Єпископів та священиків УГКЦ судили як «зрадників Батьківщини», за «контрреволюційну діяльність», «антирадянську пропаганду і агітацію», «політбандитизм» й т. зв. «бандпособничество». Їх звинувачували у «політичних», а не в релігійних злочинах. Лише у 1960-х рр.. священиків, які працювали в підпільних умовах, починають притягуватися за порушення законодавства про релігійні культи.

Таку думку висловив науковий співробітник Інституту історії Церви Українського Католицького Університету отець Тарас Бублик. 21 грудня він провів  другу частину вебінару з історії Церкви на тему «Питання ліквідації та формування підпільної Української Греко-Католицької Церкви (1946 – 1972 рр.)».

За його словами, після проведення Львівського псевдособору за радянським законодавством, Української Греко-Католицької Церкви у Галичині більше не існувало. А тому кожен греко-католицький священик, який і надалі виконував свої душпастирські обов’язки, тим самим уже переступав закон.

«Дивує, що «воз’єднавча кампанія» не зіткнулася з будь-якою серйозною протидією з боку потужного українського руху опору аж до завершення роботи «Львівського собору». Лише влітку 1946 р. ОУН висунула ультиматум до тих священиків, які перейшли на бік православ’я – вони повинні були публічно зректися свого відступництва, або ж на них чекали «екзекутивні заходи». Але лише деякі душпастирі підкорилися цій вимозі, більшість вважали свій «перехід» вимушеним», – зазначив отець.

Уповноважений РСРК в Львівській області П. Кучерявий, у своїй доповідній записці згадує, що унія надалі залишалася у Західній Україні. Тому, на його думку, основну увагу слід скерувати на  «роботу» з представниками греко-католицьких монастирів. «Відповідно впродовж 1945-1950 рр. зазнали репресій 89 ієромонахів і 19 братів Галицької провінції ЧСВВ і лише 3 ієромонахів вийшли з Чину», – розповів науковий співробітник Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету.