ENGАкредитація богослов'я як науки в Україні: нові перспективи і виклики (РІСУ)
У гостях веб-конференції Тарас ДОБКО, д-р філософії, перший віце-ректор Українського Католицького Університету
Провідна тема розмови: Акредитація богослов’я як науки в України: нові перспективи і виклики
*
Запитання від Тарасій
*
Пане Тарасе, як має розвиватися справа з акредитацією богослов’я, які мають бути наступні кроки? Чи скоро в УКУ буде відкрито аспірантуру і хто зможе на неї поступати: чи лише випускники УКУ, чи також молоді богослови з інших вишів?
Після формального визнання богослов’я наукою має відбутися кілька реальних кроків. По-перше, відкриття аспірантури чи аспірантур. По-друге, створення спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій. По-третє, створення спеціалізованих наукових журналів, визнаних ВАК. По-четверте, проведення переатестацій та нострифікацій наукових ступенів, здобутих закордоном особами, що вже працюють в українських ВНЗ.
Свою “домашню роботу” також має зробити ВАК. Треба уточнити паспорт спеціальності, розробити програму кандидатського мінімуму зі спеціальності, визначитися, хто матиме право бути керівником дисертацій перших випускників богословських аспірантур.
Це – дуже важливий етап. Саме зараз можуть бути встановлені високі стандарти, які піднімуть авторитет богослов’я в академічному світі, допоможуть обмежити ризики, неминуче повязані з певною недосконалістю легального статусу богослов’я, зададуть прецедент якісного наукового вишколу богослова в Україні.
УКУ працює над відкриттям аспірантури з богослов’я вже з осені 2010 року. Ми також плануємо створити на базі УКУ спеціалізовану Вчену раду з богослов’я. Будемо подавати наш спеціалізований журнал на отримання ВАКівського статусу.
Безумовно, аспірантура буде відкрита не тільки для випускників богословської програми УКУ. Частиною процесу, однак, є визначення умов вступу, де ми будемо передбачати певний рівень богословської освіти, а також інших реквізитів (напр. знання однієї з клачисних мов). Набір не буде великим. Плануємо набирати до 8 осіб на рік. Також працюємо над міжнародною акредитацією майбутньої аспірантури в УКУ за посередництвом Конгрегації католицької освіти в Римі. Тут є свої вимоги, а тому доведеться випрацювати таку модель, яка зможе поєднати українські та міжнародні критерії наукової підготовки богословів.
*
Запитання від Максим
*
Які можливості відкриває таке рішення для студентів УКУ та інших державних та релігійних вищих навчальних закладів?
Дякую за запитання. Спочатку поділюся сухими фактами. Про те що сталося і чого не сталося.
Отже, що сталося? Вища атестаційна комісія (ВАК) України додала «Богослов’я» до Переліку спеціальностей, за якими проводиться захист дисертацій на здобуття наукових ступенів кандидата наук і доктора наук, присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань. Умовно кажучи, його можна окреслити як визнання богослов’я науковою дисципліною. Цим, можна сказати, завершено процес базової легалізації богослов’я в законодавчому полі України. Нагадаю, що формально він розпочався у 2005 році рішенням Міністерства освіти і науки (МОН) України і Кабміну про внесення «Богослов’я» в Перелік напрямів і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями. Умовно кажучи, цей крок можна було б окреслити як визнання богослов’я академічною дисципліною.
В Україні розмежовано відповідальність за надання вищої освіти (базової і повної) і присудження наукових ступенів між МОН і ВАК. Відтак існує два згаданих мною нормативних документи, що визначають позицію нашої держави щодо спеціальностей, за якими може відбуватися підготовка бакалаврів і магістрів, з одного боку, і вищих наукових кадрів в аспірантурі і докторантурі, з другого боку.
Далі, мовою фактів. Рішення 2005 року дало можливість зацікавленим університетам відкривати навчальні програми з богослов’я, здійснювати їхнє ліцензування та акредитацію, а отже видавати випускникам цих програм дипломи про вищу освіту державного зразка. Вперше в нас з’явилися випускники ВНЗ, в дипломі яких було записано «магістри богослов’я». Однак, перед ними все ще були закриті двері для наукової підготовки в аспірантурі і, тим більше, в докторантурі за цією спеціальністю.
Тепер держава, сказавши «А» у 2005 році, сказала «Б» у 2010 році. Отже, по-перше, формально кажучи, вищий навчальний заклад, створений в межах освітнього законодавчого поля України як ВНЗ, а не як релігійна організація, може відкривати аспірантуру і докторантуру зі спеціальності «Богослов’я». По-друге, будуть створені спеціалізовані Вчені ради, які зможуть присуджувати наукові ступені зі спеціальності «Богослов’я». По-третє, українські громадяни, які здобули наукові ступені з цієї спеціальності в університетах закордоном, мають формальне право на їхню нострифікацію в Україні саме за спеціальністю «Богослов’я», а не «Всесвітня історія», «Етика» чи «Релігієзнавство». І, по-четверте, ці особи саме як богослови зможуть претендувати на присвоєння вчених звань доцента і професора, отримують право на наукову пенсію, інші права, встановлені законодавством України для науково-педагогічних працівників.
Серед іншого, буде вирішено хронічну проблему, яка виникала в процесі ліцензування чи акредитації богословських навчальних програм при виконанні вимог із кадрового забезпечення навчального процесу. Існують чіткі вимоги щодо кількості кандидатів і докторів наук, які викладають фахові навчальні дисципліни. Але до цього часу не існувало осіб з вітчизняними науковими ступенями з богослов’я, визнаними нашою державою. Тепер вдасться розірвати це замкнуте коло. Є багато інших нюансів навчального процесу, які будуть нарешті врегульовані на основі визнання богослов’я як науки.
Тепер щодо того, що не сталося. Подібно, як у 2005 році «Богослов’я» було визнане спеціальністю в напрямі «Філософія», а не окремим напрямом, так і в році 2010 «Богослов’я» стало спеціальністю в рамках галузі науки «Філософські науки». Однією з 14 спеціальностей в цій галузі наук. Що це означає? Які обмеження це накладає на розвиток богословської освіти і науки?
Якщо згадати рішення 2005 року, то, по-перше, строго кажучи, в Україні не може бути осіб з державними дипломами «бакалавра богослов’я». Оскільки кваліфікація бакалавра присвоюється лише за напрямом підготовки, якими в нашому випадку є «Філософія». Більшим ризиком для якості богословської освіти однак є теоретична, і боюся, що вже доконана, можливість відкривати однорічні магістерські програми зі спеціальності «Богослов’я» на базі бакалаврату з філософії, де може не бути жодного фахового предмету з богослов’я. Іншими словами, з легальної точки зору, цілком імовірним є випадок, де на магістерку з богослов’я вступає особа, яка не мала жодної базової підготовки з богослов’я, і стає магістром богослов’я. Допоки богослов’я не є окремим напрямом підготовки, ідеального виходу з цієї ситуації не існує. Зменшити ці ризики можна через створення дворічних магістерських програм з богослов’я, встановлення певних вимог щодо фундаментальних богословських знань при вступі в магістратуру, випрацювані галузевого стандарту з богослов’я, в якому вже на бакалаврському рівні буде передбачено нормативну базову підготовку з богослов’я.
За аналогією є обмеження і в рішенні 2010 року. По-перше, в дипломі про присвоєння наукового ступеня буде записано «Кандидат філософських наук зі спеціальності богослов’я», а не «Кандидат богословських наук». По-друге, порушується природна логіка процесу наукової підготовки фахівця-богослова. В ідеалі все мало би виглядати так: напрям – фундаментальна підготовка (в нашому випадку богослов’я в цілому), спеціальність – фахова підготовка (в нашому випадку, напр. моральне богослов’я), спеціалізація – спеціалізована підготовка (в нашому випадку, напр. біоетика). В аспірантурі, для прикладу, мав би готуватися кандидат богословських наук зі спеціальності моральне богослов’я. Знову ж таки, при добрій волі і розумінні справи, ці ризики також можна обмежити.
В кожному разі, на мою особисту думку, рішення ВАК все ж таки радше розв’язує, ніж зв’язує руки на цьому етапі становлення все ще нової для України освітньої та наукової ділянки. Я переконаний, що реальна праця реальних богословів, а не теоретичні ідеальні конструкції, стане невідпорним аргументом через декілька років для наступної статусної зміни, для відкриття ширших дверей для богослов’я в український академічний світ.
*
Запитання від protos
*
Вельмишановний пане Тарасе!
Чи не здається Вам, що такими “визнанням” наша “чиновницька братія” (яка у всій своїй повноті живе за принципом “Я РАЖДЬОН В САВЄЦКАМ САЮЗЄ, СДЄЛАН Я В СССР”) остаточно знищила навіть саму можливість повноцінної інтеграції сучасної ДУХОВНОЇ ОСВІТИ (справжньої, класичної) до освітянського простору нашої держави?
Тепер нашим аспірантам доведеться “йти на поклін” до філософів-атеїстів…
Адже парадокс на грані абсурду є очевидним: жодного “визнаного” богослова-науковця в Україні немає, а отже у цих “ГОРЕ-НАУКОВИХ РАДАХ” будуть “сидіти” філософи… і вони вже там “розберуться” хто там теолог, а хто ні….
ПРИКРО…. і ЖОДНОГО приводу для радості я не бачу…. А ВИ??????
Дякую за запитання. Мене описана Вами ситуація також дуже хвилює. В нашій університетській спільноті над цією дилемою теж ламали списи. Чи не більш доцільним у цій ситуації, з цими ризиками є підхід “все або нічого”? Скажу відверто, я особисто не був прихильником погляду, що легалізацію богослов’я треба відтягувати, допоки воно не буде прийняте як напрям чи окрема рубрика серед галузей науки у ВАКівському переліку. Я маю на це декілька причин.
По-перше, богословські програми у ВНЗ — від бакалаврату до докторських програм — можуть мати подвійну акредитацію. Крім державної, ще й церковну. І ця остання для них має бути на вагу золота. Богослов’я є наукою, яка народилися і може продуктивно розвиватися у лоні церковного життя. Тому Церква має нести відповідальність за розрізнення богословських програм. Скажімо, в університеті А студенти отримують державні дипломи богослова, але не мають офіційного визнання від конкретної Церкви. В університеті Б, крім державних, вони отримують ще й церковні дипломи богослова. Я переконаний, що для більшості людей в Україні це матиме значення. Таким чином, університети будуть зацікавлені творити такі програми, які би готували нормальні адекватні кадри для церковних структур. Це змусить їх остерігатися будь-якого маразму пост-совєцької дійсності. Я маю на це надію.
По-друге, за 5 років, що минули після легалізації богослов’я як академічної дисципліни, я не чув про масове відкриття та ліцензування богословських навчальних програм. Богослов’я не є комерційно привабливою дисципліною і ніколи не буде. Чи існує багато програм з вивчення класичних мов? Богослов’я відкриватимуть переважно ті, кому на ньому залежить. Кому воно дороге. Звісно, будуть і прикрі винятки. Але сподіваюся, що це будуть винятки з загального правила творення нормальних програм.
По-третє, знову відштовхнуся від практики, а не теорії. Наразі мушу визнати, що до цього часу МОН з розумінням ставився до того факту, що “визнаних” богословів в Україні не могло з’явитися за означенням. Але ж студентів треба навчати. Тому застосовувалася практика прирівняння (не нострифікації) наукових ступенів з богослов’я, здобутих закордоном, до українських еквівалентів в рамках процесу ліцензування чи акредитації богословських програм. На подібний здоровий глузд я розраховую із формуванням складу спеціалізованих вчених рад з присудження наукових ступенів з богослов’я.
По-четверте, найвагомішою запорукою уникнення описаних Вами загроз є активна наукова творчість справжніх богословів. Я переконаний, що богослови можуть створити середовище якості: хороші курси, журнали, конференції, літні школи. Не пишіть позитивних відгуків на автореферати халтурних дисертацій з богослов’я, не приймайте на роботу осіб з дипломом богослова, які прослухали один семестр богословських предметів, і т.д.
По-п’яте, не варто применшувати того факту, що здібні молоді люди після закінчення магістерки з богослов’я не будуть тепер змушені виїзджати для докторських студій поза Україну. Чимало з них просто не могли собі цього дозволити через брак коштів чи сімейні обставини. Тепер є нагода для тих, кому залежить, створити нормальні докторанстькі студії в Україні і таким чином дати можливість зацікавленим особам зростати в богослов’ї науково в умовах життя твого народу і твоєї церкви. Це дуже важливо для богословської формації.
Тож ці рішення з визнання богослов’я можуть, як на мене, бути приводом якщо й не для беззастережної радості, то точно для надії. Роботи ще багато!
*
Запитання від Оленка
*
Як відомо, новий міністр освіти Дмитро Табачник дотримується проросійської лінії в державній освітній ідеології. Наскільки його політика може вплинути на формування обличчя ВАКівського богослов’я? Чи немає загрози, що “єдиноправильною” буде така богословська наука, яка співпадає з вченням МПЦ?
Дякую. Запитання в “яблучко”. Як воно буде залежить від двох факторів.
По-перше, від підходу до формування державних галузевих стандартів богословської освіти. Наразі дотеперішній МОН підходив до цього зважено. Ще у 2006 році була сформована робоча група для розробки складових такого стандарту, в яку увійшли представники різних Церков і різних зацікавлених ВНЗ. Дуже строката група. На мою думку, її праця була успішною, бо дружньою. Всім залежало на суті справи, а не на амбіціях. Якщо дотримуватися такого підходу, то про “єдиноправильність” я не переживаю. Чи буде це практикуватися теперішнім керівництвом МОНу, не знаю. Знаю тільки, що УКУ мовчати на відверту упередженість чи необгрунтовану прихильність до будь-кого з боку МОНу щодо змісту богословської освіти не буде. Наразі чогось подібного я особисто не помічав.
По-друге, гарантією від “єдиноправильності” має бути реальна автономія університетів у визначенні змісту навчання на всіх рівнях підготовки фахівця. Тут наразі МОН не демонструє прогресу. Новим керівництвом були призупинені накази Івана Вакарчука про більшу автономію ВНЗ у визначенні навчального плану (підхід 50 на 50). Згідно з цим наказом, передбачалося, що 50% змісту навчального часу визначатиме сам університет без вказівки згори. Така автономія могла би стати запорукою випрацювання специфічної ідентичності конкретних богословських програм з врахуванням конфесійного характеру їхнього предмету. Дуже імовірно, що в червні буде представлено новий проект закону про вищу освіту. Тоді і побачимо, чи виправдаються Ваші побоювання.
Очевидно, залишається інтрига, чи буде вимагати чи шукати для себе подібного статусу УПЦ (МП). Я не є аж настільки обізнаним із ситуацією у цій сфері, але знаю, що в самій РПЦ та відповідно УПЦ (МП) відбуваються освітні дискусії і можливо будуть реформи. Чимало з провідних освітніх діячів цієї Церкви дивляться у бік Заходу — як церковного, так і світського, щоб зрозуміти, як можна реально покращити свої навчальні інституції. Наразі знову ж таки у вищій освіті я не зауважував спроб утвердити монополію на істину щодо способу і змісту підготовки богословів. Але інтрига залишається…
*
Запитання від S.Melnyk
*
Пане Тарасе, а як відбуватиметься акредитація таких докторів богослов’я, які отримували свої докторські дипломи за сумнівних обставин, які городять несусвітні речі, фактично єресі? Чи не варто переглянути їхні дисертації, перед тим, як визнавати їх докторами теології?
Є два запобіжники, які повинні допомогти уникнути такої ситуації. Перший — відповідний склад спеціалізованих Вчених рад із захисту дисертацій, де мала би відбуватися переатестація і нострифікація. Їх формують конкретні університети за погодженням з ВАКом. Дуже важливо, щоб туди потрапили кваліфіковані люди, які би не перепускали халтури. Я, мабуть, повторюся, але особливе значення для відсіву браку я відводжу церковним структурам, які би могли надавати певним спецрадам більшого авторитету спеціальним визнанням. І таким чином, теж брали би на себе відповідальність за процес і його результат. По-друге, для здійснення переатестації кандидат повинен передати до ВАКу листа-підтримки від українського університету, в якому він має намір працювати. Клопотання про нострифікацію ступеня не є лише приватна ініціатива особи. За ним стоїть підтримка Вченої ради конкретної університетської спільноти. Неможливо остаточно запобігти зловживанням, допоки університети не почнуть цінувати свою репутацію і нести відповідальність за невдалі рішення.
*
Запитання від Ігор, Львів
*
Як Ви думаєте, чи шум довкола візиту представника СБУ не вплине негативно на приймальну кампанію в УКУ? Що Ви можете у цій ситуації сказати батькам абітурієнтів?
Дякую за запитання. На перший погляд, воно, щоправда, не зовсім стосується теми цієї веб-конференції, тобто визнання богослов’я як науки. Тим не менше, після певних роздумів дві речі спадають мені на думку. По-перше, наша позиція щодо дій СБУ не була просто емоційною чи відруховою. Ми відповідаємо за автентичну реалізацію місії цього Університету і за свідчення певних принципів, пізнання і дотримання яких ми вважаємо важливими для гідного життя наших викладачів і студентів. Кожен Університет мріє про таких студентів, які роблять свідомий вибір, є вмотивованими і зацікавленими. Згадана Вами ситуація є навчальною і повчальною. На 20-му році незалежності треба позбутися страху перед шантажем з боку “сильних світу цього”. Цього зможуть навчитися студенти в УКУ. Ми їм у цьому готові допомагати, чим зможемо. Варто, щоб абітурієнти знали про це. По-друге, ми дуже шануємо вибір і рішення студентів, оскільки справжнє визнання Університету чи богослов’я не є рішенням бюрократичного органу, а рішенням студентів, викладачів, міжнародних партнерів, працедавців, які готові співпрацювати і користати з плодів університетської діяльності. Тому нам не байдуже, як будуть діяти абітурієнти та їхні батьки. В кожному разі, ми віримо, що багато людей вже давно переступили через свій страх, бажають для своїх дітей не тільки доброї освіти, а й виховання цілісної особистості. Ми працюємо над тим, щоб ці речі вони могли знайти в УКУ. Ми хочемо, щоб молоді люди знали, куди вони вступають і для чого.
*
Запитання від Марина
*
Пане Тарасе, скажіть, будь ласка, на яких умовах будуть відбиратись слухачі магістерської програми з журналістики, які потрібно складати іспити? Якщо я маю вищу освіту (спеціаліста) і червоний диплом, а також працюю журналістом, чи можу претендувати на безкоштовну форму навчання? Дякую за відповідь.
Я відповім на це питання дуже коротко, бо воно все ж таки стосується зовсім іншої теми. Звісно, буде конкурс. Вступати на програму зможе особа з дипломом бакалавра незалежно від напряму підготовки, тобто бакалавр філософії, соціології, історії та ін. Про детальні умови вступу можна буде незабаром довідатися в Приймальній комісії. Університет вже подав документи на ліцензування цієї дворічної програми в МОН і тільки після отримання ліцензії наприкінці червня зможе офіційно оголосити правила прийому і решта умов. На будь-якій програмі УКУ навчання платне. УКУ не є державним університетом і не може мати державного замовлення. Більше того, законодавство вимагає, що навчання в приватному ВНЗ має бути платне. Інша справа, що наш Університет намагається в різний спосіб знайти покриття частини, а в деяких випадках і повної вартості навчання студентів. Серед останніх є студенти, які особливо успішно навчаються, або перебувають у матеріальній скруті. Кількість таких студентів ніколи не є постійна. Все залежить від можливості знаходити зацікавлених жертводавців, готових заохотити молодих людей до навчання через їхню щедрість і солідарність. Відтак, я, на жаль, не можу на цьому етапі відповісти, якими будуть наші остаточні можливості для надання такої підтримки. Ми над цим працюємо.
*
Запитання від Irina
*
Якщо ми маємо різні конфесії, представники яких однаково бажають захищати свої дисертациї в Україні, чи означає це, що будуть створюватися різні ради з захисту? В іншому випадку, як буде працювати рада, з кого вона буде складатися, для того, щоб вона могла гарантувати об’єктивну можливість здобувачам різних конфесій захищати дисертації? Дякую
Це дуже добре і складне запитання. Дякую. Питання відображення конфесійної ідентичності богослов’я постійно поставало на всіх етапах розробки стандартів богословської освіти. Подібним чином також виникало питання певної формалізації та інституціалізації впливу Церкви на зміст програм. В світі існують різні моделі як одного, так і другого. Наведу приклади двох.
Скажімо, в Німеччині можуть в одному державному!!! університеті існувати два факультети богослов’я: католицький і протестантський. Причому вони повинні мати чітке церковне визнання від відповідних Церков. Інакше, вони би не могли розраховувати на державну бюджетну підтримку.
В Росії питання конфесійності на рівні підготовик бакалаврів і магістрів богослов’я вирішується за рахунок гнучкості і певної абстрактності галузевого стандарту. Там вирішили, що в російській системі може бути три “різновиди” богослов’я: християнське (православне), мусульманське, юдейське. В стандарті передбачили, що структура навчального плану має включати вивчення священних текстів, моральних норм, богослужбових обрядів та інших структурних елементів релігії. Відповідно, кожен може підставляти під ці елементи свою специфіку. Треба, однак, сказати, що в цій системі таки не передбачено можливості відкриття католицьких чи протестантських програм. Християнство в освіті ототожнюється виключно з православною традицією. Цікавим стало рішення формалізації впливу і відповідальності Церкви на процес богословської освіти. Викладачі богословських предметів на програмах з богослов’я навіть в державних ВНЗ мусять отримати схвалення не тільки університетських підрозділів, а й відповідних церковних структур.
В Україні це питання не отримало цілісного концептуального опрацювання. Негативний наслідок цього — потенційна можливість “богословських” програм без жодного звязку з Церквою чи конфесією, один з позитивних — можливість творення богословських програм з пост-конфесійною ідентичністю, тобто таких, як не перетворюють свою конфесійну традицію в замкнуту і залізобетонну ідеологію, а розуміють і осмислюють її в розвитку і динаміці. На таких програмах можуть співпрацювати фахівці, які приналежать до різних конфесій. Це не обовязково має приводити до розмивання чи втрати ідентичності, а радше творити платформу для вільної, необтяженої підозрами в прозелітизмі розмови, без якої не виникне внутрішня туга за єдністю і бажання бути разом.
Щодо захисту дисертацій представниками різних конфесій можу відповісти дуже просто. В католицьких у-тах всього світу захищають свої дисертації і православні, і протестанти. Чимало православних випускників російських семінарій навчаються в римських папських у-тах та інститутах. Спокійно пишуть дослідження про східно-християнську традицію. Підозрюю, що і на православних чи протестантських факультетах присутня така практика. Тому, чесно кажучи, на рівні захисту дисертацій я не бачу, щоб конфесійна приналежність докторанта чи члена спецради була проблемою, якщо звісно вони будуть керуватися в своїх діях загальновизнаними світовими стандартами, що можна вважати, а що ні, справжнім науковим дослідженням.
*
Запитання від gaudi
*
Пане Тарасе, існує правило: визнання – найкращий спосіб взяти когось/щось під контроль. Якось підозріло швидко від нового міністра надійшло рішення про акредитацію. Timeo Danaos et dona ferentes! Не варто “данайців” боятись, проте… Чи акредитація теології надає право міністерству освіти втручатися в програму УКУ, перевіряти його діяльність, диктувати умови, а в разі невиконання – відбирати ліцензію?
Ну, найперше, контроль сам по собі не завжди є чимось поганим. Звісно, я маю передусім на увазі, що будь-який університет має чутися відповідальним перед своїми, як сьогодні модно говорити, стейкгоулдерами, тобто студентами, їхніми батьками, працедавцями, в нашому випадку, Церквою, міжнародними партнерами. Саме тому думка студентів про рівень освіти є важливою. Саме тому діяльність університету має бути зрозумілою і прозорою для працедавців. Іншими словами, моніторинг, як внутрішній, так і зовнішній, не завадить нікому, якщо звісно його ціль шляхетна — покращання рівня навчання, а його методи відповідають його цілям.
Тепер для внесення ясності. Рішення про визнання богослов’я наукою приймало не МОН, а ВАК. МОН давав схвалення. Nihil obstat. Богословські програми УКУ акредитовані з 2006 року. Ви маєте рацію, довелося ввести певні зміни, які обмежили наші можливості, закладені в оригінальній концепції навчальної програми. Ми не переставали, однак, крім державних, видавати міжнародно визнані дипломи, а також відстоювати позицію, що українські у-ти повинні мати більше автономії, ніж це відбувається на практиці, і в першу чергу щодо визначення змісту навчальних програм. Наскільки це вдалося, я говорив в одній зі своїх відповідей на цій веб-конференції тиждень тому.
В кожному разі, “вовка боятись, в ліс не ходити”. Ми десять років працювали на богословському факультеті без державного визнання. Ми вільно вибудували власну ідентичність і знаємо, де є межі, за які ми не маємо права заходити. Зрештою, як я сказав, міжнародна акредитація для нас не менш важлива. А клопотання про державну акредитацію ми ніколи не сприймали як акт політичної лояльності. Радше, як акт справедливості щодо молодих людей, які могли спокійно навчатися в хороших міжнародних школах після закінчення богослов’я в УКУ, але не могли продовжити навчання в Україні через брак визнання їхнх дипломів. Їх держава, в якій вони народилися, яку люблять, в якій платять податки, просто не помічала як людей з вищою освітою. Тому й зараз державна акредитація для нас є даниною визнання нашої праці. Якщо ж комусь закортить з неї зробити політичний інструмент чи пряник для покірних і лояльних, то її і треба буде назвати по-іншому, її новим власним іменем — політична корупція. Сподіваюся, що до цього не дійде, і акредитація залишиться сама собою.
*
Запитання від Леся
*
А мені цікаво, що дійсно наші єпископи потребують так багато кандидатів і докторів теологічних наук? Чи вони їм дадуть роботу? Яка з них користь для суспільства?
Багато, то скільки?! Як виміряти потребу у фахівцях гуманітарного профілю? Невже ми можемо, поклавши руку на серце, серйозно стверджувати, що нам зараз в Україні вистачає розумних людей, здатних глибоко і фахово аналізувати релігійні явища? Я особисто знаю лише одного єдиного справжнього соціолога релігії в Україні. Зараз в Україні неможливо створити хорошої програми із соціології релігії, бо нема фахівців. Повірте, ситуація з богослов’ям, яке було знищене під корінь в радянський час, не набагато краща. Щоб вишколити науковця з великої букви, потрібна традиція, потрібне середовище, наукова комунікація, журнали, конференції, дискусії. Щодо богослов’я маємо тільки паростки. Мине ще немало часу, поки наше богослов’я заговорить своїм власним голосом, зможе робити внесок у світову скарбницю, переросте рівень тільки невинної компіляції та імітації запозичених зразків. Поле праці настільки велике, що чимало докторів богослов’я із західними дипломами просто не можуть займатися на всі 100% академічною працею, бо беруть активну участь у розбудові все нових церковних структур, надолужують мимоволі втрачене за роки вимушеного мовчання. Богослови-науковці є унікальним ресурсом для Церкви, яка хоче аналізувати і розуміти, що діється у сучасному світі, як найкраще у ньому реалізовувати свою місію, давати глибокі відповіді на проблеми сучасної людини. Чимало єпископів різних Церков розуміють це прекрасно. А робочі місця треба не тільки очікувати, а й творити. Починати проекти, які зацікавлять інших людей, притягатимуть широку підтримку різних кіл, не тільки церковних, а й світських.
А яка користь для суспільства від людини, яка покликана розкривати суть людини як образу і подоби Бога і осмислювати людську реальність у політиці, економіці, медицині з точки зору пошанування цієї гідності людини, питання мабуть риторичне.
*
Запитання від Остап Пустоцвіт
*
Відповідно до ВАКівських вимог, аспіранти мають друкуватися у спеціалізованих виданнях. А чи є такі теологічні видання? Чи існує якась спільна католицько-православно-протестантська рада в Україні, яка б виробила єдине бачення теології як науки, щоби рівні кандидатів і докторів наук були адекватними?
Такі спеціалізовані наукові видання щойно творяться. Є чимало науково-публіцистичних видань, перед якими постане питання, чи перетворюватися на більш академічні. Наразі жодної спеціалізованої вченої ради із захисту дисертацій з богослов’я ще не існує. Мені відомо про наміри кількох ВНЗ створити такі спецради. Чи будуть вони конфесійно змішаними, не знаю. А єдине бачення на цьому етапі повинно стосуватися, на мою думку, передусім критеріїв визначення наукового характеру богословського тексту, щоб не допускати підміни науки примітивним графоманством чи публіцистичною риторикою.
*
Запитання від Тарасій
*
Пане віце-ректоре, чи планує УКУ створення якихось богословських проектів в Інтернеті? Це було би корисно для співпраці богословів різних конфесій. Бо друковане видання таких результатів не дає.
Такі проекти без сумніву потрібні. Щодо УКУ, то є бажання ставити на вебі найкращі лекції гостьових викладачів УКУ, зокрема з богослов’я. Будемо вивчати технічні умови для реалізації такого проекту, уточнювати його запотребованість. Знаю також, що в нашому богословському середовищі “гуляє” ідея електронного студентського наукового вісника для публікації найкращих студентських наукових робіт. В УКУ вже є успішний досвід реалізації друкованого журналу таких робіт. До речі, рекомендую з ним ознайомитися. Ми дуже тішимося результатами праці наших студентів.
Щиро всім дякую за надіслані запитання. Сподіваюся, що наш діалог про богослов’я на цьому не припиниться, а тим більше не згасне бажання творити якісні зразки богословського мислення в Україні.
