Школі журналістики УКУ – 5 років! Саме в 2011 році  Український католицький університет наважився стати майданчиком для освітнього експерименту. Гіпотеза полягала в тому, що інтенсивна практична освіта західного зразка, поєднана з християнськими цінностями, може повернути журналістиці голос і надати їй нової якості. Що дасть журналістам змогу – відповідно до гасла університету – свідчити, служити і спілкуватись у сучасному світі.

ФОТОгалерея

«Це були п’ять цікавих, складних, драматичних  і світлих років. Роки становлення та дорослішання Школи журналістики УКУ», – керівник Школи Ігор Балинський

Кожен ювілей – це нагода озирнутися назад і спроба зазирнути в майбутнє. Можливість виокремити те, що ми вважаємо вартісним, та розповісти про це.

У своєму вітальному слові Ігор Балинський розповів про п’ять випробувань, які довелося пройти Школі журналістики УКУ за час свого існування.

Випробовування довірою

У 2011 році усе починалося наче навпомацки: перший набір, перші емоції, перші виклики. Інтуїтивно ми відчували, що досягнути мети зможемо тільки тоді, коли сформуємо у студентів довіру. Довіру до того, що ми зможемо, а їм – обов’язково вдасться. Спочатку ми її формували, доводячи, що можемо вчити журналістики по-іншому – всупереч правилам і підходам. Через практику, тренінги, зустрічі, навчально-польові проекти. Нам було важливо, щоб вступник до нас прийшов, а ставши студентом ніколи не сказав, що помилився з вибором. Згодом ми зрозуміли, що випробовування довірою – не тільки конкурс на вступі. Кількість абітурієнтів, які хочуть стати студентом Школи журналістики УКУ, є результатом нашої щоденної роботи та ефективної комунікації зі вступниками. Так, ми виконуємо те, що ми обіцяємо. І це для нас принципово. Проте справжня довіра – це дещо інше. Довіра, в моєму розумінні, – це насамперед повага. Повага до чужих переконань, повага до особистості студента та його поглядів. Довіра – це вміння знайти потрібні слова, бажання та можливість допомогти і в професійному, і в особистому. А ще довіра – це співпереживання, співвідповідальність і готовність чимось жертвувати.

Вважаю, що своє випробовування довірою ми пройшли в грудні 2013 року. У розпал Майдану УКУ ухвалив рішення вийти із підпорядкування Міністерства освіти і науки України на знак протесту проти дій тодішнього міністра Табачника та силових спроб влади розігнати Майдан. Це означало, що тридцять студентів Школи журналістики УКУ можливо не отримають дипломів. Адже під загрозою опинилося саме існування університету. Коли ми запитали в студентів, чи готові вони підтримати таке рішення УКУ, і чи розуміють можливі наслідки, то у відповідь почули тридцять «Так!». Ми виконуємо те, що ми обіцяємо. І це для нас принципово. Але справжня довіра – це про грудень 2013-го.

Випробовування гідністю

Чи знаєте ви, як пахне гідність?! Вона пахне по-різному. Інколи – кавою та цигарками, без яких цілодобова робота в прес-центрі є неможлива. Інколи – бензином, жовтий колір якого стає кольором ваших рук. Інколи її запах – це запах горілої гуми, який не вивітрюється зі зміною одягу. Але зазвичай гідність – не в запаху, чи кольорі. Гідність – не лише мужність в екстремальний умовах, а переважно мовчазна жертовність.

Я запитав випускників-магістрантів, які першими вийшли на Львівський Майдан, що ними тоді керувало. Однозначної відповіді не маємо досі – ні ми, ні вони. Проте знаємо, що той день став днем їхнього дорослішання. Бо випробовування гідністю в часи Майдану – це тест на  відповідальність, на дорослішання. І особисте, і цілого покоління. Майдан навчив наших студентів захищати свою гідність. Бо мати гідність, на думку Школи журналістики УКУ, – це чинити відповідально та чесно.

Випробування цінностями

Кожен фах має своє призначення та місію. Проте журналістика – фах особливий. Що? Як? Для кого ми робимо? – питання не риторичні, а екзистенційні. Відповіді на ці питання визначають нашу місію, формують наші цінності.

Я маю улюблене визначення журналістики, яке сформулював Ларрі Кінг. Він вважає, що справжня журналістика – вміння розповідати історії. Цікаві, смішні, радісні, трагічні, сумні, чи повчальні.

Вміння розповідати історії – це, з одного боку, найбільший талант у журналістиці, а з іншого – суть фаху. Опанувати мистецтво створення історії – під силу кожному талановитому студенту. Втім, для справжньої журналістики цього лише – недостатньо.

Справжня журналістика – це вміння розповідати кожну історію як найголовнішу в своєму професійному житті. Щоб кожна історія ставала найголовнішою, ми вчимо  студентів, що призначення, місія журналістики, її основні цінності формулюють три прості слова: Свідчити. Служити. Спілкуватися.

Справжня журналістика – не рейтинги, тиражі чи рекламні бюджети. Це шанс один раз в житті одним текстом допомогти одній людині ухвалити рішення. Тому  головне випробовування, яке очікуватиме  наших випускників, – усвідомити те, що насправді журналістика, – це професія одного вчинку, одного тексту, одного спілкування. І так щодня. Ціле життя.

Ми пишаємося, що чимало наших студентів та випускників вже розповіли – поки що  -найважливішу свою історію. У Марічки Паплаускайте – це історія про безхатченків  зі спільноти взаємодопомоги «Оселя». У Валентина Дігтяренка – історія про війну очима капеланів. А Наді Калачової – про дівчинку Мишку зі синдромом Дауна. У Володі Молодія – про українських заробітчан,одним із яких він також був. В Олі Перехрест – про дорослішання її покоління в час Майдану. В Андрія Приймаченка – про мужність та героїзм українських  воїнів. В Іри Андрейців – про батьків героя Небесної Сотні білоруса Михайла Жизневського..

Перелік можна продовжувати. Проте вже цих прикладів достатньо, щоб мати підставу сказати: «Студенти та випускники Школи журналістики УКУ готові розповідати кожну свою історію як найголовнішу».

Випробування війною

Найскладніше випробування за 5 років існування Школи журналістики УКУ. Через війну наші студенти та випускники втратили батьківщину, друзів, домівки. Втратили можливість бути поруч із рідними та близькими. Таких у нас 17 осіб.

Одними із найбільших викликів цієї війни стали: загострена чутливість до фальші,брехні, примітивної пропаганди та недовіра. Як це не прикро, інколи навіть до тих, хто хоче щиро, допомогти.

Як про це говорити?! Які слова дібрати?! Як не стати байдужими, бо це все далеко і це все  – не твоя війна?! Як не дозволити особистому не впливати на професійне?! Як не озлобитися?! Як застерегти від спокуси бути жертвою?! Як зберегти баланс – стати понад бар’єрами?!

Ці запитання не мають чітких та правильних відповідей. Та я вірю, що попри усі проблеми та виклики, ми їх зайдемо.

Мій оптимізм ґрунтується на тому, що за 5 років нам вдалося сформувати спільноту однодумців, які і в особистому, і в професійному житті сповідують ті самі цінності, є відповідальними та небайдужими.

Випробуванням майбутнім      

Прислів’я каже, що якщо хочеш розсмішити Бога – розкажи Йому про свої плани.

Ми достеменно не знаємо, якою стане Школа журналістики за наступні 5 років. Проте сподіваємось і нас, і вас здивувати.

Частина ризикнула розповісти про мрії та прогнози щодо майбутнього Школи журналістики УКУ.

Вітальне слово Ігоря Балинського на урочистій академії з нагоди 5-річчя Школи журналістики УКУ, 20 вересня, 2016