Нижче подаємо текст інтерв’ю, взятого віце-ректором Українського Католицького Університету Мирославом Мариновичем у викладача того самого університету, православного Антуана Аржаковського.

М. М. – Коли наші спільні друзі в Києві дізналися, що Антуан Аржаковський – француз російського походження, православний – переїжджає з Посольства Франції в Києві до Львова працювати в Українському Католицькому Університеті, вони серйозно захвилювалися. Здавалося, небезпечно порушено відразу кілька табу: росіянин за сімейним походженням – і життя в “націоналістичному” Львові; православний – і раптом Католицький університет; парижанин – і нидіння в галицькій провінції. Безумовно, за кожним стереотипом стоїть якась частка людського досвіду, що узагальнює прості життєві ситуації. Упродовж півтора років свого життя у Львові Вам, напевно, довелося зіткнутися і з антипатією до росіян, і з різкою оцінкою московського православ’я, і з тугою за ажурними балкончиками будинків на паризьких бульварах. Що ж усе-таки служить противагою? Чим важливе для Вас життя у Львові?

А. А. – Недарма часто кажуть, що Львів – це “маленький Париж”! І справді, навіть якщо Львів в архітектурному плані нагадує мені більше столиці Центральної Європи (такі як Краків чи Таллінн), коли я спілкуюся з львів’янами, я не почуваю себе як на чужині. Що справді вражає тут, так це прихильність до європейської ідентичності та мимовільна симпатія до Франції – чи то мова йде про добре вино, чи про Луї де Фюнеса, чи про Тезе! Іноді я навіть відчуваю потребу якнайделікатніше пояснити, що французи сьогодні читають частіше комікси, ніж Бальзака, ходять радше розважатись до кінотеатрів, ніж молитись у Соборі Паризької Богоматері, а також проводять більше часу у своїх машинах в автомобільних заторах, аніж на коні, повертаючи підвіски королеви! Однак я не заперечуватиму, що отримую справжнє задоволення від частих запрошень – офіційних чи неофіційних – представляти мою країну та мою культуру перед аудиторією, яка часто вже наперед є прихильною.

Я також часто чув тут, що існує таємний зв’язок між Галлією та Галичиною, між Львовом та Ліоном. Навіть якщо мовознавці не погодяться щодо правдоподібності таких фонетичних наближень, я все ж вважаю, що народна свідомість виражає через них певну позамовну дійсність. Своєю чергою (більше в поетичний, аніж науковий спосіб), я трактую цей таємний зв’язок як ту саму ностальгію за “Галилеєю”, як прихильність до “Лева із племені Юди” – воїстину, як ту саму любов до свободи.

Однак скажу Вам, що навіть більшою мірою, ніж чарівність Львова та його мешканців, мене вразила послідовність подій, у круговерті яких я опинився (і які вищі від мого розуміння), що привели мене з моєю сім’єю викладати в Українському Католицькому Університеті. Якби я не відвідав Львів узимку 1998 року (коли снігова заметіль дивовижно підкреслювала блідо-жовтий колір його фасадів); якби я не зустрів Вас у Сорбонні разом із Вашим другом Євгеном Сверстюком, із яким Ви провели стільки років у ҐУЛАҐові в Пермі (а це місце мені добре відоме зі студентських років, коли я боровся в рамках організації “Допомога віруючим в СРСР” за звільнення іншого політв’язня з того самого табору – Олександра Огороднікова); якби я не отримав листа із запрошенням на інавґурацію УКУ від отця Бориса Ґудзяка, скріпленого печаткою з образом Божої Премудрості… Є, отже, певна послідовність отих “якби”; є певні обставини, що їх ми починаємо розуміти, лише йдучи визначеним ними шляхом.

М. М. – Наші галицькі уявлення про росіян переважно є ідеологічно рефлекторними: ми пам’ятаємо головним чином “визволителів”, які позаймали квартири, де ще зберігалося тепло відправлених у Сибір мешканців; пам’ятаємо секретарів обкомів партії, які боролися з “буржуазним націоналізмом”. Спогади про теплі стосунки з нашими друзями-росіянами часто зберігаються в паралельних “файлах” пам’яті, які рідко коли перехрещуються. Сучасний образ путінської Росії, яка намагається всіляко принизити Україну, тільки обтяжує загальну картину. Ви ж походите зі сім’ї, яка нічого спільного з цим не має. Яким є Ваше сімейне та особисте сприйняття Росії? З чим для Вас асоціюється це загалом дуже містке поняття?

А. А. – Я мав щастя зростати у вільній країні, відритій для всіх політичних міґрацій, де було можливим культивувати свою власну ідентичність без загрози для національної єдності. Отже, інтуїтивно я зрозумів те, що політологи пояснили мені пізніше, а саме: національна ідентичність складається з багатьох відтінків кольорів. Це як у Делакруа чи Рєпіна, коли вони малюють синім, білим та червоним кольорами, а на картині виходить щось зовсім інше.

Однак моєму поколінню було простіше стати французами, ніж поколінню моїх батьків чи моїх дідуся та бабусі, які залишили Росію у період з 1921 по 1927 рік. Я пригадую свою першу подорож до СРСР у 1984 році (мені було тоді 18 років). Відвідавши Києво-Печерську Лавру та будинок Чехова в Ялті, я написав листа моїм дідусеві та бабусі. Як мені розповідали пізніше, читаючи його, моя бабуся по батьківській лінії, що прожила більше тридцяти років у Криму, почала плакати від радості й суму. Я здійснив її мрію, яку (і це вона знала) сама вона не змогла б здійснити ніколи.

Моя бабуся по материнській лінії, Тамара Федорівна Клепініна, походила з інтелігенції. У 40-х роках ХХ століття вона працювала науковим секретарем великого філософа Миколи Бердяєва і склала бібліографію його праць. Під час війни вона брала участь у русі опору проти нацистських окупантів, що коштувало їй втрати чоловіка та виховання самій своїх двох дітей. Пізніше, у 70-х роках, вона у великій таємниці підготувала видання праць Солженіцина у видавництві YMCA Press, де вона працювала.

Я розповідаю це Вам, дорогий Мирославе, аби Ви зрозуміли, що я походжу із середовища, яке постраждало від тоталітаризму у ХХ столітті, але яке також долучилось – в ім’я своєї віри – до тієї великої битви духу, що нею була боротьба проти тоталітарних ідеологій.

З цієї спадщини я зробив висновок, що нація є складовою частиною нашої сучасної ідентичності, однак вона має сенс лише тоді, коли закорінена в церковній свідомості. В цьому сенсі нація, а тим більше – церковна інституція не можуть бути тиранічними чи винятковими, бо інакше загинуть. Європейські нації формувались поступово – впродовж століть; і це було здійснено задля захисту свобод (свободи слова, свободи віросповідання, свободи переміщення тощо), бо імперії не могли більше цього гарантувати, а також для утвердження іншої християнської істини – про єдність тіла та голови. Не випадково рух за отримання автокефалії у Православній Церкві (у 1850-х роках – для Грецької Церкви, а в 1950-х роках – для Болгарської Церкви тощо) збігся з рухом за політичне визволення грецької, сербської, румунської чи, скажімо, української націй.

М. М. – Священний Синод Константинопольського патріярхату 16 січня цього року канонізував цілу низку видатних постатей духовної історії російської еміграції у Франції, зокрема відому матір Марію (Скобцову) та Вашого дідуся – отця Димитрія Клепініна. Стати внуком православного святого – це, напевно, дивне почуття…

А. А. – Так, для нашої сім’ї було величезною радістю дізнатись, що Православна Церква так швидко визнала життєве свідчення мого дідуся та трьох інших членів Православного Діла. Що ж до мене, то я постійно відчував приховану присутність мого дідуся поряд зі мною. Я можу Вас запевнити, що багато людей, переконаних у святості цієї групи, моляться до них упродовж років. І не як до “посередників” (французька мова невдало і дещо бюрократично передає цим словом сенс поняття “заступник”), а як до друзів, яким можна звіритись і які відповідають вам невеликими знаками турботи.

Сучасній свідомості важко повірити у заступництво святих. Протестанти, наприклад, не мають культу святих (навіть якщо глибоко поважають такі постаті, як, скажімо, Мартін Лютер Кінг). Саме тому добре, що святість наче наближається до нас, що вона в певному сенсі демократизується, аби ми зрозуміли, що її обрії досяжні; аби ми могли почути свідків, які бачили, як люди пересували гори. Навколо нас є люди, які у свої 50 років вирішують їхати до Єгипту, щоб допомагати тамтешнім бідним, чи заснувати у своїй країні спільноти для неповносправних, – і роблять це. Коли апостол Павло звертався до членів Корінфської Церкви, він називав їх святими, бо, фактично, ми всі покликані стати царями, священиками та пророками.

Я дуже радію за цю Православну Церкву (Екзархат Православних Церков Західної Європи під омофором Константинопольського патріярхату), яку на Заході називають “Церквою розпорошення”. Ця Церква дала світові такі визначні постаті, як нові канонізовані святі, а також отець Сергій Булгаков, Павло Євдокимов чи отець Олександр Шмеман. Важливо, аби церковна свідомість визнала їхнє місце у своїй пам’яті. Постатям нових канонізованих святих радіє уся Вселенська Церква. Американський православний історик, отець Майкл Плекон, нещодавно написав чудову книгу “Живі ікони”, де поруч із розповідями про Владику Антуана Блума чи отця Олександра Меня та багатьох інших розповідає й про святість групи Православного Діла. У своїй книзі він підкреслює, що золотий ланцюжок святих ХХ століття виходить за межі християнських віросповідань. Отець Димитрій був канонізований саме за те, що захищав переслідуваних євреїв. Мати Марія була черницею в миру і уособлювала християнство скромне та відкрите до тих, хто потребує найбільше. Ілля Фундамінський, засновник часопису “Сучасні записки”, був прототипом інтелектуала, який стає “духовним”, щоб змінити світ.

М. М. – Ми в Галичині багато сперечаємося щодо православ’я. І, як це часто буває, в гарячці суперечок наші уявлення про нього розходяться в протилежні боки, де кожне з уявлень – надто позитивне і надто негативне – істотно спотворює реальну картину, перетворюючись інколи на карикатуру. Ми, греко-католики, часто ображені православ’ям і водночас потаємно тужимо за ним – за тим утраченим нами і цілим світом православ’ям, яке вже, здається, й не існує. Однією часткою свого серця ми, ображені, зрікаємося нашого православного спадкоємства, проте іншою часткою – все ще живемо в його духовному полі, будучи неспроможними навіть з вагомих політичних та ідеологічних причин вирватися з-під його магнетичного впливу. Наскільки зрозумілою для Вас є така розколотість греко-католицької душі? Чи це, на Ваш погляд, помилкова роздвоєність, яку слід подолати, чи призначеність, що має свою місію?

А. А. – Я переконаний, що таке ставлення існуватиме не вічно. Якщо Ви прочитаєте болючі рядки листів великих православних мислителів (як, наприклад, Олів’є Клемана), написаних до Отців Другого Ватиканського Собору, то Ви знайдете таку саму розірваність, таку саму поранену любов, про яку Ви згадуєте. Церква є тілом. Коли Олів’є Клеман бачив або чув, як його католицькі друзі поглядом чи словом засуджували розведених, він почував себе пораненим до глибини серця. Але якщо Ви прочитаєте сьогодні текст, який Олів’є Клеман написав для Папи Івана Павла ІІ у 1997 році (а саме: “Рим з іншого погляду”), Ви побачите, як тисячі жестів пробачення, адресовані обома Церквами одна одній, стирають столітні образи. Олів’є Клеман не є марґінальною людиною. Будучи професором Свято-Сергіївського православного богословського інституту в Парижі і маючи диплом honoris causa Бухарестського університету, він є президентом Православного Братства у Західній Європі – найважливішій і найчисельнішій православній міжюрисдикційній організації в Європі.

Приклад дружніх стосунків на Близькому Сході між Патріярхом Антіохійським Ігнатієм IV та Патріярхом Мельхітським Григорієм ІІІ є знаком, що завтрашній день може стати справді новим днем для православних віруючих України. Патріярх Любомир не пропускає жодної нагоди згадати добрим словом Митрополита Володимира (Сабодана). І якщо прочитати праці Митрополита Володимира, то можна пізнати, наскільки ця людина є глибокою та духовною. Кардинал Любомир написав у 2003 році, що Українська Греко-Католицька Церква бажала б увійти до єдиної християнської Церкви – Церкви, заснованої святим Володимиром, яка жила б, як колись, у єдності як із християнським Сходом, так і з Римом. Я певний, що Митрополит Володимир має таку саму мрію. Це добра основа для дискусії, зокрема для діалогу мирян, які могли б подумати про створення міжюрисдикційного братства – спочатку, можливо, з Українською Православною Церквою.

Але, звичайно, для цього необхідно, щоб Москва та Львів перестали боятись одне одного. Далай-лама часто повторює своїм тибетським братам, переслідуваним упродовж століть їхнім китайським сусідом, таку фразу: “Не бійтесь і знайте, що китайці присутні в нас”. Ця мудрість, яку ми знаходимо також у біблійному епізоді з Яковом та Ісавом, означає, що ми повинні перемогти наших власних, внутрішніх ворогів, щоб змогти обійняти ворогів зовнішніх. Коли двоє спадкоємців двох митрополій Русі – Київ та Галич – віднайдуть свою пам’ять і своє євангельське коріння, спадщину святих Бориса та Гліба; коли їм вдасться віднайти довіру одне до одного й не боятися обвинувальних суджень щодо їхнього близького чи далекого минулого; коли вони матимуть сміливість смиренно попросити пробачення одне в одного, як вчинили Афінагор і Павло VI у Єрусалимі, усе тіло української нації та Вселенської Церкви здригнеться від радості.

М. М. – Торік у журналі “Франс Католік” опубліковано зібрані Вами обширні матеріали про УГКЦ й УКУ. Зовсім недавно там само опубліковано Ваше інтерв’ю з Блаженнішим Любомиром Гузаром. З точки зору православної свідомості частини українців, обтяженої конфесійними стереотипами, це, напевно, видаватиметься ледь не зрадою православ’ю. Разом із тим, Ваша вірність православній духовності очевидна для всіх, хто з Вами спілкується ближче. Чи можна вийти за жорсткі рамки стереотипу “православний = антикатолик” і залишитися православним, зберігаючи певну критичність щодо реальних процесів в обох гілках християнства? Що для Вас означає бути православним?

А. А. – Я вважаю, що не слід плутати епохи. Справжня дискусія відбувається не між греко-католиками, православними та римо-католиками. Такі особистості, як Митрополит Шептицький, Владика Євлогій (Георгієвський) та Папа Іван Павло ІІ, достатньою мірою показали, наскільки те, що нас єднало, було більшим за те, що нас розділяло. Тому, здається, справжня дискусія сьогодні стосується радше відносин між християнською Церквою та сучасним світом. Яким чином Церква може відповісти на виклик Нью Ейдж – широкого й незрозумілого поняття, що його можна, однак, визначити як синкретизм без Христа? І чи не породжена ця спраглість трансцендентності самим секуляризованим суспільством, що відчуває ностальгію за паломницькою Церквою, яка “йшла та охрещувала іновірців”?

Формально я належу до французької парохії, що перебуває в єдності з Константинопольським патріярхатом. Однак сьогодні почуття приналежності не є тим почуттям, що переважало і на Сході, і на Заході в епоху Середньовіччя. Приналежність до Церкви більше не усвідомлюється як приналежність до чогось стабільного, до незмінної традиції, до особливого місця в церкві в момент обряду. Секуляризація була нещадною до цього середньовічного бачення приналежності. Під час реєстрації віросповідань сьогодні більшість європейців заявляє, що вірить без приналежності (believing without belonging).

Віра не означає входження до певного священного простору чи дотримання певної священної традиції або священного календаря, встановленого навіки. Віра радше виявляється у способі руху, у зустрічах з автентичними людьми, у розквіті особи hic et nunc (лат.: тут і тепер). Так було з Авраамом, який знайшов своє ім’я після того, як вирушив у дорогу; зі Савлом, переслідуваним нагадуваннями про мучеництво Стефана; з Христом, Який сказав чужинці, що віра є слуханням слова істинного, яке негайно втамовує усяку спрагу. Як сказав отець Олександр Шмеман у 1959 році, ведучи мову про кризу літургійної свідомості православ’я: “Церква є дорогою спасіння, а не спільнотою обряду”.

Католицька Церква у Франції, яка має щораз менше покликань через цю кризу поняття приналежності та цього ультрасучасного відчуття віри, також поступово усвідомлює, що її не просять ділити світ на мережу парохій. Вона щораз більше усвідомлює, що є серцем світу і що повинна зворушити усе суспільство радісною пульсацією благословення. Саме це вона й почала робити, наприклад, благословляючи мішані шлюби. І я можу Вам сказати, оскільки я одружений із католичкою, що очевидність творчої єдності Церкви лише зростає в нас у міру того, як зростає наша любов.

А тому я не уявляю своєї приналежності до Православної Церкви як виключення будь-якої іншої християнської Церкви. Бути православним для мене означає сьогодні віднайти практичний, соціальний, тілесний вимір – вимір право-слав’я, “правдивої прослави” Святої Трійці.

Саме православна традиція, у якій я виховувався, навчила мене цього способу життя. Мій святий – Антоній Печерський, перед тим як заглибитись у землю печер, аби краще споглядати небо, багато подорожував і без вагання надихався тим, що робили “чужинці” з гори Афон. Від такої автентичної особи, як святий Максим Ісповідник, я отримав певність, що християнська віра не є суперечливою щодо свободи, що вона дозволяє незгоду стосовно своїх православних братів! Завдяки таким великим постатям, як Митрополит Никодим, я зрозумів також, що євхаристійна гостинність лежить у самому серці християнської віри (святий Андрій Рубльов передав це у своїй іконі Святої Трійці); що перетворення води у вино, а потім у кров є не лише сенсом життя прийдешнього століття, а й джерелом усякої прослави.

М. М. – Ваша інтенсивна діяльність в Українському Католицькому Університеті викликає у всіх нас тихе зачудування. Ваша недавня доповідь на засіданні Українського богословського наукового товариства стала справжньою подією в житті його членів. Ви постали перед нами як потужний православний богослов, відкритий для діалогу з греко-католиками. В січні Ви представляли наш Університет у Парижі на загальноєвропейських зборах представників католицьких університетів. За відгуками наших західних партнерів, всі були приємно вражені і тим, як доброзичливо і вагомо Ви представили нашу працю, і тим, що УКУ відкритий для настільки близької співпраці з православними богословами. До цього слід додати Ваші зусилля для налагодження академічних і культурних зв’язків із Францією, Вашу викладацьку працю у сфері вивчення православної думки, спільну з дружиною Лаурою працю з викладання французької мови, перекладу різних текстів. Ви організували франкомовні курси для студентів УКУ у Франції. Звідки беруться сили? Які мотивації дають Вам енергію?

А. А. – Я не впевнений, що був настільки ефективним, як Ви вважаєте. Проте я переконаний, що ми з моєю дружиною можемо бути корисними цьому католицькому університетові, – і це вже є великою мотивацією. Однак іще більшою мірою нам дає енергію відчуття свободи, яку ми маємо тут, і довірливий погляд нових друзів з УКУ.

Цей університет є для нас надзвичайно важливим місцем з багатьох точок зору. Це місце, яке поєднує євхаристійне життя з передачею знань. Це місце, де в екуменічному дусі зустрічаються студенти та викладачі зі Сходу та Заходу, які належать до різних конфесій і прагнуть бути причетними до праці в різноманітних сферах суспільства. Це місце, де пам’ять про його засновників і про трагедії ХХ століття є живою. Люди, яких я зустрічаю тут, є свідомими своєї відповідальності перед Греко-Католицькою Церквою, перед майбутнім України та сучасної цивілізації загалом.

Це творче місце, де можна вільно спілкуватись, нагадує мені з багатьох точок зору те, чим був для православного світу у ХХ столітті Свято-Сергіївський православний богословський інститут у Парижі. Його декан отець Сергій Булгаков без вагання вважав можливим продовження творчої справи святого Григорія Палами. Його ректор, Владика Євлогій, не побоявся протиставитись Митрополитові Московському Сергію та Соборові російських єпископів-емігрантів в ім’я християнської правди та повновладдя, наданого йому Патріярхом Тихоном. Часопис “Путь”, у якому співпрацювали викладачі цього закладу, публікував статті про каббалу та японську міфологію, однак це не ставило під сумнів православність цього закладу.

Я від усього серця бажаю, щоб УКУ міг зберегти цей дух творення, цей смак пізнання істини, цю відкритість до світу, оцю свою вкоріненість у Церкві і незалежність від будь-якої влади. Це буде не просто, оскільки, як відомо, найбільш творчі місця чи світлі особистості зазнають найбільших нападок темних сил нашого грішного світу. Але радість, молитва, духовна розсудливість, які панують у цьому університеті, переконують мене, що найближчим часом боятись нічого.

М. М. – Ви успішно працюєте в країні, з якої багато українців мріють вирватися. Ви з Лаурою невичерпні у своєму теплому душевному магнетизмі – і це в тому суспільстві, яке, здається, вже зовсім зневірилося в цінності взаємоповаги й довір’я. Ваша донька Матільда прекрасно співає галицькі колядки, розмальовує справжні писанки і на блискучій українській мові, якої зрікаються чимало етнічних українців, читає молитви, майже забуті більшістю моїх співвітчизників. Що Ви бачите в нас таке, що компенсує непрестижність нинішнього обличчя України?

А. А. – Так, ми справді любимо українську мову та культуру, і нам хотілося б іще краще пізнати її, щоб, своєю чергою, якнайкраще представити її нашим співвітчизникам. Що я особисто найбільше ціную в українській культурі – так це її інтуїцію Божої Премудрості, яку знаходимо в Ярослава Мудрого та Митрополита Шептицького. Ця духовна й містична інтуїція, цей спомин про Книгу Приповідок, в якій згадується Мудрість, що від початку світу була при Богові; це космічне, євхаристійне уявлення про творення, про Діву Марію як храм боголюдства – все це видається мені справді великим багатством української культури. Воно пояснює мені красу її співу, відкритість її народу, а то й різноманітність її пейзажів.

Саме тому я не вважаю, що Україні бракує престижу. Я лише констатую, що європейцям важко вступити в діалог з Україною. Можливо, в силу її особливої відкритості, внаслідок якої вона недостатньо думає про себе; можливо тому, що Україна недостатньо вірить у свій потенціал. Однак любити себе самого не означає вдаватись до шовінізму, гордо утверджуючись супроти іншого, як це могло бути у випадку Франції на початку ХХ століття. Для спільноти, подружжя, нації любити одне одного означає бути одним цілим, тобто перетворити смерть у славу, бо воїстину “життя є славою”. Коли нації усвідомлять своє місце у Царстві Божім, а відтак своє завдання освятити місію та природу держави, тоді вони зрозуміють, що Христос, як сказано в Догматичній Конституції про Церкву Lumen Gentium (п. 1), справді є “світлом народів”.