13 травня 2019 р. в Парковій авдиторії Українського католицького університету відбувся міжнародний науково-практичний семінар “Образ Наполеона у національних історіографіях Східної Європи”. Захід було присвячено до 250-ї річниці з дня народження легендарного діяча світової історії Наполеона Бонапарта. Участь у семінарі, що його було проведено у камерному форматі, характерному для виробленої на кафедрі світової історії нового і новітнього часу УКУ традиції, взяли четверо провідних фахівців з наполеонознавчої тематики з України, Росії, Білорусі, Литви. Такий підхід дозволив порівняти підходи, які виникли й історично розвивалися у формованих у спочатку сполучених, а згодом відокремлених історіографічних просторах країн Східної Європи, увиразнити їх особливі та спільні риси.

У вступному слові декан Гуманітарного факультету УКУ доцент Андрій Ясіновський зазначив, що універсально впізнавана у кожному куточку світу постать Наполеона, має особливе значення для Східної Європи через активний інтерес цього видатного політика й полководця до згаданого регіону. Відтак яскрава і трагічна епоха наполеонівських війн, яка єднала у спільний динаміці локальну історію зі світовою, стала служити в інтересах спочатку імперського російського, згодом радянського проектів, а також і українського, білоруського, литовського національних підходів до історії. В кожному зі згаданих історіографічних контекстів було випродуковано й розвинено специфічні версії пояснення особи та діяльності Наполеона. Попри це, постать великого імператора залишилася такою, що здатна не тільки розмежовувати у думках і судженнях, викликати гострі суперечки, але й об’єднувати. Такою й вбачається мета організованого кафедрою світової історії УКУ міжнародного наукового семінару. Говорити про особливе, але водночас класифікувати і порівнювати імперські й національні стереотипи, – означає готувати грунт для їхнього бодай частковій деконструкції.

Доповідь професора Уральського федерального та Уральського державного педагогічного університетів Володимира Земцова “Образ Наполеона в історіографічному просторі Росії: від ювілею до ювілею” представила, здавалося б, неможливий для артикуляції у форматі півгодинного виступу, нарис еволюції образу Наполеона від формування наукової традиції його вивчення в Росії у 30-ті рр.19 ст. до 200-річниці війни 1812 року. Щоб полегшити собі завдання, доповідач розділив функціонування образу Наполеона на 7 послідовних етапів – 1) офіційно-імперський, “миколаївський” (30-50-ті рр. 19 ст.); 2) ліберально-імперський (60-90-ті рр. 19 ст.); 3) ревізійно-імперський (початок 20 ст.); 4) “сталінський” (30-50-ті рр. 20 ст.); 5) застійно-радянський (60-ті – перша половина 80-х рр. 20 ст.); 6) перебудовний (середина 80-х – середина 90-х рр.); 7) сучасний науково-критичний (з середини 90-х 20 ст. до ювілею 2012 р.). Кожен етап уособлювала праця, яку можна уважати канонічною вершиною історіографічного дискурсу того часу про Наполеона, як ворога і суперника Російської імперії, – від 4-томної праці О. Михайловського-Данилевського, яка була відрецензована особисто царем Миколою Першим і була взірцевою для періоду формування російського імперського націоналізму, до тритомної енциклопедії “Вітчизняна війна 1812 року й визвольні походи російської армії”, виданої за підтримки адміністрації президента В. Путіна. Величезний вплив на функціонування образу Наполеона в російській історіографії впливали й позанаукові, художні способи його репрезентації, як от епічний роман Л. Толстого “Війна і мир” та картини В. Верещагіна, які істотно міфологізували сприйняття французького імператора російськими істориками.

На певних історичних етапах трактування образу Наполеона російськими істориками втрачало одержавлений характер, супроводжувалося згасанням інтересу до історії військових дій і еліт й звертало увагу на вплив війни 1812 р. на суспільство, його прошарки і культуру (вершина 3 етапу – семитомник “Війна 1812 року і російське суспільство”). Також для окремих, чи не найбільш талановитих представників російської історіографічної традиції (А. Манфред, М. Троїцький, О. Соколов), була характерна тенденція до визнання всупереч ура-патріотичній традиції масштабності фігури Наполеона і, навіть, поміркованого варіанту “франкофільства”. Доповідач також виопуклив тенденцію до відходу від наукового висвітлення історії й масового переходу до її очевидної фальсифікації на сучасному розвитку наполеонознавчих досліджень (зокрема, праця Є. Понасенкова), а також заторкнув вплив масової культури (кінопродукції та реклами) на формування образу Наполеона в СРСР та РФ). Характерним для сучасної російської історіографії доби Наполеона доповідач також уважає зміщення акцентів від суто воєнної до соціокультурної історії (пам’яті, уявлень (вплив праць 2007 р.   “Наполеоніда” В. Ададурова, 2012 р. “Жахлива трагедія” М.-П; Рей), конфліктів соціокультурних сенсів, мікроісторії).

Доповідь професора Українського католицького університету Вадима Ададурова “В одній особі – і друг, і ворог: походження і розвиток наративних стратегій української репрезентації Наполеона в XX столітті” висвітлила ґенезу, паралельне існування і взаємне накладення – після отримання Україною незалежності в 1991 р. – двох полярних образів Бонапарта, як діяча, який прагнув визволення України (1), та волів уярмити її народ (2). Перша тенденція зазначилася у сторічний ювілей війни 1812 року у зв’язку з розвитком ідеології українського етнонаціонального проекту та засвоєнням сконструйованої М. Грушевським “звичайної схеми руської історії” (1904). Представлена спочатку у публіцистичних працях українського соціаліста-революціонера В. Степанківського, вона була довільною літературною вправою згідно з мотивами окремих джерел, зокрема “Історії козаків” Ш. Лезюра, мала постулятивний характер (як от ствердна реінтерпретація вислову Іванв Франка 1910 р. про те, що “Енеїда” І. Котляревського “була гідною знаходитись у походному куфрі Наполеона”). Вершиною цієї тенденції, яка уявно робила з французького історичного діяча замінник українського національного руху в епоху, коли його не існувало, була праця І. Борщака “Наполеон і Україна” (1937). Побудований на ідеологічному трактуванні джерел, їх частковій фальсифікації та вигадуванні, цей романізований наратив представив Наполеона як послідовного прихильника незалежності козацтва (сюжет про обіцянки посла О. Себастьяні задунайським козакам) та селянського класу України (есерівські переконання Борщака). Наратив Борщака мав, під впливом його критики ролі Польщі у поразці української революції 1917-1920 рр., ще й яскраво виражений антишляхетський характер, хоча й спирався га опрацьовану у класичній польській історіографії (М. Гандельсман, Ш. Ашкеназі) антиросійську модель репрезентації польського питання як міжнародної проблеми (за висловом Є. Гедройця, ця модель уміщувалася у слоган “Слон і Польща”, де роль слона у даному контексті зіграв Наполеон). Борщак лишень виокремив українське питання з масиву польського і замінив “Польщу” на “Україну”. Ще одним варіантом оповіді про Наполеона, як великого друга України, але цього разу вже антиросійськи налаштованої частини малоросійського дворянства, була оповідь Д. Дорошенка (1932). Всі ці навколонаукові версії були відображенням класифікованого російським філософом В. Шнірельманом одного з основних етнопатріотичних міфів – постулату про “вічного друга” і представляли Наполеона як підваріант приязного щодо українців колективного Заходу.

Друга, антизахідна, а відповідно, антигаполеонівська тенденція зазначилася ще в 30-ті рр. 20 ст. в радянській Україні (праця І. Троцького) й була одним з варіантів міфу про “одвічного ворога” – Захід. Розвинулася вона під час і в десятиліття після Другої світової війни у працях В. Котова, Г. Гербільського, В. Стрельського і, особливо, Б. Абаліхіна. Образ Наполеона в їх працях був лише локальним, з прицілом на місцеву етнокультуру, варіантом оповіді про жорстокого ворога, що мав на меті упокорити українців, у тому числі соціально, відтак російський режим і кріпацтво репрезентувалися як менше зло, а характерне для російської й радянської історіографії поняття “Вітчизняна війна” розповсюджувалася також на ставлення українців до конфлікту 1812 р. між Французькою та Російською імперіями.

Обидва варіанти репрезентації Наполеона химерно поєднав у своєму наративі 1999 р. В. Сарбей, а в часи президентства В. Януковича, на які припав 200-річний ювілей  війни 1812 р., навіть відбувався ренесанс другої версії про Наполеона як смертельного ворога України (праця О. Гуржія О. Реєнта, А. Палія “Війна 1812 року: український контекст”). На думку доповідача, усі вищенаведенні приклади підтверджують думку французького філософа Ж. Дюрана про те, що “образ є лише плодом уяви і тому в своїй суті є несерйозним”, відтак усі випродукувані в українському історіографічному полі репрезентації Наполеона мали лише зовнішню подібність з цим діячем і оповідали більше про прагнення українців у 20 ст., ніж про події початку 19 ст.

Доповідь професора Військової академії Литви Віргіліуса Пугачаускаса “Наполеон в литовській історіографії: образ Визволителя” розпочалася представленням думок різних представників віленського бомонду про особу Наполеона. Очевидці відзначали невідповідність між своїми очікуваннями побачити велику людину і звичайністю, навіть комічністю, реального Наполеона. Тому образ імператора, який постав у литовській історіографії на противагу польській тезі про винятковий інтерес Наполеона до відновлення Речі Посполитої (яку розуміли як польську державу), розвивався як певного роду національна ідеалізація цього діяча, вибір з його діяльності того сегменту, який стосувався території створеного Наполеоном Литовського князівства (чотирьох губерній тогочасної Російської імперії – Віленської, Гродненської, Мінської та Білостокського краю).

Центральну роль у створенні й еволюціонуванні образу визволителя Литовської вітчизни протягом 20 ст. відіграв Б. Дундуліс. Його праця “Наполеон і Литва в 1812 році” (1940), яка була опублікована французькою мовою в Парижі і була підсумком написаного в Сорбоні під керівництвом відомого фахівця Жоржа Лефевра докторату, не давала ясного розуміння того, чим була на початку 19 ст. литовська ідентичність, проте наполягала, що Наполеон став відновлювачем державної традиції ВКЛ, створивши територію, військо, уряд, адміністрацію Литви після втрати незалежності в 1795 р. Б. Дундуліс, який дотримувався лівих поглядів, у 1941 р. добровільно повернувся до СРСР, однак зіткнувся з невизнанням його концепції Наполеона-визволителя, відтак протягом кількох десятків років безуспішно намагався легітимізувати свій французький науковий ступінь. Компромісом між поглядами викладача Вільнюського державного університету й офіційною ідеологією стало видання російською мовою праці, переробленої відповідно до радянського канону трактування Наполеона як ворога, під характерною назвою “Литва в період наполеонівської агресії” (1981). Зміст її порівняно з першим варіантом, базованим на французьких архівах, змінився незначно, але зовнішні ознаки ідеологічної благонадійності було дотримано.

У доповіді професора Білоруського державного університету Андрія Лукашевича “Образ Наполеона в білоруській історіографії та літературі: науковий консерватизм і художній романтизм” було розкрито особливості конструювання наполеонівського міфу в різні періоди існування білоруської етнонаціональної свідомості, починаючи з коротких згадок в оглядових працях з історії Білорусі першої чверті 20 століття, згодом в радянський період, в який було усталено білоруську державність, і, особливо, після подій 1941-1944 рр. (особливо в ювілейній праці 1962 р. Є. Корнейчика), та в епоху після 1991 р. У білоруській історіографії функціонували різні типи репрезентації Наполеона – від романтичного образу визволителя, запозиченого з твору “Пан Тадеуш” А. Міцкевича (який стає все більш популярним у сучасній Білорусі й був введений у шкільну програму з національної літератури) – до гротескного образу завойовника, натхненного скепсисом “Війни і миру” Л. Толстого. Окрім того, для білоруського погляду на постать Наполеона був не чужий і третій ракурс, рівновіддалений від згаданих вище тенденцій, – нейтральний і відсторонений, той що не бажає пристати до жодної зі сторін конфлікту між імперіями. Багатогранність особистості а Бонапарта, який суміщав у собі велике різноманіття суперечливих рис, пояснює той факт, що кожен міг знайти в ній саме ті ознаки, які надавалися до будь-якої версії наполеонівського міфу. При цьому в сучасній білоруській історіографії зберігаються суперечні оцінки ролі Наполеона, як в європейській історії, так й в білоруській минувщині.

Представлені під час семінару доповіді були зрезюмовані та порівняні дискутантами – професором УКУ Вадимом Задунайським та доцентом Володимиром Склокіним.  

Науковий захід завершився презентаціэю монографії Вадима Ададурова “Война цивилизаций: Социокультурная история русского похода Наполеона”. Т. 1: Религия – язык. Киев: Лаурус, 2017. 400 с.