізму була радикальна та безкомпромісна. На початок Другої світової війни погляди націоналістів частково зазнали ревізії, зоокрема, стосовно релігійного питання. Націоналісти, зазнавши критики своїх поглядів з боку клерикалів та консерваторів, намагались узгодити свою ідеологію та дії з ними. ОУН, розвиваючись, частково поміняла своє ставлення до Церкви і, як зазначено вище, у 1939 році позиція ОУН була цілком відмінна, ніж на початку 1930-х років.
Ідеологи українського націоналізму вивчали досвід, програмні документи, ідеологічні твори інших націоналістичних організацій Західної Європи.
Приватна релігійність членів ОУН, як рядових, так і очільників, залишалася традиційною: як на рівні обрядовості, так і на рівні релігійного духовного проводу.