Церква була тим стержнем. Я за тих півроку відвідав майже всі колонії. Знаєте, я був просто вражений. Видно, як наші люди свою церкву на ту землю привезли у своєму серці, відтак з пам’яті її відбудували, запам’ятали свою церкву у рідному селі, вони цю церкву своїми руками там відтворили. Дуже цікаво бачити іконостаси в цих церквах. То видно, що це не робили якісь там митці вправні, якийсь господар можливо ножем вистругав царські врата так, як він пам’ятав їх у своєму рідному селі в Галичині. І ті церкви сьогодні можуть бути такою дуже унікальною пам’яткою архітектури навіть на тих землях. Але є одна ніби центральна церква, а відтак довкола кожен священик обслуговує церкви на колонії, тобто йому з тої центральної церкви до тих церков на колонії потрібно їхати кілометрів 50-80, деколи 100. Люди з тих колоній до центральної парафіяльної церкви реально не можуть приїхати. Це пов’язано з багатьма різними обставинами. Найперше – це є відстань, а відтак відсутність доріг. Падає дощ, червона земля перетворюється на непрохідні болота, реально в тих храмах, в наших колоніях Літургія правиться раз на місяць. Якщо дощ падає, то тоді місяць пропускається.

– А вертоліт?

– Прошу? Вертоліт – це є фантастика. Дуже часто ще на волах їздять по тих лісах, не так на конях, а на волах. Арґентина дуже багато вирощує великої рогатої худоби, там це є основний вид їхньої сільськогосподарської продукції, коні не дуже так. Тому та душпастирська опіка є пов’язана з тим, що треба долати великі відстані, а відтак їх треба відвідувати. Ми маємо другий такий контекст. Я сказав: північ Арґентини – це є колиска українського поселення, там наші українці приїхали ще в кінці XIX століття, в 1896 року десь було, та перша група українців приїхала.

Можливо, хтось із Вас бачив фільм “Місія“ про те, як єзуїти працювали з індіанським гворані і в джунглях будували величезні базиліки. Там сьогодні живуть українці. Дуже цікавий фільм. Пізніше цю землю, фактично, колонізували українці, зараз та територія зветься провінція Місіоніс. Це була така цікава земля, такий апендикс між Парагваєм і Бразилією, який щедро политий українською кров’ю. Я відвідав таке одне містечко, Сан-Карлос називається. Служили ми Літургію в церкві. Потім одна жінка професійний історик, каже: “Знаєте, владико, в тій церкві, де Ви стоїте, ще у XVIII столітті загинуло 4 тисячі людей. Пізніше це поселення було зруйноване, а збудоване воно було на місці єзуїтської місії. Тут за церквою є єзуїтський цвинтар. Перші місіонари, які сюди приїхали, на тому цвинтарі поховані. (…) Арґентинський уряд, щоби якимось чином ці землі закріпити за своєю владою, поселив туди українців. Українці перетворили цю землю на маленький рай. Цікаво було бачити, як наші галицькі господарі приїжджали туди, що вони з собою везли, звідки вони були. Найбільше людей туди приїхало з Івано-Франківщини, Станіславівський повіт, потім Косівщина, Коломийщина. Везли з собою в таких скринях кожухи гуцульські. Багато з них їхало до Сполучених Штатів Америки, але через те, що в Америці був виданий закон, який не приймав бідних людей і так само людей некваліфікованих, тому їх потримали під статуєю Свободи, знову посадили на корабель і відправили до Південної Америки. То вже були люди зранені, відкинені. Були такі ситуації, коли батько потрапив до Сполучених Штатів, а жінка з дитиною до Бразилії чи до Арґентини, потім все своє життя шукали одні одних.

Приїхавши туди, очевидно, що вони не знали ні клімату того, ні рослинного світу, ні нічого. Перші роки фактично вони мусили жити в лісі, вони не могли нічого вирощувати, вони повинні були спочатку той ліс вирубати. Жили з того, що в тому лісі вполювали. Тільки тоді щойно будували хату, заводили господарство, вивчаючи, які там культури ростуть. Таких містечок є дуже багато, де, наприклад, 60-70 відсотків населення складають українці. То є така колиска нашого українського поселення. Це є перш за все еміґрація економічна, тобто люди їхали туди, щоби знайти землю, знайти якусь можливість прожити, прохарчувати себе і свою родину.

Друга така хвиля еміґрації до тих країн була якраз в польському періоді Галичини, між Першою і Другою світовими війнами. Так, слухаючи тих людей, можна побачити, як польська влада в Галичині, зокрема на Волині, сприяла тій еміґрації, тобто робили все для того, щоби побільше українців лишили свої землі. І наші волиняки там дуже компактно проживають. Сьогодні вони дуже цікаво зберігають теж свою українську культуру.

Другий контекст — це є Буенос-Айрес і ця провінція. За своїм таким демографічним складом дві третіх населення Арґентини живе в столиці і в провінції довкола столиці, а решта – це все на периферії живуть люди, які в такий спосіб цю землю колонізували, – мало людей на величезних просторах.

Наша еміґрація до Буенос-Айреса приїхала здебільшого після Другої світової війни, це вже була політична еміґрація. Було дуже багато такої цікавої інтеліґенції, професорів, викладачів, лікарів, юристів, багато з них в 1960-их роках еміґрували до Сполучених Штатів, багато ще лишилися по сьогоднішній день. І тоді вони творили таке інтелектуальне середовище. Дуже часто мене питають: як там говорять, зберігають українську мову? Дев’яносто дев’ять відсотків українською мовою вже не говорять, за тих півроку, що я подорожував по Арґентині, я тільки 2 рази проповідував по-українськи, тих обидва рази було в Буенос-Айресі, в катедрі. В Місіонес ми сьогодні маємо майже виключно іспаномовні громади, де Літургія теж служиться іспанською мовою, як і інші види церковного життя. Маємо велику проблему з перекладами. Тому перша річ, про яку мені говорили наші священики: “Владико, ми мусимо зробити спільний переклад Літургії іспанською мовою. Питання перекладу є питання єдності Церкви. Якщо немає єдності Церкви, то кожен буде відстоювати свій переклад, свою крапку, свою кому. Систематичне душпастирство на півночі Аргентини по сьогоднішній день ведуть отці-василіяни.

Я тепер шукаю покликання, бо нам треба священиків. Використовуючи свій весь попередній досвід, стараюся дивитися в очі юнаків. Північ Арґентини має надзвичайно багато оцерковненої молоді. Мені було цікаво з тими дітьми зустрічатися. 11 жовтня в одній з наших парохій ми провели єпархіальний з’їзд молоді, 600 дівчат і хлопців. Це на тій парохії, де не було священика. Я представив першого священика, який приїхав з України, і отець Роман Заміховський. Це було щось такого надзвичайного для них. В тому контексті з’їзду я намагався з кожним з тих юнаків і дівчат поспілкуватися, спитатися, звідки ви є, як ви живете і так далі, при тому це все було іспанською мовою.

Буенос-Айрес – це зовсім інший світ. Це є така дуже патріотична спільнота, яка зберігає мову українську, навіть в тих парохіях, де вже не говорять українською, де її ніхто не розуміє, Літургія є українською мовою, хоча Апостол, Євангеліє читається іспанською мовою, і проповідь іспанською мовою виголошується. Але там немає єдиної Церкви і немає мови. Є дуже сильні наші організації: “Просвіта“, “Відродження“ – то бандерівці, мельниківці мають свої структури, які між собою воюють як звичайно, є український “Пласт“, є СУМ. Наші парохії почали творитися вже після того, як були зорганізовані оті громадські організації. Коли наше церковне життя почало трошки загасати, то “Просвіта“ дуже гарно почала працювати, тут дуже гарні програми вивчення української мови, збереження української культури. Але це середовище потребує такого оцерковнення і то дуже серйозного. Я намагаюся дуже так конструктивно співпрацювати, бути на всіх їхніх заходах, наскільки мені дозволяють обставини.

Дуже великі сподівання є на півночі Арґентини, де не розмовляють українською мовою, і в Буенос-Айресі – на серйозну поміч з України. Кожен цю поміч розуміє по-своєму. Коли мова йде про північ Арґентини все ж таки розуміють цю поміч як пожвавлення церковного спілкування. І отці-василіяни, і сестри-василіянки, і служебниці чи парафіяльне духовенство очікує сестер, отців з України, хоч, можливо, до кінця вони ще не знають, як вони з тим духовенством будуть спілкуватися, як вони будуть будувати стосунки. Але таке очікування є. Дуже цікавим фактом є те, що арґентинська провінція отців-василіян є починає серйозно задумуватися над тим, щоби своїх студентів, своїх кандидатів до священства висилати до України. Ось такий перший фрукт, можна сказати, такої ідеї вже є. Такий отець Фредерік Островський закінчив філософію в Бразилії, потім приїхав до України закінчив богословіє, я його святив в Брюховичах на диякона, а потім 25 жовтня в Арґентині його святив на священика. Він так до мене підійшов і каже: “Знаєте, владико, я так скучаю за Україною“. Він є дуже цікавим потягаючим прикладом, інші молоді хлопці мають двох студентів, які переходять бразилійську формацію, вже готуються, щоби їхати на Україну. Так само думаємо якісь інші шляхи такого спілкування знаходити.

В Буенос-Айресі очікують перш за все спілкування культурного, очікується, що, можливо, наш інститут Української культури має офіційну угоду про співпрацю з Українським Католицьким Університетом, буде таким інтелектуальним середовищем церковним і буде направду служити таким мостиком, посередником між Арґентиною і Україною. Ми того року черговий раз, 25-ий раз будемо організовувати літні курси українознавства. Є стала програма цього інституту, колись це була філія УКУ Римського, а тепер це трансформувалося в інститут Української культури. Якраз ініціатором і базою проведення цих курсів є наша спільнота, наша громада в Буенос-Айресі, тому вони дуже очікують на те, що приїдуть священики з України. Для них є не так важливо, що це священики, як те, що вони є з України і можуть підсилити цю українську ідентичність. Є найновіша хвиля еміґрації, які приїхали до Арґентини в кінці 1990-их, на початку 2000-их років, хоча вони якось в ту громаду не влилися. Серед них є і вчителі української мови, але чомусь не вдалося їх інтеґрувати в ту спільноту, і, фактично, вони не виконують ніяких функцій, можна сказати, які на них би покладалися чи яких від них очікують. Сподіваються, що Церква зробить все: приїде владика з України, буде вчити українську мову, чи приїде інший отець з України, він буде вчити українську історію чи якусь іншу річ. І тоді кажуть: “О, якщо біля церкви, біля катедри в неділю почне функціонувати цей Інститут культури, де будуть якісь теми підноситися національні, патріотичні, культурні, тоді, владико, Ви будете мати багато людей в церкві“. Будем пробувати використовувати всякі засоби для того, щоби це середовище оживити.