28 липня минає 40 днів від загибелі на фронті Артема Димида. Його похорон у гарнізонній церкві Петра і Павла у Львові був однією з тих подій, пам’ять про яку важко стерти

Найкоротше і найточніше визначення війни дав Геродот: «Коли мир, діти хоронять батьків, коли війна, батьки хоронять дітей».

28 липня минає 40 днів від загибелі на фронті Артема Димида. Його похорон у гарнізонній церкві Петра і Павла у Львові був однією з тих подій, пам’ять про яку важко стерти. Мати Артема, знана художниця Іванка Крип’якевич, проспівала своєму сину колискову. Батько, о. Михайло Димид, перший ректор Українського католицького університету, почав і закінчив свою промову словами «Христос Воскрес!». Так християни вітають одне одного на Великдень. О. Михайло таким невчасним привітанням хотів сказати, що його син, після воскресіння Христа, не вмер — він відродився до іншого життя.

Кажуть, що культуру суспільства можна визначити за тим, як воно ставиться до смерті. Наша модерна цивілізація соромиться її, ховає у найтемніший куток нашого щоденного життя — смерть тяжко «продати» як товар у комерціоналізованому суспільстві.

Так само є з суспільствами комуністичними. Люди у ньому — розхідний матеріал. Якщо їхню гідність не поважали за життя, який сенс робити це після їхньої смерті? У 2005 році я шукав могилу родичів моєї дружини у Ясинуватому. Знайти там щось було неможливо: бур’яни та будяки сягали людського росту.

Артем виріс у галицькій родині. Для нас, істориків, ця сім’я є особливо важливою. Мати Артема, Іванка, є внучкою відомого українського історика Івана Крип’якевича. Іван Крип’якевич був учнем Михайла Грушевського, а в 1960-х, коли після довгих поневірянь за сталінських часів, його назначили директором Інституту суспільних наук АН УРСР, він виховав на своєму негласному семінарі ціле покоління істориків, котре у свою чергу виховало нас — Ярослава Ісаєвича, Ларису Крушельницьку, Олега Купчинського, Ореста Мацюка. Це і є той славетний «ефект Львова», котрий дозволяв забезпечувати інтелектуальну тяглість поколінь навіть за радянських часів.

Втрата кожного є вселенською трагедією, котра має бути гідно пошанована й оплакана

Артем теж закінчив історичний факультет. Але він волів творити історію, аніж писати її. Його коротке життя повне історій, про які ми зараз згадуємо з усмішкою — ще й тому, що усмішка була маркою Артема. Було у ньому щось дуже авантюрне — авантюрне у сенсі козака у степу чи Індіани Джонса, вічного шукача пригод. Я чув історію, як після Євромайдану він виїхав до Криму і прожив там у стані ворога, вдаючи з себе молодого донського козака. Інша історія переповідає, як він на мотоциклі проїхав з одного узбережжя США до іншого. Війна застала Артема в Америці. Коли він сідав на літак в Україну, його не пускали на борт разом із захисною амуніцією, котру він купив для себе на фронт. Тоді він вдягнув цю амуніцію на себе і так прилетів додому.

Я не ручаюсь за точність цих історій. Я чув про них, але не перевіряв — це зроблять майбутні історики. Але є одна з них, котру перевіряти не треба. Коли матері Артема передали його особисті речі, серед них вона знайшла зачитаний томик Сенеки, з підкресленнями та Артемовими коментарями на полях. Перекладач Сенеки, знаний львівський перекладач і есеїст Андрій Содомора опублікував усі примітки Артема, їх можна прочитати на сайті Збруча. Він звернув увагу на збіг обставин: Роман Ратушний, інший український Герой, що загинув перед Артемієм Димидом, — мав позивний «Сенека», а його батько у фейсбучному тексті про сина свого сина, опирається на думках із «Листів» Сенеки.

Кожне людське життя не має ціни. Не в тому сенсі, що його ціна дуже низька, а в тому сенсі, що воно є найвищою цінністю. Тому втрата кожного з них є вселенською трагедією, котра має бути гідно пошанована й оплакана — звісно, у тих суспільствах, де поняття «гідність» не є пустим звуком. Але війна справляє особливий ефект дарвінівського відбору навпаки. За Дарвіном, під час еволюції виживають ті види, які найсильніші. У ХХ столітті внаслідок воєн і репресій найперше гинули найактивніші, найчесніші, найінтелігентніші, найпрацьовитіші.

У нинішніх розмовах у добу війни час до часу випливає питання, як спинити цю Дарвінівську контреволюцію. Перша і чесна відповідь: треба будувати і зміцнювати інституції, де вирощують таких дітей. Мова не лише про сім’ї – таких, як родина Димидів-Крип’якевичів. Такі сім’ї є національним здобутком, але й продуктом природи, на котру ми не маємо впливу.

Йдеться у першу чергу про такі навчальні заклади, які дають освіту з цінностями. Батьки Артема Димида просили не нести на могилу сина квіти і вінки, а робити пожертву на його іменну стипендію, котра дозволить обдарованим дітям вчитися в УКУ.

Не сприйміть це як рекламу інституції, де я працюю. Шукайте такі інституції самі, а ще краще будуйте їх. Моєю мрією є, щоб вони постали не лише у Києві чи Львові, а в кожному великому українському місті, а найперше — в тих, що зруйновані війною.

Але це вже плани на той час, коли скінчиться війна. А поки вона з нами, працюймо хто як може на перемогу. Це буде найкраще вшанування пам’яті таких геройських молодих людей як Артем Димид.

Автор: Ярослав Грицак

Джерело: НВ

Скласти пожертву на стипендійний фонд імені Артема Димида ви можете за посиланням https://supporting.ucu.edu.ua/donate/?order=artem_dymyd