Нетериторіальна (екстериторіальна) автономія – це форма самоврядування представників певного етносу (нації), які проживають у межах певного державного утворення. До їх історичних різновидів належать національно-культурна (корпоративна) та національно-персональна автономії. Наприкінці ХІХ ст. ідея національно-культурної автономії була запропонована австрійськими соціал-демократами Карлом Реннером та Отто Бауером. Вони виходили з того, що джерелом і носієм державного суверенітету виступають окремі нації, які проживають на етнічно неоднорідній (змішаній) території та на добровільних засадах формують союзну (федеративну) державу. За цих умов нації виступали як суб’єкт та об’єкт права. Національно-культурна автономія передбачала формування національних кадастрів (списків) виборців в об’єднаному виборчому окрузі або створення кількох територіально фіксованих виборчих округів за національним принципом; існування законодавчо закріплених квот національних мандатів, формування у представницьких органах влади національних утворень з визначеними функціями, реалізацію права національної спільноти на її культурний розвиток у формі створення національних шкіл за умови їх співфінансування тощо. В Австро-Угорщині ідея національно-культурної автономії була реалізована у законах про “національне зрівняння” в Моравії (1905 р.), на Буковині (1910 р.) та в Галичині (1914 р.).

Цільова аудиторія – історики, правники та усі зацікавлені особи.