25 листопада 2010 року

 відбудеться

НАУКОВИЙ СЕМІНАР

Гуманітарного факультету

 Між двома берегами Збруча:

Голодомор 1932-1933 років і «рятункова акція»

західноукраїнського суспільства

доповідач – Ярослав ПАПУГА, дискутант – Ярослав ГРИЦАК 

Початок – о 16.30

Місце проведення – Семінарська кімната ім. Ірини Шипули

(вул. Іл. Свєнціцького, 17; перший поверх)

Тел.: 240-99-40 (внутр. 161, 171, 262)

Прес-реліз

 Українці, які проживали на території Польщі, початково не усвідомлювали масштаби трагедії, що розгорталася за Збручем. Політика Москви, спрямована на втаємничення інформації про масову смертність серед населення УРСР, спершу виявилася ефективною. І лише наприкінці травня 1933 р. у львівських часописах з’явилися масові публікації про трагічну ситуацію в Радянській Україні. У липні того ж року в західноукраїнських землях почали утворюватися громадські організації з метою допомоги голодуючим. Найактивнішим серед них виявився Український громадський комітет рятунку України (УГКРУ), хоч інші об’єднання також демонстрували помітну активність. Західні українці розуміли обмеженість своїх можливостей щодо підтримки потерпілих, тому намагалися залучити до своїх заходів міжнародні середовища. З цією метою УГКРУ розповсюджував відомості про становище населення Радянської України, сподіваючись зацікавити громадськість Заходу цією проблемою і вплинути таким чином на позицію великих держав. Однак домогтися значної підтримки голодуючим з боку західного суспільства комітет не зміг, насамперед з огляду на несприятливу міжнародна ситуація. Прихід до влади у Німеччині Адольфа Гітлера підштовхнув керівництво впливових демократичних держав до співпраці з Москвою, й у нових умовах світові лідери не хотіли погіршувати стосунки з СРСР через українську проблему.

Організація Українських Націоналістів (ОУН), засуджуючи політику Кремля, зайняла відмінну від решти західноукраїнських організацій позицію. Націоналісти використовували традиційні для них засоби, вдаючись до терору проти адептів радянофільських поглядів. Успішним для ОУН став замах у консульстві СРСР у Львові, позитивно сприйнятий українською незалежною пресою й більшістю політичних партій. Виразно артикульованою антирадянською позицією ОУН зміцнила свої позиції, хоч її члени й зазнавали систематичних переслідувань з боку Польської держави. Розповсюдження трагічних відомостей про масштаби Голодомору імпліцитно посилювало вплив націоналістичних середовищ за одночасного зменшення привабливості комуністичних ідей серед населення Галичини і Волині. На відміну від ОУН, Комуністична партія Західної України в 1933 р. зазнала помітних кадрових втрат і переживала глибоку кризу, на перебіг якої безпосередньо вплинули повідомлення про ситуацію в УСРР. Радянофільські настрої, популярні в 1920-ті рр., перестали відігравати значну роль у політичному житті. Втративши підтримку українців Польщі, Компартія в 1933-1934 рр. опинилася на маргінесі суспільно-політичного життя. Відомості про Голодомор пришвидшили крах комуністичного руху, криза якого простежувалася ще на переломі 1920-1930-х рр. Антирадянські акції також мали помітний вплив як на самих учасників масових виступів, так і на зміну суспільних і політичних орієнтацій усього західноукраїнського суспільства, яке відчутно поправіло.

Якщо інформаційні заходи українців Польщі загалом були вдалими, то успіхи в організації практичної допомоги голодуючим виявилися скромнішими. Галичани і волиняни максимально використовували наявні засоби для порятунку потерпілих, надсилаючи їм продукти чи гроші. Завдяки цьому частина українців УСРР зуміла вижити, а деяким з них навіть вдалося виїхати за кордон. Надавалася допомога й тим громадянам Радянської України, які втекли до Польщі. Проте така підтримка кардинально не поліпшила ситуацію, адже допомогу отримала порівняно невелика частина осіб. Основною причиною недостатньої підтримки голодуючих була офіційна позиція радянського керівництва, яке заперечувало наявність продовольчих проблем, тому підтримчі заходи з боку західноукраїнських організацій не набрали такого масового характеру. Значно успішнішими виявилися координовані УГКРУ виступи проти політики Москви, що досягнули епогею у серпні – жовтні 1933 р. Найбільших масштабів антирадянські акції набули під час відзначення «Дня жалоби і протесту» 29 жовтня того ж року, в яких активну участь взяли також партії соціал-демократичного спрямування. Масові виступи тоді пройшли в два етапи. Від початку серпня до останньої декади жовтня 1933 р. вони відбувалися без суттєвих перешкод з боку державних органів, мали неорганізований характер і здебільшого готувалися місцевими активістами. Натомість на другому етапі (з кінця жовтня 1933 р. і до початку 1934 р.) керівники українських організацій Галичини і Волині намагалися скоординувати антирадянські протестні акції, чому активно перешкоджали державні органи влади, які зазвичай забороняли проведення масових виступів.

Серед неполітичних організацій найбільший вплив на антирадянські акції в 1933 р. мала Церква, причому позиції греко-католицького та православного духовенства дещо різнилися. Греко-Католицька Церква (ГКЦ) дуже швидко відгукнулася на трагічні вістки про Голодомор, вживши всіх можливих заходів для організації допомоги потерпаю чому від голоду населенню УСРР. Провід ГКЦ також багато зробив для привернення уваги світової спільноти до становища українців у Радянському Союзі. Завдяки цій діяльності, й зокрема особистій поставі митрополита Андрея Шептицького, про трагедію Голодомору на міжнародній арені активно заговорили в другій половині 1933 р. На відміну від греко-католиків, ставлення православного духовенства до подій в УСРР було пасивнішим. Єрархи Московського патріархату хоч і не забороняли вірним брати участь у заходах протесту, однак публічно не підтримали антирадянські виступи. На місцевому рівні незначна частина православних священиків сприяла проведенню акцій на підтримку голодуючих, проте більшість не виявляла помітної активності.